Отже, йшов по дорозі Солдатів і раптом бачить, лежить в пилу царський перстень, а тут напередодні оголошувалося, що государ своє іменне кільце втратив. Недовго думаючи, зібрався Солдатів до Царя, щоб повернути перстень, от тільки на дорозі йому зустрівся один з його наближених вельможею і зажадав половину царської нагороди за це кільце. Поміркував герой казки і погодився, але спершу взяв з вельможі розписку, щоб все честь по честі було. Прийшовши до самодержцю Солдат не став просити ні грошей, ні злата, ні хором нових, а попросив всипати йому тисячу палиць. Здивувався Цар, але сперечатися не став. Отут і дістав вояка хитрий свою розписку…

Текст казки

У деякому царстві, у деякій державі жив-був цар. Поїхав він раз свої землі оглядати та й загубив десь іменний перстень. Як повернувся цар у свій столичний місто, той же час наказав оповістити всіх мешканців. Хто знайде царський іменний перстень і доставить його цареві, тому більша нагорода буде. Не пошкодує цар ні срібла, ні золота. І пощастило знайти той перстень простому солдату. Підняв він перстень, поклав на долоню, стоїть і вагається. Як мені тепер бути? Якщо в полку оголосити, чи піде справа по начальству. Від молодшого до середнього, від середнього до старшого. Колись, ще до царя дійде. Так не скоро кінця дочекаєшся. Так, дивись, ще й перстень по дорозі у кого-небудь до рук прилипне. Тоді шукай-свищі. Дай-но я краще сам піду до царя. Закрокував солдатів прямо до палацу. Загородили вартові біля воріт дорогу багнетами, запитують:

– Ти куди?

– Так ось, братці, знайшов царський перстень іменний, хочу цареві в руки віддати.

Годинні багнети підняли і пропустили. Добрався солдатів до вартових. Ті його далі не пускають.

– Чого треба?

Солдат і каже.

– Іменний перстень знайшов, царю несу.

Вартові його теж пропустили. Добрався солдатів до царських палат. Побачив його вельможа. Сам важливий, ошатний, весь в орденах, так і блищить.

– Як ти сюди потрапив? – питає.

– Так і так, я царський іменний перстень знайшов.

Давай його сюди – я передам.

– Ні, – каже солдат. Не можна. Тільки самому цареві з рук в руки віддам.

– Та я самий головний його придворний.

– Проти того я не сперечаюся. А перстень тільки самому цареві віддам.

Вилаяв його вельможа і ногами затопал. Тільки солдат ні в яку. Бачить шляхтич, що переляком солдата не візьмеш і говорить.

– Добре, я скажу тобі царю. Тільки з угодою. Яку тобі дасть нагороду цар – з тієї нагороди половину мені.

Задумався солдат.

– Трохи ль калі буде? – питає.

– А багато, так і не бачити тобі царя, як своїх вух.

Ось в кой-годи щастя попалося, так і тим ділитися велять.

– Добре, – каже він вельможі. Віддам вам половину царської нагороди. Тільки дайте мені розписку, що вам половина, і мені половина.

Вельможа радий, задоволений. Сам про себе підраховує, скільки золота в кишеню покладе. Дістав він перо, написав розписку і подав солдатові. Після того пішов він до царя і доповів про солдата. Вийшов цар, взяв у солдата свій перстень іменний, став дякувати його.

– Спасибі тобі, солдат, за знахідку. Моє царське слово святе. Отримаєш ти від мене велику нагороду.

Покликав цар свого скарбника і говорить.

– Видати солдату тисячу рублів.

Скарбник почав відраховувати гроші, а солдат не бере.

– Мені, – каже, не така нагорода потрібна. А яка ж?

– Дайте мені краще тисячу палиць у спину.

– Що ти солдатів? Або ти втратив розум?

– Розум у мене цілий, а інший нагороди мені не треба.

Бачить цар, не перечити солдата. Звелів принести палиць. Став солдат роздягатися, став на мундирі розстібати гудзики. Розстебнув і говорить.

– Адже, мабуть, не добре це буде.

– Що не добре?

– Та то, що я хочу перший царську нагороду отримати.

Здивувався цар. Я нічого не розумію, поясни. Солдат каже.

– Так адже у мене пайовик є.

– Який пайовик?

– Так ось він.

І показує на вельможу.

– Він у мене половину твоєї нагороди зажадав. Без того не хотіла до тебе допускати.

Вельможа кричить: «Бреше солдатів. Нічого я у нього не вимагав».

А солдат вийняв розписку, показав цареві і питає.

– А це що?

Засміявся цар і каже.

– Спритно ти служивий придумав. Дати вельможі половину нашої нагороди.

З царем сперечатися не будеш. Поклали вельможу на килим і давай бити палицями. А солдат стоїть так вважає. Як нарахував п’ять сотень палиць і говорить.

– Я людина не жадібний. А вельможі вашому багато треба. Так і бути, пожертвую йому і свою половину.

– Бач, який ти добрий, – мовив цар. Ну, бути, по-твоєму.

І наказав всипати вельможі ще п’ятсот палиць. А як стали відраховувати останній десяток, солдатів боком, боком, так і з царських палат від гріха подалі. Тільки його й бачили.