Глава 5. Кінець полону

У 1944 Соколов знову став працювати шофером. Його завданням була перевезення німецького майора-інженера. Останній з Андрієм спілкувався добре, в деяких випадках, коли була можливість, навіть ділився їжею.

29 червня, рано вранці майор Соколов наказав відвезти того за місто, конкретніше – у напрямку до Троснице, оскільки саме там він займався керівництвом – будували укріплення. Виїхали.

Поки їхали, у Андрія виник план. Він оглушив майора, забрав зброю, і поїхав прямо туди, де були військові дії. Коли з бліндажа вискочили автоматники, той спеціально уповільнив хід для того, щоб вони побачили їде не хто інший, як майор. Ті підняли крик, почали показувати, що проїзд заборонено. Андрій же зробив вигляд, що нічого не розуміє, і поїхав ще швидше – 80 км/год. Поки ті зрозуміли, в чому річ, почали бити по автомобілю прямо з кулеметів.

Ззаду німці стріляють, свої, не розуміючи, в чому справа, назустріч – з автоматів. Вітрове скло пробито, радіатор повністю прополот кулями… Але побачив Соколов лісок над озером, наші побігли до автомобіля, а той заїхав у цей лісок, відкрив двері, впав на землю, цілує, плаче, задихається…

Після всіх подій Андрій був відправлений у госпіталь – йому потрібно було трохи откормиться і підлікуватися. Як тільки прибув до шпиталю, тут же дружині відправив лист. А через 14 днів отримав відповідь – але не від дружини. Писав сусід. Як виявилося, в 1942 році, в червні, в їх будинок влучила бомба. Обидві доньки і дружина загинули на місці, а сина вдома у той момент не було. Коли дізнався, що всієї його родини немає в живих, він вирішив піти на фронт в якості добровольця.

Після того, як Соколов виписався з госпіталю, йому надали відпустку тривалістю в місяць. Через тиждень зміг дістатися до рідного Воронежа. Від хати залишилася одна воронка. Андрій подивився на те місце, де був його будинок, де він був раніше щасливий – і відразу ж поїхав на вокзал. Тому, в дивізію.