Дитячий, повчальний розповідь «Медведко» написаний відомим класиком вітчизняної літератури Дмитром Маминим-Сибіряком. Твір оповідає про пригоди потішного маленького ведмежати в панському маєтку. Клишоногий звірятко приносив чимало клопоту оточуючим: розбивав посуд, лякав домашню худобу, а одного разу, навіть задавив курчати. Всім героям оповідання було складно ужитися з маленьким проказником, який не бажав дотримуватися порядку і був абсолютно безстрашним.

З одного боку, забавні витівки Медведко викликають лише посмішку розчулення, а з іншого боку…

Текст казки

— Пане, ви хочете взяти ведмедика? — пропонував мені мій кучер Андрій.

— А де він?

— Та у сусідів. Їм знайомі мисливці подарували. Славний такий ведмедик, всього трьох тижнів. Забавний звір, одним словом.

— Навіщо ж сусіди віддають, якщо він славний?

— Хто їх знає. Я бачив ведмедика: не більше рукавиці. І так смішно перевалює.

Я жив на Уралі, в повітовому місті. Квартира була велика. Чому ж і не взяти ведмедика? Справді, звір кумедний. Нехай поживе, а там побачимо, що з ним робити.

Сказано — зроблено. Андрій пішов до сусідів і через півгодини приніс маленького ведмедика, який дійсно був не більше його рукавиці, з тією різницею, що ця жива рукавиця так забавно ходила на чотирьох ногах та ще забавніше таращила такі милі сині оченята.

За ведмежам прийшла ціла юрба вуличних дітлахів, так що довелося зачинити ворота. Потрапивши в кімнати, ведмежа нітрохи не зніяковів, а, навпаки, відчув себе дуже вільно, точно прийшов додому. Він спокійно все оглянув, обійшов навколо стін, всі обнюхав, дещо спробував своєї чорної лапкою і, здається, знайшов, що все в порядку.

Мої гімназисти нанесли йому молока, булок, сухарів. Ведмежа брав все як належне і, сівши в куточку на задні лапи, приготувався закусити. Він робив все з незвичайною комічною важливістю.

— Медведко, хочеш молочка?

— Медведко, ось сухарики.

— Медведко!..

Поки відбувалася вся ця суєта, в кімнату непомітно увійшла моя мисливська собака, старий рудий сетер.

Собака одразу відчула присутність якогось невідомого звіра, витягнулася, що наїжилася, і не встигли ми озирнутися, як вона вже зробила стійку над маленьким гостем. Потрібно було бачити картину: ведмежа забився у куток, сів на задні лапки і дивився на повільно подходившую собаку такими злими оченятами.

Собака була стара, досвідчена, і тому вона не кинулася одразу, а довго дивилася з подивом своїми великими очима на непроханого гостя, — ці кімнати вона вважала своїми, а тут раптом заліз невідомий звір, засів у кут і дивиться на неї як ні в чому не бувало.

Я бачив, як сетер почав тремтіти від хвилювання, і приготувався схопити його. Якщо б він кинувся на крихітку ведмежа! Але вийшло зовсім інше, чого ніхто не очікував. Собака подивилася на мене, точно питаючи згоди, і посувалася вперед повільними, розрахованими кроками. До ведмедика залишалося всього якихось пів-аршина, але собака не наважувалася зробити останнього кроку, а тільки ще сильніше витягнулася і сильно потягнув у себе повітря: вона бажала, з собачої звичкою, спочатку обнюхати невідомого ворога.

Але саме в цей критичний момент маленький гість розмахнувся і миттєво вдарив собаку правою лапою по морді. Ймовірно, удар був дуже сильний, тому що собака відскочила і заверещала.

— От так молодець Медведко! — схвалили гімназисти. — Такий маленький і нічого не боїться…

Собака була сконфужена і непомітно зникла в кухню.

Ведмежа спокійнісінько з’їв молоко і булку, а потім заліз до мене на коліна, скрутився клубочком і замуркотав, як кошеня.

— Ах, який він милий! — повторили гімназисти в один голос. — Ми його залишимо у нас жити… Він такий маленький і нічого не може зробити.

— Що ж, нехай поживе, — погодився я, милуючись принишклим звірятком.

Та й як було не милуватися! Він так мило муркотів, так довірливо лизав своїм чорним мовою мої руки і скінчив тим, що заснув у мене на руках, як маленька дитина.

* * *

Ведмежа оселився у мене і протягом цілого дня забавляв публіку, як великих, так і маленьких. Він так кумедно перевертався, все бажав бачити і скрізь ліз. Особливо його займали двері. Подковыляет, запустить лапу і починає відчиняти. Якщо двері не отворялась, він починав забавно сердитися, бурчав і починала гризти дерево своїми гострими, як білі гвоздики, зубами.

Мене вражала незвичайна рухливість цього маленького телепня і його сила. Протягом цього дня він обійшов рішуче весь будинок, і, здається, не залишалося такої речі, якої він не оглянув б, не понюхав і не полизал.

Настала ніч. Я залишив ведмежа у себе в кімнаті. Він згорнувся клубочком на килимі і зараз же заснув.

Переконавшись, що він заспокоївся, я загасив лампу і теж приготувався спати. Не минуло чверть години, як я почав засинати, але в самий цікавий момент мій сон був порушений: ведмежа прилаштувався до двері в їдальню і завзято хотів її відчинити. Я відтяг його раз і поклав на старе місце. Не минуло півгодини, як повторилася та ж історія. Довелося вставати і укладати впертого звіра вдруге. Через півгодини — то ж… Нарешті мені це набридло, та й спати хотілося. Я відчинив двері кабінету і пустив ведмедика в їдальню. Всі зовнішні двері і вікна були зачинені, отже, турбуватися нема чого.

Але мені і в цей раз не привелося заснути. Ведмежа забрався в буфет і загримів тарілками. Довелося вставати і витягувати його з буфету, причому ведмежа страшенно розсердився, заворчал, почав вертіти головою і намагався вкусити мене за руку. Я взяв його за комір і відніс у вітальню. Ця метушня починала мені набридати, так і вставати другого дня треба було рано. Втім, я скоро заснув, забувши про маленького гостя.

Минув, може, якусь годину, як страшний шум у вітальні змусив мене вскочити. В першу мить я не міг збагнути, що таке сталося, і тільки потім усе стало ясно: ведмежа разодрался з собакою, яка спала на своєму звичайному місці в передній.

— Ну і звірина! — здивувався кучер Андрій, разнимая воювали.

— Куди ми подінемо? — думав я вголос. — Він нікому не дасть спати цілу ніч.

— А до емназистам, — порадив Андрій. — Вони його дуже навіть поважають. Ну і нехай спить знову у них.

Ведмедик був поміщений в кімнаті гімназистів, які були дуже раді маленькому квартирантові.

Було вже дві години ночі, коли весь будинок заспокоївся.

Я був дуже радий, що позбувся від неспокійного гостя і міг заснути. Але не пройшло години, як усе зірвалися від страшного шуму в кімнаті гімназистів. Там відбувалося щось неймовірне… Коли я прибіг у цю кімнату і запалив сірник, все пояснилося.

Посередині кімнати стояв письмовий стіл, вкритий клейонкою. Ведмежа по ніжці столу дістався до клейонки, ухопив її зубами, вперся лапами в ніжку і почав тягнути що було сили. Тягнув, тягнув, поки не стягнув всю клейонку, разом з нею — лампу, дві чорнильниці, графин з водою і взагалі все, що було розкладено на столі. В результаті — розбита лампа, розбитий глечик, розлиті по підлозі чорнило, а винуватець всього скандалу забрався в самий дальній кут; звідти виблискували тільки одні очі, як дві жаринки.

Його пробували взяти, але він відчайдушно захищався і навіть встиг вкусити одного гімназиста.

— Що ми будемо робити з цим розбійником! — благав я. — Це все ти, Андрій, винен.

— Що ж я, пане, зробив? — виправдовувався кучер. — Я тільки сказав про ведмежа, а взяли ви. І емназисты навіть дуже його схвалювали.

Словом, ведмежа не дав спати всю ніч.

Наступний день приніс нові випробування. Справа була літня, двері залишалися незамкненими, і він непомітно прокрався у двір, де жахливо налякав корову. Скінчилося тим, що ведмежа піймав курча, задушивши його. Піднявся цілий бунт. Особливо обурювалася куховарка, жаліє курчати. Вона накинулася на кучера, і справа ледь не дійшла до бійки.

На наступну ніч, щоб уникнути непорозумінь, неспокійний гість був замкнений в комору, де нічого не було, крім скрині з борошном. Яким же було обурення куховарки, коли на наступний ранок вона знайшла ведмедика в скрині: він відчинив важку кришку і спав мирним чином прямо в борошні. Засмучена кухарка навіть розплакалася і стала вимагати розрахунку.

— Життя немає від поганого звіра, — пояснювала вона. — Тепер до корови підійти не можна, курчат треба замикати… борошно кинути… Ні, прошу, пане, розрахунок.

* * *

Зізнатися сказати, я дуже каявся, що узяв ведмедика, і дуже був радий, коли знайшовся знайомий, який його взяв.

— Помилуйте, який милий звір! — захоплювався він. — Діти будуть раді. Для них — це справжнє свято. Право, який милий.

— Так, милий… — погоджувався я.

Ми всі зітхнули з полегшенням, коли нарешті позбулися цього милого звіра і коли весь будинок прийшов в колишній порядок. Але наше щастя тривало недовго, бо мій знайомий повернув ведмедика на інший же день. Милий звір накуролесил на новому місці ще більше, ніж у мене. Забрався в екіпаж, закладений молодий конем, загарчав. Кінь, звичайно, кинулася стрімголов і зламала екіпаж. Ми спробували повернути ведмежа на перше місце, звідки його приніс мій кучер, але там відмовилися прийняти його навідріз.

— Що ж ми будемо з ним робити? — заблагав я, звертаючись до кучеру. — Я готовий навіть заплатити, лише б позбавитися.

На наше щастя, знайшовся якийсь мисливець, який взяв його з задоволенням.