Казка Як хороша! Андерсен – читати онлайн

Здатна навчити дитину розрізняти фізичну і духовну красу казка «Як хороша!» Р. Х. Андерсена. Молодий скульптор відвідав Італію. Повернувшись на батьківщину, він усім розповідав про незабутні враження. Серед слухачів перебувала дурна пані, яку супроводжувала чудова дочка. Юнак був зачарований її ангельською зовнішністю і по вуха закохався. Дівчина з матір’ю погодилися на шлюб. Скульптор домігся здійснення своєї мрії. Але поступово він усвідомив, що дружиною можна лише милуватися, а в душі вона – копія матері. Будучи порядною людиною, головний герой ніколи не натякав на це…

Текст казки

Ти ж знаєш скульптора Альфреда? Всі ми знаємо його: він отримав золоту медаль, їздив в Італію і знову повернувся на батьківщину; тоді він був молодий, та він і тепер не старий, хоча, звичайно, постарів на десять років.

Повернувшись на батьківщину, він поїхав погостювати в один з зеландских містечок. Весь місто дізнався про приїжджому, дізнався, хто він такий. Одне з найбагатших родин міста дало в честь його великий вечір. Всі, хто хоч мало-мальськи чим-небудь видавався — грошима або становищем у світі, — були в числі запрошених.

Вечір був справжньою подією; все місто знало про те, що і без барабанного оповіщення. Хлопці-майстри та інші дітлахи дрібних городян, а з ними дехто і з батьків, стояли перед освітленими вікнами і дивилися на спущені штори. Нічний сторож міг уявити, що на його вулиці свято, таке тут зібралося велике товариство. На вулиці і то було цікаво, а вже там, у хаті-то, як було весело! Адже Там знаходився сам пан Альфред, скульптор!

Він говорив, розповідав, а всі інші слухали його із задоволенням і мало не з благоговінням, особливо одна літня вдова-чиновниця. Вона нагадувала собою промокальний папір — вбирала в себе кожне слово пана Альфреда і просила ще і ще. Неймовірно сприйнятлива була бариня, але і неосвічена неймовірно — справжній Каспар Гаузер у спідниці.

— Ось Рим б я подивилася! — сказала вона. — То-то, мабуть, чудесне місто! Скільки туди наїжджає іноземців! Опишіть нам Рим! Що бачиш, в’їжджаючи у ворота?

— Ну, це не так-то легко описати! — відповів молодий скульптор. — Бачите, там велика площа, а посередині її височить обеліск; йому чотири тисячі років.

— Ось так василіск! — промовила пані; вона зроду не слыхивала слова «обеліск. Багатьом, в тому числі і самому скульптору, стало смішно, але усмішка його миттєво випарувалася, як тільки він побачив поруч з барыней пару великих синіх, як море, очей. Очі належали дочці барині, а матінка такої дочки не може, звичайно, бути дурною!..

Матінка була невичерпним джерелом питань, донька — прекрасною мовчазною наядою джерела. Вона була гарна! Скульпторові легко було заглядеться на неї, але не заговорити з нею, — вона зовсім не говорила або принаймні дуже мало!

— А у тата велика сім’я? — запитала пані. І молодий чоловік відповів, як слід було б відповісти при більш розумною постановці питання:

— Ні, він не з великої родини.

— Я не про те! — заперечила пані. — Я питаю, чи є у нього дружина і діти?

— Тато не має права одружуватися! — відповів скульптор.

— Ну, це не в моєму смаку! — сказала вона.

Звичайно, і запитання і відповіді могли б бути розумніший, але якщо б вони не були такі дурні, чи стала б донька визирати з-за плеча матері з такою трогательною усмішкою?

І пан Альфред продовжував розповідати. Розповідав про яскравих фарбах Італії, про синеющих горах, про блакитному Середземному морі, про південному небі. Подібну синяву можна зустріти тут, на півночі, хіба тільки в очах північних дів! Сказано це було з наголосом, але та, до кого ставився натяк, не подала виду, що зрозуміла його. І це теж вийшло чудо як добре!

— Італія! — зітхали одні. — Подорожувати! — зітхали інші. — Як добре, як добре!

— От коли я виграю п’ятдесят тисяч, — сказала вдова, — ми з донькою поїдемо подорожувати! І ви, пан Альфред, з нами! Поїдемо втрьох, та ще прихопимо з собою декого з добрих друзів! — І вона прихильно кивнула всім оточуючим, так що кожен отримував право сподіватися, що саме його-то вона й прихопить із собою. — Ми поїдемо до Італії, тільки не туди, де водяться розбійники. Будемо триматися Риму та великих доріг, де безпечніше.

Донька злегка зітхнула. Що може полягати в одному маленькому зітханні або що можна вкласти в нього! Молодий чоловік вклав у це зітхання багато! Блакитні очі освітили йому в цей вечір приховані скарби серця і душі, багатше всіх скарбів Риму! І він залишив товариство сам не свій, він весь належав красуні.

З тих пір будинок вдови особливо полюбився пану Альфреду, скульптору; але ясно було, що він відвідував його не заради матусі — хоча з нею тільки і вів бесіду, а заради доньки. Звали її Калу; тобто, власне кажучи, її звали Карен Малена, а вже з цих двох імен зробили одне — Калу. Вона була гарна! «Тільки трошки млява, — говорили про неї. Вона таки любила вранці поніжитися в ліжку.

— Так вже вона звикла з дитинства! — казала матуся. — Вона у мене балованное дитя, а такі легко стомлюються. Правда, вона любить полежати в ліжку, але від того у неї і ясні очі!

І що за сила була в цих ясних, синіх, як море, тихих і глибоких очах! Наш скульптор і потонув в їх глибині. Він говорив, він розповідав, а матінка розпитувала з такою ж жвавістю і розбещеністю, як і в перший раз. Ну, та й те сказати, послухати розповіді пана Альфреда було справжнім задоволенням. Він розповідав про Неаполі, про сходженнях на Везувій і показував розфарбовані малюнки, на яких було зображено виверження Везувію. Вдова ні про що таке зроду не слыхивала, нічого такого їй і в голову не приходило.

— Господи помилуй! — сказала вона. — Ось так вогнедишні гори! А шкоди від них не буває?

— Як же! Раз загинули цілих два міста: Геркуланум і Помпея!

— Ах, нещасні люди! І ви самі все це бачили?

— Ні, вивержень, що зображені на цих картинках, я не бачив, але ось я покажу вам мій власний нарис одною виверження, яке було при мені.

І він вийняв начерк олівцем, а матуся, надивившись на яскраво розфарбовані малюнки, здивовано вигукнула:

— Так при вас він вивергав білий вогонь!

Повага пана Альфреда до матусі пережило критичний момент, але присутність Кали скоро додало сказаного іншу забарвлення, — він зрозумів, що матінка її просто не має оком, чуттям фарб, от і все! Зате вона мала кращим, найпрекраснішим скарбом — Калою.

І ось Альфред одружився з Калою; цього і слід було очікувати. Про заручини було повідомлено в місцевій газеті. Матуся дістала собі тридцять номерів, вирізала друковане оповіщення і розіслала його в листах друзям і знайомим. Наречений з нареченою були щасливі, теща теж; вона, за її словами, ніби поріднилася з самим Торвальдсеном!

Дивіться також:  Билина Народження богатиря: читати онлайн

— Адже ви його наступник!

І Альфред знайшов, що вона сказала досить розумну річ. Калу не говорила нічого, але очі її сяяли, посмішка не сходила з уст, кожен рух дихало пленительною грацією. Вона була гарна, як хороша!..

Альфред виліпив бюсти Кали і матусі. Вони сиділи перед ним і дивилися, як він м’яв і згладжував м’яку глину.

— Ах, заради нас ви взялися самі за цю грубу роботу! — сказала матуся. — Хай би хлопчик м’яв глину!

— Ні, мені необхідно самому ліпити! — сказав він.

— Ну так, адже ви завжди так люб’язні! — сказала матушка, а дочка тихенько потиснула йому руку, запачканную в глині.

Під час роботи Альфред тлумачив їм про красу природи і всього всесвіту, про перевагу живого над мертвим, рослини над мінералом, тваринного над рослиною, людини над твариною; пояснював, що скульптор втілює вищий прояв краси в земних образах, Калу мовчала, заколисана його промовами, а теща прорікає:

— Важко, знаєте, встежити за вашими словами! Але хоч я і повільно тямлю, а думки так і дзижчать у мене в голові, я все-таки тримаю їх міцно.

І його теж міцно тримала краса; вона наповнювала все його помисли, заволоділа ним цілком. Красою дихало все істота Кали — і очі та ротик, навіть кожне рух пальців. Все це було по частині скульптора, і він говорив тільки про красуню, думав тільки про неї. Обидва вони становили тепер одне, тому багато говорила і вона, раз він говорив багато.

Так пройшов день заручин, потім настав і день весілля. З’явилися подруги нареченої, пішли подарунки, про які було згадано у вітальних промовах, словом — все, як водиться.

Матуся помістила за весільним столом, як почесного гостя, бюст Торвальдсена в шлафроке, — це була її власна ідея. Співали заздоровні пісні, осушували келихи, веселе було весілля і чудова пара! «Пігмаліон знайшов свою Галатею, — говорилося в одній з пісень.

— Ну, це щось з міфології! — сказала матуся.

На інший день молода пара вирушила в Копенгаген; матуся пішла за ними — взяти на себе значну частину сімейного життя, господарство. Калу нехай живе, як у ляльковому будиночку! Все таке нове, блискуче, красиве! Ну, ось нарешті всі троє сиділи у своєму будиночку. Альфред — той сидів, за прислів’ям, немов єпископ в гусячому гнізді.

Його зачарувала краса форм, він бачив тільки футляр, а не те, що в ньому, а це великий промах, особливо якщо справа йде про шлюб! Зноситься футляр, зітреться позолота, і пошкодуєш про покупку. Жахливо неприємно помітити в гостях, що у тебе відірвалися гудзики у підтяжок, що пряжки ненадійні, що їх зовсім немає, але ще неприємніше помічати, що дружина твоя і теща говорять дурниці, і не бути впевненим, що завжди знайдеш випадок затушувати дурість остроумною жартом.

Часто молода пара сиділа рука об руку; він говорив, вона зрідка ронила слово, — той же тон, ті ж два-три мелодійних звуку… Софія, подруга нареченої, вносила з собою в будинок освіжаючу струмінь.

Софія не відрізнялася красою, але і вад не мала. Правда, за словами Кали, вона була злегка кривобока, але це міг помітити лише око подруги. Софія була дівчина розумна, але їй і в голову не приходило, що вона може стати опасною. Вона вносила в ляльковий будиночок струмінь свіжого повітря, а тут-таки відчувався в ньому недолік. Всі розуміли це, всім хотілося провітритися, і вирішили провітритися: теща і молоді наречені вирушили до Італії.

— Слава богу, ось ми і знову вдома! — сказали матуся і донька, повернувшись через рік разом з Альфредом на батьківщину.

— Немає нічого хорошого в подорожі! — казала матуся. — Навіть нудно! Вибачте за відвертість! Я просто скучила, хоча зі мною і були діти. А як це дорого, як дорого! Все-то галереї треба оглянути, всі оббігати! Не можна ж: приїдеш додому, запитають про все! І все-таки в кінці кінців дізнаєшся, що самого кращого і не бачили! А ці нескінченні, вічні мадонни набридли мені ось до чого!.. Право, того й гляди, сама станеш мадонною!

— А стіл-то! — говорила Калу.

— Навіть порядного бульйону не дістанеш! — підхоплювала матуся. — Просто біда з їх куховарством!

Кала була дуже стомлена подорожжю, сильно стомлена і — що найгірше — ніяк не могла оговтатися. Софія переселилася до них зовсім і була дуже корисна в будинку.

Матуся віддавала Софії належне — вона була дуже сведущей в господарстві і в мистецтві, у всьому, віддатися чому вона досі не могла через брак коштів. До того ж, вона була цілком порядна дівчина, щиро віддана, що і довела під час хвороби Кали.

Якщо футляр — усі, то футляр має бути міцним, не то біда; так воно і вийшло — Кала померла.

— Як вона була гарна! — казала матуся. — Не те, що всякі античні статуї, ті всі побилися та потріскалися, а Кала була цілісна! Ось це справжня краса!

Альфред плакав, матуся теж; обидва наділи траур. Чорний колір особливо йшов матусі, і вона носила його довше, довше і сумувала, тим більше що смуток її знайшла нову їжу: Альфред одружився на Софії, не вирізнялася приємною зовнішністю.

— Він вдарився в крайність! — казала матуся. — Від краси перейшов до неподобства! І він міг забути свою першу дружину! Ось вам чоловіче сталість! Ні, мій чоловік був не такий! Він і помер-то перш мене!

— «Пігмаліон знайшов свою Галатею, так говорилося у весільній пісні! — сказав Альфред. — Так, я справді закохався в прекрасну статую, яка ожила в моїх обіймах. Але споріднену душу, яку посилає нам саме небо, одного з тих ангелів, що живуть одними почуттями, одними думками з нами, підтримують нас у хвилини слабкості, я знайшов тільки тепер. Тебе, Софія! Ти з’явилася мені не в ореолі зовнішньої краси, але ти добра і красива, навіть більше ніж треба! Суть все ж залишається суттю! Ти з’явилася і навчила скульптора, що його творіння — тільки глина, прах, оболонка внутрішнього ядра, яке нам слід шукати насамперед. Бідна Калу! Наша спільна життя пройшла, як весільна поїздка. Там, де зустрічаються споріднені душі, ми, можливо, опинимося чужими один одному.

— Ну, це негарно з твого боку говорити так! — заперечила Софія. — Не по-християнськи! Там, на небі, де не одружуються і не виходять заміж, але де, як ти кажеш, зустрічаються споріднені душі, де всяка краса розгортається в повному блиску, її душа, може, розцвіте так пишно, що зовсім затьмарить мене, і ти знову воскликнешь, як у першому любовному пориві: «Як хороша! Як хороша!