Несподівано оптимістичну назву має казка «Весела вдача» Ганса Християна Андерсена, читаючи яку, навряд чи знайдеться привід посміхнутися. Насправді, що може бути життєрадісного у прогулянці по похмурому цвинтаря? Головний герой, з дитинства звик до усмішливого батькові, супроводжував багатьох в останній шлях на поховальної колісниці, навіть і не підозрює, що могильний холод лякає звичайних людей.

Незвичайне твір данського письменника швидше написано для дорослих…

Текст казки

Батько залишив мені краще спадок – свої веселу вдачу. А хто був мій батько? Ну, це до справи не відноситься! Досить сказати, що він був живий веселун, цілий і товстий – словом, і душа, і тіло його було в розладі з його посадою. Так яку ж він обіймав посаду, яке положення в суспільстві? Е, в тому-то і справа, напиши або надрукуй я це на самому початку, багато хто, мабуть, відклали б книжку вбік: мовляв це не по нашій частині! І, проте, мій батько не був катом, ні заплічних справ майстром; навпаки, на своїй посаді він часто займав місце на чолі найпочесніших осіб міста! Місце це було його по праву, і ось йому доводилося бути попереду всіх – навіть попереду єпископа і самих принців крові: він сидів на козлах поховальної колісниці!

Ну, тепер все сказано! Я можу тільки додати, що, дивлячись на мого батька, який сидить на колісниці смерті, укутанного в довгий широкий чорний плащ, обшитої чорними каймами трикутному капелюсі на голові, дивлячись на його веселе кругле, як сонце, смеющееся особа, нікому і в голову не йшли скорботні думки про смерть і похорон. Обличчя мого батька так і говорило: «Дрібниці, все обійдеться краще, ніж думають!»

Так от від нього-то я і успадкував свій веселий норов і звичку відвідувати кладовище – це дуже приємна прогулянка, якщо тільки вживаєш її в хорошому настрої. Крім того, я теж передплачую «Листок объявлений», як і мій покійний батько.

Я вже не дуже молодий, у мене немає ні дружини, ні дітей, ні бібліотеки, але, як сказано, я передплачую «Листок объявлений» – і буде з мене! По-моєму, це найкраща газета; те ж говорив і покійний батько. «Листок» приносить свою користь: дає всі потрібні людині відомості; з нього дізнаєшся, хто проповідує з церковних кафедр, і хтось зі сторінок книг, де можна знайти собі приміщення, прислугу і де придбати одяг, їжу, де відкривається розпродаж і де будуть похорони; тут же знайомишся з положенням благодійності і з безневинними віршиками, дізнаєшся, хто бажає вступити в законний шлюб, хто призначає або відкидає побачення! Тут взагалі все так просто і природно! І, по-моєму, можна щасливо прожити свої вік до самої смерті, задовольняючись одним «Листком оголошень», а до того часу так розбагатієш папером, що можна буде влаштувати собі з неї м’яку підстилку в труну, якщо не любиш лежати на стружках!

Так, «Листок объявлений» і кладовище – ось два моїх найулюбленіших місця духовних і фізичних екскурсій, два найбільш благодатних засоби підтримання веселої вдачі.
У редакцію «Листка» кожен може відправитися сам, без провожатого, але на цвинтарі нехай іде зі мною! Ходімо-ка туди в ясний сонячний день, коли дерева вже всі покриті зеленню, і погуляємо між могилами! Кожна могила – свого роду закрита книга; вона лежить корінцем догори, так що кожен може прочитати її назву, що говорить про її зміст і в той же час нічого не говорить! У мене ж є більш грунтовні відомості, які частково перейшли до мене від батька, частково зібрані мною особисто. Треба вам знати, що я веду особливу могильну книгу, і мені від неї стільки ж користі, скільки задоволення. У неї занесені всі ці могили, та й ще дещо-які!
Ну ось ми і на кладовищі.

Ось тут за выкрашенною білою краскою огорожею, де ріс колись рожевий кущ (тепер його немає більше, і тільки плющ із сусідньої могили пробирається сюди, бажаючи хоч трошки урізноманітнити і чужу могилу), спочиває глибоко нещасна людина, хоча за життя він, як кажуть, і користувався повним благополуччям, мав все, що потрібно, і навіть дещо зайве. Вся біда була в тому, що він надто близько приймав до серця весь світ, головним же чином мистецтво. Сидить, бувало, увечері в театрі; тут би йому і насолоджуватися від усієї душі, так ні, куди! То навіщо машиніст пустив занадто сильний місячне світло, то навіщо полотняну тканину повисло небо попереду куліс, а не позаду, то, нарешті, навіщо пальми зросли на Амагер (Острів – передмісті Копенгагена. – Приміт. перекл.) кактуси в Тіролі, а буки в горах Норвегії?! Як ніби це не все одно! І кому потрібно думати про це? Адже тут іде подання, ну і будь задоволений тим, що дають! А то, бувало, йому раптом здасться, що публіка плеще надто старанно або, навпаки, надто скупо. «Ось сирі-то дрова, – зараз же помітить він, – ніяк не загоряються сьогодні!» І він обертається подивитися, що за публіка зібралася сьогодні; бачить, що люди сміються зовсім невпопад, і починає злитися ще пущі. Так він вічно злився, вічно страждав і був найнещаснішою людиною в світі. Тепер він заспокоївся в могилі.

А ось тут похований щасливець, тобто дуже знатний пан високого походження – в цьому-то й було все його щастя, інакше б з нього ніколи нічого не вийшло! Так, просто приємно подумати, як премудро влаштовано все на білому світі! Плаття він носив розшите золотом і спереду, і ззаду, і вживався тільки для параду, як дорога, вишита перлами смужка, що прикриває міцний шнурок дзвінка; за ним теж переховувався міцний шнурок – його помічник, який, власне, і ніс службу, та продовжує нести її і тепер за іншу вишиту смужку. Премудро влаштовано все на білому світі! Як же тут впасти в меланхолію!

Тут схоронен… так, це сумна історія! Тут схоронен людина, яка шістдесят сім років все придумував красне слівце, тільки для того й жив; коли ж нарешті йому дійсно вдалося придумати таке слівце, не пережив свого щастя, помер від радості! Так його слівце і пропало задарма, ніхто й не почув його! Можу собі уявити, як воно мучить його навіть у могилі! Як же! Подумайте тільки, раптом слівце-то було такого роду, що його слід було пустити в хід саме за сніданком, а покійник, як і всі мерці, має, за загальним повір’ям, право виходити з могили лише опівночі! Куди ж йому подітися зі своїм слівцем?! Скажи він його не вчасно – адже воно не справить ніякого враження, нікого і не розсмішить навіть! Так біднякові і доводиться сховатися разом зі своїм слівцем в могилі. Так, сумна історія!

Тут похована одна скупа-прескупая дама. За життя вона вставала вночі і мяукала, щоб сусіди подумали, ніби вона тримає кішку, – ось яка була скупа!

Тут покоїться одна дівчина з гарної родини; вона завжди приносила суспільству задоволення своїм співом і співала звичайно: «Mimanca la voce». Правдивіше цього вона нічого не сказала на всю своє життя!

А ось тут схоронена дівиця іншого роду. Відомо, що, коли канарка, яка мешкає в серце, починає свистати щосили, розум затикає собі вуха, і ось душа-дівчина опинилася в становищі, присвоєний одним заміжнім! Історія сумна, але дуже звичайна. Нехай, однак, покоїться з миром, не будемо турбувати мертвих!

Тут лежить вдова; на устах у неї щебетали вільшанки, а в серці завивала сова. Вона щодня вирушала на видобуток, вистежуючи недоліки знайомих, як у старовину вистежував, бувало, «Друг поліції» (Газета, колись виходила в Копенгагені. – Приміт. перекл.) несправних домовласників, перед будинками яких не було установлених містків через водостічні канавки.

А ось сімейна могила. Між членами цієї сім’ї панувало таке зворушливе єдність, що якщо навіть весь світ і газета їх говорили так, а маленький син приходив зі школи і говорив: «А я чув інакше», то він один і був правий, адже він був членом сім’ї. Та якби навіть, що дворовий їх півень заспівав би своє ранкове «кукареку» опівночі – значить, і був ранок, що там не кажи всі нічні сторожа і всі міські годинники разом!

Великий Гете закінчує історію свого Фауста словами: «Продовження може відбутися»; те саме я можу сказати і про нашу прогулянку по кладовищу. Я часто приходжу сюди. І якби сталося так, що хто-небудь з моїх друзів або недругів вже дуже досадит мені, я йду сюди, вибираю місце під зеленим дерном і відводжу його йому або їй, тобто того, кого хочу поховати, а потім і справді ховаю їх. Ось вони і лежать тут мертві, безсилі, поки не стануть знову оновленими і кращими людьми. Я записую все їх життя та діяння – як я їх бачу і розумію – в мою «могильну книжку». Ось як варто було б вчинити і всім: не сердитися, коли хто-небудь образить їм, а зараз же ховати кривдників, але ні за що не зраджувати своїй веселій вдачі та Листком оголошень»: у ньому пише сама публіка, хоч іноді її рукою і водять при цьому інші!

Отже, коли прийде час, що і повість мого життя переплетуться в могилу, нехай на неї напишуть:

«Веселий норов».

Ось вона, повість мого життя!