Є захочеш – знайдеш, де грошей взяти, вчить казка «Ворожка». Жили-були баба стара та син її небольшенький. Дожили до того, що навіть хліба в хаті немає. Запропонувала бабця хлопчика коней вкрасти і прив’язати їх у визначеному місці, а потім відв’язати і в інше місце перевести.

Хазяї коней шукали-шукали, не знайшли до ворожки пішли, про яку говорили, що вона вміє ворожити. Наворожила та їм, де шукати коней. Прийшли, та скакунів вже й слід прохолов…

Текст казки

В одному селі жила-була стара-стара, а у неї був син не великий і не малий, такий, що ще в полі не зможе добре працювати. Ось вони дожили до того, що їм довелося — і перекусити нічого; ось тут задумалася боляче стара, думала собі, гадаючи крепку думушку, як їм бути і на білому світі жити, так щоб і хліба був.

Думала-думала і надумала думу, так і гуторит своєму мальчуге:

– Синку, піди хоч ти, уведи в кого лошадушек і прив’яжеш їх в такому-то кущі та сіна дай, а потім отвяжи знову, і відведи в таку-то видолинок, і там поколь пусти їх.

Малий був, нічого сказати, боляче спритний; як почув, що матінка йому наказує, ось він пішов та й звів десь лошадушек, і зробив все так, як матінка йому гуторила.

Про стару ж раніше цього була чутка, що вона таки дещо знає і на прохання кой-коли бувала ворожа.

Як хопилися господарі своїх лошадушек, давай шукати, і довго билися вони сердечні, та ніде не знайшли. Ось і гуторят:

– Що робити? Надоть знайти знахаря, щоб поворожити, хоч би і заплатити йому не боляче так багато, щоб знайти їх.

Ось і згадали про стару, та й кажуть:

– Сем-ка підемо до неї, попросимо поворожити; може, вона і скаже нам про них що-небудь.

Як сказано, так і зроблено. Ось і прийшли до старої так і бают:

– Бабуся-годувальниця! Ми чули від добрих людей, що ти кой-чим маракуешь, вмієш ворожити на картах і по ним розумієш, як по-писаному: поворожи-ка і нам, рідненька! У нас пропали лошадушки.

Ось бабуся і показує їм:

– Ох, господи мої свєти, так у мене і мочушки-то немає! Задуха, рідні мої, мене замучило.

А вони їй кажут:

– Ека, бабуся, потрудися, бажана ти наша! Це не дарма, а ми тобі за роботу заплатимо.

Ось вона, переминаючись і покашлюючи, расклала карти, подивилася на них довго і показує їм (хоч нічого не знала, та робити нічого; голод не свій брат, уму-розуму навчить):

– Ека притча. Подумаю. Глядь-но сюди, мої батюшки! От, здається, ваші лошадушки стоять в такому-то місці, в кущі прив’язані.

Ось господарі зраділи, що дали старій за роботу і пішли собі шукати своїх животинушек. Прийшли в сказаного куща, а там вже їх коней-то і немає, хоч і було помітно те місце, де були прив’язані коні, тому що відрізаний гуж від вуздечки і висить на кущі, та й сіна навалено, чай, чимало. Ось вони прийшли, подивилися, а їх і слід прохолов; взгоревались бідолахи і не знають, що й робити; подумали між собою і знову вирушили до бабі: раз коли дізналася, то і тепер скаже.

Ось прийшли знову до баби, а вона лежить на печі та вже так-то крекче та охає, що і казна-яка болесть на її трапилася. Вони стали її принижено просити ще їм поворожити. Вона знову, як і раніше, стала відмовлятися, кажучи:

– Сечі немає, і старість-то подужала! — а все для того, щоб більше дали їй за працю. Вони обіцяли, коли знайдуться, нічого не шкодувати для неї, і теперича дати покель поболе. От баба злізла з печі, покрехтывая і кашляючи, знову розкинула карти, замислилася, подивилася на них і гуторит:

– Ідіть, шукайте їх у такій собі-то лощині, вони там, кажись, ходять, прямісінько ваші!

Господарі дали їй з радості за роботу оченно досить і пішли від неї знову шукати. Ось прийшли вони у балку, глядь — а там їх коні ходять целехоньки; вони взяли їх і повели додому.

От і пішла про стару велика слава, що, мовляв, така-то ворожка вміє ворожити як: що скаже — бути справі так. Ця слава поширилась далеко, і дійшов цей слух до одного боярина, у якого пропав цілий скриню грошей невідомо куди. Ось як він почув, та й послав за бабусею-ворожейкой свою карету, щоб її до нього привезли неодмінно, будь вона хоч як хвора; а послав двох своїх людей — Самона та Андрюху (вони-то і здули ці гроші у пана). Ось вони приїхали до бабці і майже шіло її посадили в карету і повезли до панові. Дорогий бабуся почала тужити, охати і зітхати, і гуторит про себе:

– Охо-хо-хо! Якби не мамон так не черево, де б цій справі збутися, щоб мені ворожейкой бути і їхати в кареті до боярина для того, щоб він мене заховав туди, куди ворон і кісток моїх не заніс. Ох, погано!

Сам він це подслухал, та й показує:

– Чуєш, Андрюха! Стара про сю пору щось про нас бурмоче. Здається, погано буде!

Андрюха йому гуторит:

– Що ти так сробел, може це так тобі зі пристрастей здалося.

А сам він йому бает:

– Послухай-но сам, ось вона знову щось гуторит.

А стару саме бере страх і горе: ось вона, посидя трохи, знову своє торочить:

– Охо-хо-хо! Коли б не мамон так не черево, де б такої оказії збутися!

Ось хлопці давай прислухивать, що стара бурмоче: а вона, посидя трохи, знову за своє прийметься:

– Мамон та черево — і бесперечь зі пристрастей все своє несе. Як вони це почули, і острах сильно взяла: що робити? та й загуторили проміж себе, що надоть бабусю вблагати як можна, щоб вона не болтнула цього боярина, а то стара все твердить:

– Якби не сам він так не Андрюха, де б такої оказії збутися?

Вони, окаянні, з пристрастей не розібрали, що стара гуторит про мамоні та про череві, а не так Самоне Андрію.

Як між собою у них сказано, так було і зроблено. Ось вони і почали просити стару:

– Бабуся, бажана ти наша, годувальниця, не погуби нас, а примусь вічно за тебе бога молити. Ну що тобі буде прибутку погубити нас і обмовити перед боярином? Краще не сказывай на нас, а так як-небудь; а ми-то вже тобі за це що хочеш заплатимо.

А бабуся не дурна, собі на умі, чує ці слова, схаменулась, і пристрасть з неї вся зіскочила — як рукою зняло, так і питає їх:

– Де ж ви, детушки, все це делі?

Вони гуторят вже з плачем:

– Що, рідна, чай нас окаянний спокусив, що гріх такою зробили.

Бабуся знову запитує:

– Та де ж вони?

Ось вони і гуторят:

– Та куди ж їх окрім було сховати-те, як не на млин під гать, покуля пройде така негода.

Ось вони, сгуторившись дорогою як надоть, і приїхали в будинок до боярина. Боярин як побачив, що привезли стару, зробився, і невідомо, як радий, взяв її під руки до себе в хороми, почав пригощати всякими такими спиртними напоями і наїдками, чого душа забажає, та, напотчевавши її досхочу, давай просити її, щоб вона йому про гроші почарувала. А бабуся собі на умі свій несе, що сечі немає і насилу ходить; а боярин і показує:

– Оце ти, бабуся! Ти будь у мене як у своєму будинку, хошь — сядь, а хочеш — ляж, якщо вже тобі несила сидіти, та тільки поворожи, про що я тебе прошу, і якщо дізнаєшся, хто взяв мої гроші, та ще я знайду свою пропажу, то не тільки пригощу, а ще й дам тя ніж душа твоєї завгодно, як слід, без будь-якої образи.

От баба, переминаючись, як би її і справді лиха болесть изнимает, взяла карти, розклала як слід і довго на них дивилася, все пришептывая щось губами. Подивившись, і гуторит:

– Пропажа твоя на млині під дамбою лежить.

Боярин як тільки почув це, що сказала стара, зараз і послав Самона та Андрюху, щоб це все відшукати і до нього принести: він не знав, що це все вони самі спроворили. Ось ті знайшли, знайшли і принесли до боярина; а боярин-то, дивлячись на свої гроші, так зрадів, що і вважати їх не став, а дав старій зараз сто карбованців і ще дечого оченно досить, та ще й напредки обіцявся її не залишати за таку послугу; потім, угостя її гарненько, відіслав знову у кареті додому, наградя ще на дорогу дещо по домашньому. Дорогий сам він і Андрюха дякували стару, що вона хоч знала про їх справи, та боярину не сказала, і дали їй ще грошей.

З цих пір наша стара ще більш прославилася і стала жити — не тужити, і не тільки хлібця стало у неї досхочу, але і всякого іншого, і все невпроед, так і скотинушки розвели оченно досить; і стали з своїм синочком собі жити та поживати і добра наживати, так бражку і медок попивати. І я там був, мед-вино пив, тільки в рот не попало, а по бороді текло.