Лісова казка: Мамин-Сибіряк – читати онлайн

До збірки «Вибрані твори для дітей» Д. Н. Мамина-Сибіряка увійшла казка «Лісова казка», що розповідає дітям про призначення кожної істоти в житті лісу. Автор наводить аргументи і обґрунтовує їх з наукової точки зору. Головним діючим персонажем є стара ялина. За багаторічну життя їй довелося побачити багато чого. Спершу у ліс навідалися мужики і зрубали виросли дерева. Білка довго цього бунтувалася. На їх місце прийшли нові березняки, ялинники, що витіснили горобину, чагарники…

Текст казки

I

Біля річки, в дрімучому лісі, в один прекрасний зимовий день зупинилася натовп мужиків, які приїхали на санях. Підрядник обійшов весь ділянку і сказав:

– Ось тут рубайте, братці… Ялинник відмінний. Років за сту кожному дереву буде…

Він узяв сокиру і постукав обухом по стовбуру найближчій їли. Чудове дерево точно застогнало, а з волохатих зелених гілок покотилися грудки пухнастого снігу. Десь у вершині промайнула білка, з цікавістю глядевшая на незвичайних гостей; а гучна луна прокотилася по всьому лісі, точно разом заговорили всі ці зелені велетні, занесені снігом. Ехо завмерло далеким пошепки, ніби дерева питали один одного: хто це приїхав? Навіщо?..

– Ну, а ось ця старенька нікуди не годиться… – додав підрядник, постукуючи обухом стоїть ялинка з величезним дуплом. – Вона наполовину гнила.

– Ей ти, невіглас, – крикнула зверху Білка. – Як ти смієш стукати в мій дім? Ти приїхав тільки зараз, а я прожила в дуплі цієї самої їли цілих п’ять років.

Вона клацнула зубами, розпушила хвіст і так зашипіла, що навіть самій зробилося страшно. А невіглас-підрядник не звернув на неї ніякої уваги і продовжував вказувати робітникам, де було почати порубку, куди складати дрова і хмиз.

Що було потім, важко навіть розповісти. Ніяке перо не опише того жаху, який відбувся в якихось два тижні. Сто років ріс цей дрімучий ялинник, і його не стало в кілька днів. Люди рубали величезні дерева і не помічали, як з свіжих ран сочились сльози: вони приймали їх за звичайну смолу. Ні, дерева плакали безмовними сльозами, як люди, коли їх придавить занадто велике горе. А з яким стогоном падали підрублені дерева, як жалібно вони тріщали!.. Деякі навіть чинили опір, не бажаючи піддаватися нікчемного людини: вони хапались за гілками сусідні дерева під час свого падіння. Але все було марно: і сльози, і стогін, і опір. Тисячі дерев лежали мертвими, як на полі битви, а сокира все продовжував свою справу. Дерева-трупи очищалися від хвої, потім оголені стовбури разрубались на рівні частини і складалися правильними рядами в дровітні дров. Так, звичайні дровітні, які ми можемо бачити скрізь, але не завжди думаємо, скільки живих дерев порубано в таку стіс і скільки треба було довгих-довгих років, щоб такі дерева виросли.

Вціліла одна стара ялина з дуплом, у якому жила стара Білка з своєю сім’єю. Під цією ялинкою робітники влаштували собі балаган і спали в ньому. Цілі дні перед балаганом горіло величезне вогнище, лизавший широким, вогненним язиком нижні гілки розлогого дерева. Зелена хвоя робилася червоної, тліла, а потім залишалися одні обгорілі сучки, топорщившиеся, як пальці. Стара Білка була обурена до глибини душі цим варварством і голосно говорила:

– Для чого все це зроблено?.. Кому заважав красень ліс? Противні люди! Навмисне придумали залізні сокири, щоб ними дерева рубати… Кому це потрібно, щоб замість живого, зеленого лісу стояли якісь потворні дровітні? Чи Не правда, старенька Ялина?

– Я нічого не знаю і нічого не розумію, – сумно відповіла Ялина, здригаючись від жаху. – Моє горе настільки велике, що я не можу навіть подумати про те, що трапилося… Краще було загинути і мені разом з іншими, щоб не бачити всього, що відбувалося в мене на очах. Адже всі ці зрубані дерева – мої діти. Я раділа, коли вони були молодими деревцями, раділа, дивлячись, як вони весело росли, міцніли і піднімалися до самого неба. Ні, це жахливо… Я не можу ні говорити, ні думати!.. Звичайно, кожне дерево коли-небудь повинно загинути від власної старості; але це зовсім не то, коли бачиш зрубаними тисячі дерев у розквіті сил, молодості і краси.

Люди, срубившие дерева, майже зовсім не говорили про них, точно все було так, як повинно бути. Вони дбали тепер про те, як би скоріше вивезти заготовлені дрова і виїхати самим. Може бути, їх мучила совість, а може бути, їм набридло жити в лісі, – вірніше, звичайно, останнє.

До них на допомогу прийшли інші. Вони в кілька днів склали приготовані дрова на воза і повезли, залишивши одні пні і купи зеленого хмизу. Вся земля була засипана трісками і сором, так що зимовому вітрі коштувало великих клопотів засипати цю жахливу картину свіжим, пухнастим снігом.

– Де ж справедливість? – скаржилася Вітру стара Ялина. – Що ми зробили цим злим людям з залізними сокирами?

– Вони зовсім не злі, ці люди, – відповів Вітер. – А просто ти багато чого не знаєш, що робиться на світі.

– Звичайно, я сиджу вдома, не хитаюся скрізь, як ти, – похмуро зауважила Ялина, незадоволена зауваженням свого старого знайомого. – Так я і не бажаю знати всіх несправедливостей, які робляться. Мені досить свого домашнього справи.

– Ти, Вітер, багато хвастаешься, – зауважила у свою чергу стара Білка. – Що ж ти можеш знати, коли повинен постійно летіти стрімголов все вперед? Потім, ти робиш часто великі неприємності і мені і деревам: наженеш холоду, снігу…

– А хто влітку жене до вас дощові хмари? Хто весною обсуши землю? Хто?.. Ні, мені ніколи з вами розмовляти! – ще більш зухвало відповів Вітер і полетів. – Прощавайте поки…

– Самохвал!.. – помітила услід йому Білка.

З Вітром у ліси велися споконвіку неприємні рахунки головним чином взимку, коли він приносив страшний північний холод і сухий, як товчене скло, сніг. Дерева на північ повертывались спиною і тяглися своїми гілками на південь, звідки віяло благодатним теплом. Але в густому лісі, де дерева захищали один одного, Вітер міг морозити тільки одні вершини, а тепер він вільно гуляв по вирубаного місцем, точно господар, і це призводило стару Ялину в справедливе обурення, як і Білку…

II

Настала весна. Глибокий сніг точно присів, потемнів і почав танути. Особливо швидко це сталося на новій порубай, де весняне сонце припікало так гаряче. В густому лісі, обступавшем порубь з усіх боків, сніг ще залишався, а на поруби вже виступали прогалини, снігова вода струмками збігала до одного місця, де під товстим льодом спала зимовим сном Річка Безымянка.

– Що ви мене будите раніше часу? – бурчала вона. – Ось сніг в лісі стає, і я прокинуся.

Але її все-таки розбудили раніше. Прокинувшись, річка не дізналася своїх берегів; скрізь було голо і стирчали одні пеньки.

– Що таке сталося? – удивлялася Річка, звертаючись до самотньо стояла старої Ялини. – Куди подівся ліс?

Стара Ялина зі сльозами розповіла старої приятельки про все те, що трапилося і довго скаржилася на свою долю.

– Що ж я тепер буду робити? – питала Річка. – Раніше ліс затримував вологу, а тепер все висохне… Не буде вологи, – не буде і лісових ключиків з холодною водою. От горе!.. Чим я буду поїти прибережну траву, кущі і дерева? Я сама высохну з горя…

А весняне сонце продовжувало нагрівати землю. Дихнув теплом перший весняний вітерець, який прилетів з теплого моря. Набубнявіли бруньки на березах, а волохаті гілки ялин вкрилися м’якими світлими нирками. Це були молоді пагони нової хвої, выглянувшие зеленими оченятами. Через мокрий, почорнілий сніг, точно поїдений хробаками, пробився своєю жовтою голівкою перший Пролісок і весело крикнув тоненьким голоском:

– Ось і я, братці!.. Вітаю з весною!

Перш у відповідь зараз же чувся веселий шепіт ялин, кивавших своїми гілками першого весняного гостю, а тепер все кругом мовчало, так, що Пролісок був неприємно здивований таким недружнім прийомом. Коли розгорнулася квіткова брунька і Пролісок глянув кругом жовтим очком, він ахнув від подиву: замість знайомих дерев стирчали одні пні; скрізь валялися купи хмизу, трісок і сучків. Картина представлялася до того сумна, що Пролісок навіть заплакав.

– Якби я знав, то краще б залишився сидіти під землею, – сумно промовив він, повертываясь на своїй кудлатій ніжці. – Від лісу залишилося одне кладовище.

Старенька Ялина знову розповіла про своє страшне горе, а Білка підтвердила її слова. Так, взимку приїхали люди із залізними сокирами і зрубали тисячі дерев, а потім порізали їх на дрова і відвезли.

Не встиг цей розмову скінчитися, як здалися перисте листя папоротей. В густому дрімучому лісі трава не росте, а мох і папороть, – вони люблять і напівсвіт і вогкість. Їх здивування було ще більше.

– Що ж? Нам нічого не залишається, як тільки піти звідси, – суворо промовив найбільший Папороть. – Ми не звикли смажитися на сонці…

– Та йдіть… – весело відповіла зелена Травичка, выбившаяся звідкись з-під сміття ніжними вусиками.

– А ти звідки взялася? – суворо спитала стара Ялина непрохану гостю. – Хіба твоє місце тут? Іди на берег річки, до води…

Весело засміялася зелена Травичка на це бурчання. Навіщо вона піде, коли їй і тут добре? Досить і світла, і землі, і повітря. Ні, вона залишиться саме тут, на цій жирної землі, утворилася з перегній хвої, моху і сучків.

– Як я потрапила сюди? Ось дивне запитання! – дивувалася Травичка, посміхаючись. – Я приїхала, як важлива бариня… Мене привезли разом з сіном, яке їли коні: сіно-то вони з’їли, а я залишилася. Ні, мені рішуче подобається тут… Ви повинні радіти, що я покрию всі зеленим, смарагдовим килимом.

– Ось це мило! – помітила Білка, слухала розмову. – Прийшла невідомо звідки, та ще розмовляє… А втім, що ж, хай росте, поки, особливо якщо зуміє закрити всі ці тріски і сміття, залишені дроворубами.

– Я нікому не заважатиму, – запевняла Травичка. – Мені потрібно так небагато місця… Самі потім будете хвалити. А от ви краще зверніть увагу геть на ті зелені листочки, які пробиваються з-під трісок: це осика. Вона разом зі мною приїхала в сіні, і мені всю дорогу було гірко. По-моєму, осика – найдурніше дерево: фортеці в ньому ніякої, навіть дрова з неї самі погані, а розростається так, що всіх виживає.

– Ну, це вже геть! – заворчала стара Ялина. – Покладемо, старий ялинник вирубаний, але на його місці виростуть молоді ялинки… Тут наше старовинне місце, і ми його нікому не віддамо.

– Коли ще твої ялинки зростуть, а осинник так розростеться, що всі задушить, – пояснила Білка. – Я це бачила на інших порубях… Осика завжди займала чужі місця, коли господарі підуть… І виростає вона скоро, і невибаглива, та й живе недовго. Порожнє дерево, вічно щось бурмоче, а що – і не розбереш. Та й мені від нього ніякої поживи.

В одну весну на свіжій порубай з’явилися ще нові гості, які й самі не вміли пояснити, звідки з’явилися сюди. Тут були і молоді рябинки, і черемха, і малинники, і вільхи, і кущі смородини, і верба; всі ці породи тулилися головним чином до річки, відтісняючи одна іншу, щоб захопити містечко получше. Сварилися вони жахливо, так що стара Ялина дивилася на них, як на розбійників або дрібних злодюжок, які ніяк не могли поділити попалася в руки ласу здобич.

– Е, хай їх, – заспокоювала її Білка. – Хай сваряться і виганяють один одного. Потрібно почекати, старенька. Тільки б побільше вродило шишок, а з шишок випаде насіння і народяться маленькі ялиночки.

Дивіться також:  Казка Одноглазка, Двуглазка і Трехглазка: Брати Грімм - читати онлайн

– У тебе тільки й турботи, що про шишках! – дорікнула Ялина лукаву ласунку. – Кожному, видно, до себе…

Порубь заросла вся в одну весну і новою травою, і новими деревними породами, так що про похмурих папоротях не було тут і згадки. У зеленої, соковитої трави рясніли і фіолетові дзвіночки, і польова рожева гвоздика, і блакитні незабудки, і конвалії, фіалки, і пахучий шавлія, і рожеві стрілки іван-чаю. Нещодавня смерть змінилася яскравим життям молодої порості; а в ній зачирикала, засвистіла і розсипалася веселими співами різна дрібна пташка, яка не любить глухого лісу і тримається на узліссях і дрібним заростях. Пришкандибав у своїх валянках і косою зайчик: щипнул одну травичку, спробував іншу, погриз третю і весело сказав Білку:

– Це смачніше буде твоїх шишок… Спробуй-но!..

III

З тих пір як вирубали ліс біля річки, минуло вже кілька років, і порубь стала невпізнанною. З вершини старої Ялини виднілося точно суцільне зелене озеро, яке розлилось на рамі темного ялинника, обступившего порубь з усіх боків зубчастої стіною. Стара Білка, колишня свідком порубки, встигла в цей час померти, залишивши ціле гніздо молоденьких білочок, пустуючих і стрибали у кудлатій зелені старої Ялини.

– Подивіться-но, що там робиться, на річці, – просила стара Ялина своїх жвавих квартиранток. – Мене це жахливо турбує… Здається, досить тут набралося всяких дерев, а йдуть все нові… Насильно лізуть вперед, продираються, душать один одного, – це мене дивує! Мені, нарешті, набридли ця метушня та постійні чвари… Раніше було так тихо і чинно, кожне дерево знало своє місце, а тепер точно всі зійшли з розуму…

Білочки стрибали до річки і зараз же приносили невеселий відповідь:

– Погано, бабуся Ялина… По річці вгору піднімаються нові трави і квіти, нові кущі, і все це прагне на порубь, щоб захопити хоч який-небудь шматок землі.

– Е, хай ідуть: мені тепер все одно, – сумно шепотіла стара Ялина. – Мені й жити залишилося недовго.

Час в лісі йшло швидше, ніж у містах, де живуть люди. Дерева вважали його не роками, а десятками років. Відбувалося це, ймовірно, тому, що дерева живуть набагато довше людей і ростуть повільніше. З іншого боку, існували однорічні рослини, для яких весь коло життя відбувався в одне літо, – вони народилися навесні і вмирали восени. Чагарники жили десять-двадцять років, а потім починали хиріти, втрачали листя і поступово засихали. Листяні дерева жили ще довше, але до ста років виживали одні липи і берези, а осики, черемхи і горобини гинули, не доживши й половини. З листяними деревами прийшли і свої трави, і квіти, і чагарники – ця весела зелена свита, яка не зустрічається в глухих хвойних лісах, де бракує сонця і повітря і де можуть жити одні папороті, мохи та лишайники.

Головними дійовими особами на поруби були тепер річка Безымянка і Вітер, – вони разом несли свіжі насіння нових рослин і лісових порід, і таким чином відбувалося пересування рослинності. Через двадцять років вся порубь заросла густим змішаним лісом, точно зелена щітка. Стороннє око нічого тут не розібрав би, – так перемішалися різні породи дерев. Зелена трава і квіти першими покрили свіжу порубь, а тепер вони повинні були відступити на берег річки та лісові галявини, тому що в густій хащі їм робилося душно і сонця не вистачало.

Але серед світлої зелені листяних порід незабаром показалися зелені стрілки молодих ялинок, – вони цілою родиною оточували стару, дуплистую ялина і, точно діти, розсипались по галявині залишилася недоторканою стіни старого дрімучого ялинника.

– Не пускайте їх! – кричала гірка Осика, шелестячи своїми дрожавшими листочками. – Це наше місце… Ось як вони продираються. Мабуть, і нас виженуть…

– Ну, це ще ми побачимо, – спокійно відповіли зелені Берізки. – А ми не дамо їм світла… Загораживайте їм сонце, – забирайте із землі всі соки. Ми ще подивимося, чия візьме…

Зав’язалася запекла війна, яка особливо була страшна тим, що вона відбувалася мовчки, без найменшого звуку. Це була загальна війна листяних порід проти молодої хвойної порослі. Берези і осики простягали свої гілки, щоб загородити сонячні промені, що падали на молоді ялинки. Треба було бачити, як нудилися без сонця ці нещасні ялинки, як вони задихалися, хирели і засихали. Ще сильніше йшла війна під землею, де в темряві невтомно працювали ніжні коріння, які смоктали живильну вологу. Корінці трави і квітів працювали в самому верхньому шарі грунту, глибше їх заривалися коріння чагарників, а ще глибше йшли коріння беріз і молоденьких ялинок. Там, у темряві, вони перепліталися між собою тонкі білі волосся.

– Дружніше працюйте, дітки! – підбадьорювала їх стара Ялина. – Не гайте часу…

Вся біда була в тому, що берези росли швидше ялинок, але, з іншого боку, ялинки залишалися зеленими цілий рік і користувалися одні світлом і сонцем, поки берізки спали зимовим сном.

– Бабуся, нам важко, – скаржилися Ялинки кожну весну. – Здолають нас берези влітку. Вони в одне літо зростуть більше, ніж ми – на два роки.

– Майте терпіння, дітки! Нічого даром не дається, а все здобувається тяжкою працею… Дружніше працюйте!..

Кущі відступили першими; їм нічого було тут робити. Вони скромно зникли, поступившись місцем більш сильним лісових порід. Молодому осиннику доводилося також погано: його тіснили берези.

– Ви що ж це робите? – запитали Осики. – Ми перш за вас прийшли сюди, а ви нас же починаєте виживати… Це безсовісно!..

– Ви знаходите, що безсовісно? – сміялися веселі Берізки. – Тільки ми анітрохи не винні… Вас все одно виженуть звідси ось ці ялинки, як тільки вони підростуть. Ви краще йдіть самі подобру-здорові і пошукайте собі іншого місця. Тільки заважаєте нам.

– Ми їм заважаємо?! Ми їм заважаємо?! – шепотіли засмучені листочки бідної Осики. – Це називається просто нахабством. Ви користуєтеся правом сильного. Так… Коли-небудь ви покається, коли самим доведеться погано…

– Ах, відчепіться, набридли! Колись нам розмовляти з вами…

Погано довелося осинкам, коли їх загнали в самий кут порубай; з одного боку на них наступав молодий березняк, а з іншого – молода ялинова поросль.

– Господи, гинемо! – кричали нещасні Осинки. – Панове, що ж це таке? Двоє на одного…

– Ідіть! Ідіть! – тисячами голосів кричали Ялинки. – Ви нам заважаєте… Смішно плакати, коли йде війна. Потрібно вміти вмирати з гідністю, якщо немає сили жити…

– А де ж у нас горобини та черемхи? – питав насмішник-Вітер, прилетавший пограти з молодими берізками. – Ах, бідні, вони пішли зовсім непомітно, щоб нікого не потурбувати…

Великий пустун був цей Вітер: кожну гілочку по дорозі нагне, кожен листочок поцілує і з веселим свистом летить далі. Йому й горя мало, як інші живуть на світі, і тільки самому б погуляти. Правда, взимку, в холод, йому доводилося трудненько, і навіть Вітер стогнав і плакав, але йому ніхто не вірив; це горе було тільки до першого весняного променя.

IV

Минуло п’ятдесят років.

Від старої порубай не залишилося і сліду. На її місці піднімалась зелена рать молодих ялин, які рвалися в небо своїми стрілками. Серед цієї могутньої хвойної зелені залишалися сиротами кой-де старі берези, – на всю порубь їх було не більше десятка. Там, де святкували смерть і руйнування, тепер цвіло молоде життя, повна сили й молодого веселощів. У цій зелені виділялася своєю побуревшей вершиною одна стара Ялина.

– Ох, діти, погано мені… – часто бідкалася старенька, хитаючи своєю бурою вершиною. – Недобре так довго заживаться на світі. Всьому є своя межа… Тепер я помру спокійно, у своїй родині, – а то зовсім було залишилася на старості років одна-однісінька.

– Бабуся, ми не дамо тобі померти! – весело кричали молоді Ялинки. – Ми тебе будемо захищати і від вітру, і від холоду, і від снігу.

– Ні, дітки, я втомилася жити… Досить. Мене вже точать і черв’яки, і жучки, а зверху роз’їдають кору лишайники.

– Тук, тук!.. – крикнув строкатий Дятел, долбивший стару Ялину своїм гострим дзьобом. – Де жучки? Де черв’ячки? Тук… тук… тук… Я їм задам!.. Тук… Не турбуйтеся, старенька, я їх всіх витягну і з’їм… Тук!..

– Адже ти мене ж долбишь, мою стару кору? – стогнала Ялина, обурена нахабством нового гостя. – Перш в дуплі жили білки, так ті шишки мої їли, а ти долбишь мене, моє дерев’яне тіло. Ах, приходить, видно, мій кінець.

– Нічого. Тук!.. Я тільки черв’ячків здобуду… Тук, тук, тук!..

Молоді ялинки були обурені безсовісністю дятла; але що поробиш з нахабою, який ще запевняє, що трудиться для користі інших! А стара Ялина тільки здригалася, коли в її в’яле тіло впивався гострий дзьоб. Так, пора вмирати.

– Дітки, я розповім вам, як я потрапила сюди, – шепотіла старенька. – Давно це було… Мої батьки жили там, на горі, в каменях, де так свище холодний вітер. Важко їм доводилося, особливо взимку… Більше всіх ображав Вітер: як закрутить, як засвистить… Північна сторона у ялин вся була гола, а нижні гілки стелилися по землі. Важко було і їжу добувати між каменями. Коріння обмотували камені і міцно трималися за них. Ялина – невибагливе дерево і міцне, не боїться нічого. Сосни і берези не сміли навіть глянути туди, де мої батьки зеленіли стрункою подружжям. Вище їх росли тільки болотна гірська трава та мох… Гарно було там, на горі… Так… На таку висоту лише зрідка забігали білки та зайці. Одна така білка підібрала між каменями стиглу ялинову шишку і потягла сюди, в свій дім, а з цієї шишки я виросла. Тут привольнее, ніж на горі, хоч і не так красиво. Ось моя історія, дітки… Довго я жила і скажу одне, що ми їли, – саме міцне дерево, а тому інші породи і не можуть нас здолати. Сосна теж гарне дерево, але не скрізь може рости… Ось ялиці і кедри – ті одного роду з нами і також нічого не бояться…

Всі слухали стареньку з пристойним мовчанням, а папороті широко простирали свої листя-пір’я. У молодому лісі вже водворились вогкість і вічна напівімла, які необхідні цієї гарної рослини. Про польових квітах і веселою зеленій травичці не було й згадки, а від старих беріз залишалися одні гнилі пні, в яких жили миші, землерийки. Сліди порубай зникли остаточно.

Настав і фатальний день. Це було серед літа. З вечора ще вітер нагнав темну хмару, яка обклала половину неба. Усе притихло в очікуванні грози, і тільки зрідка налітав вітер. У повітрі зробилося душно. Весело дзюрчала одна Безымянка: вітер принесе їй нової води. Оновилася і зелена травичка, яку кілька днів палило сонце.

– Гей, бережись! – свистал Вітер, проносячись по верхівках ялин. – Я вас заспокою всіх, тільки міцніше стояти.

Потім все стихло. Зробилося зовсім темно. Десь далеко пролунав перший грім, а хмара вже закрила все небо. Сліпуче блиснула блискавка, і пролунав новий, страшний удар грому прямо над лісом. Десь щось затріщало і зашуміло. Посипалися перші великі краплі дощу, і рвонув вітер, а там – новий удар грому. Ця канонада тривала протягом цілої години, а коли вона скінчилася, і буря пронеслася, стара Ялина лежала вже на землі. Вона звалилася під вагою пережитих років і старечого безсилля. Коли зійшло сонце й під його променями яскраво заблищала омита дощем зелень, не виявилося тільки однієї бурої вершини старої Ялини…