У казці Бажова «Веселухин ложок» про позначається містечку широконьком, про яке багато місцевих з давніх часів знають. Полюбилося воно народові ще відтоді, коли брати Мосоловы завод будували. Від надлишку грошей роботу переклали на роботяг, а самі важкі, животи відростили. Але натура панська від простих смертних не відверталася, влаштовувала їм влітку по неділях розвантажувальні дні: попити, погуляти, повеселитися за господарський рахунок. Від цих гулянок звичка до веселого ложку і сформувалася…

Текст казки

У нас за ставком одна логотинка з давніх років на славу. Веселе таке містечко. Ложок широконький. Навесні тут маленько мокреть тримається, зате трава кудреватее зростає і квіток велика сила. Кругом, зрозуміло, ліс всякої породи. Подивитися любо. І приставати з ставу до тієї логотинке сподручно: берег не крутий і не пологий, а в найбільш, сказати, раз-ніби нароком залагоджено, а дно – пісок з рябчиком. Зовсім міцне дно, а ногу не коле. Однем словом, все як придумано. Можна сказати, що саме це місце до себе і тягне: ось де добре тут на бережку посидіти, трубочку-іншу викурити, запалити вогнище та на свій завод здали подивитися, – чи не краще жичьишко наше здасться?

До цього ложочку тутешній народ спокон століття привчений. Ще при Мосоловых мода завелась.

Вони – ці брати Мосоловы, при яких наш завод строеньем зачинался, теслярської званья вийшли. По-нонешнему сказати, начебто підрядників, видно, були. так сильно розбагатіли і давай свій завод ставити. На велику, значить, воду виплили. Від багатства обважніли, зрозуміло. По кроквах з ватерпасом так схилом всі три брата ходити забули. Одне слово твердять:

– Нині у мене голову обносити стало. Роки, видно, не ті підійшли.

Про те, либонь, не поминали, що кожен черево наростив – ледве в двері проштовхнутися. Ну, все-таки Мосоловы до повної барської стаття не дійшли, просто жили і від народу шибко не відверталися. Влітку, під велике свято, а то й просто під недільний день немає-немає і оголосять по народові:

– Гей, кому дозвілля та полювання, приїжджай ранку на ложок, за ставком! Попити, погуляти, себе потішити! За повний господарський рахунок!

І вірно, звіщають, в гостину не скалдырничали. Вина, пирогів і іншої всякої закуски без притиску ставили. Пий, їж, скільки нутро може витерпіти.

Відомо, подрядчичья хода – рік на роботі мотають, день пригощають вином та словами улещают:

– Ми вам, все одно як батьки дітям, нічого не шкодуємо. Ви назад для нас постарайтеся!

А чого, постарайтеся, коли і так всі кишки вимотані!

Від цих мосоловских гулянок звичка до веселого ложку і зародилася.

Хазяйське гостину, зрозуміло, не в частому быванье, а за свої, рідні хоч кожен літній свято їдь. Заборони немає. Народ, значить, і привчився до цього. Як час вільніше, дивись, – мало не всі заводські лодчонки і ботишки до веселого ложку правляться. З винишком, зрозуміло, з пивом. Ну, і закусити чим теж прихоплювали. Хто, як кажуть, баранячу лытку, хто – пиріг з молитвою, а то і цибулину побільше та погорчее. Однем словом, усяк по своїй силі-можливості.

Ну, вип’ють, зашумлять. По-хорошому, звичайно: пісні співають, танцюють, ігри різні затіють. Одне слово, весело людям. Траплялося, зрозуміло, й разаркаются на артілі. Не без цього. Інший раз і бійку розведуть, та таку, що охтимне. На інший день всякому соромно, а себе завинить все – таки мисливців немає. От і придумали відмовку:

– Місце там таке. Шибко драчливое.

До цього жваво додали:

– Веселуха там, звіщають, живе. Це вона все і підлаштовує. Спершу людей веселощами поманить, а потім зіштовхне лобами.

Знайшлися і такі, хто цю саму Веселухи своїми очима бачив, по склянці з її рук брав і відразу після того кидався в бійку. Відомо, якщо людина напідпитку, йому всяке може здатися. І так, знаєш, виразно, що заневолю повіриш, як він стане розповідати:

– Стоїмо ми з Матвеичем на березі, у великій-то сосни. Розмовляємо, як звичайно, про різне життєве. І бачимо – йде не то дівка, не то молодиця. Сарафан на ній препестрый, цветощатый. На голові хустина, теж з візерунковими розлученнями. З себе приглядная, очі веселі, а зуби та губи ніби на замовлення спрацьовані. Однем словом, примітна. Повз пройде така – на роки, мабуть, її запам’ятаєш. В одній руці у цій метелики склянку гранчастого кришталю, в іншій – рифчатая пляшку зеленого скла – цілісний штоф. Ну, ось… Підходить ця молодиця до нас, наливає повнісінький склянку, подає Матвеичу і каже:

– Тряхни-ко, дедушко, для веселощів!

У Матвеича, звичайно, немає тієї звички, щоб відмовлятися від вина. Взяв склянку, подивився до світла, помилувався, як вино в кришталі-то грає, і хлюпнув собі на кам’янку. Крякнув, звичайно, та й каже:

– Мабуть, від бажання піднесла. Легенько прокотилося, душу обігріло.

А молодичка, знай, сміється. Наливає знову склянку і подає мені:

– Не відстанеш, мабуть, від старого?

– Навіщо, – кажу, – відставати? Смішний це розмова. Таких, як Матвєїч, на одну руку по три штуки-то приберу.

Матвєїч, зрозуміло, ображається на це. Свої слова бурмоче: “Старий, та півень, а й молодий, та протух”. Ну, та інше, що в покор молодим йдеться:

– Соплі, мовляв, не підтягувати навыкли, а теж з нами, дідами, дорівнювати придумали.

Слово за слово – роздер адже ми. Та ще як роздер! В борги вже на світову полштофа розпили і усі дивовались – як це проміж нас така оплошка трапилася і куди та молодичка згинула, коя нам по склянці наливала.

Тільки й інше говорили. У нашому заводі, бачиш, рисовщики по справі потрібні. Інший з малих років з олівцем. Ну, і забарвлення теж для тих, котрі ножі в синь розбирають, дорогого коштує. Так ось ці рисовщики про Веселухи говорили, теж ніби въявь її бачили. Лежить, мовляв, хлопець на травичці, в небо дивиться, а сам думає – от би цю красу у візерунок перевести. Раптом йому хтось і каже:

– А ось це підійде?

Хлопець озирнувся, а у нього в головах, на пеньочку Веселуха сидить і подає йому якийсь листок. Подивився хлопець, а на цьому листочку точнісінько той самий візерунок і забарвлення показано, про яких він думав. Ось з тих пір і повелося – як новий гарний візерунок з’явиться, так. Веселухи і пом’януть:

– Це, беспременно, вона показала. Без її рук не обійшлося. Самому б нізащо таке не придумати!

Та ось ще яка замітка була. Самі що ні на є заводські питухи дивовались:

– Рівно ми з кумом обидва на вино міцні. Це хоч кого запитай. А тут конфуз вийшов: захмеліли, як несмысленыши які, ледве доповзли додому. Згадати сором. Адже і випили саму малість. Чому б таке? Не інакше Веселуха пожартувала над нами. Бач, лукавка! Кому он хоч по стаканчику з своїх рук підносить, а нас і без цього п’яними зробила.

Насправді, може, воно й простіше було. Після заводський-то пилу-кіптяви та кислих парів розморило їх на травичці під сонечком, а вину на Веселухи звалюють.

Заводські дівчата та молодички теж по-різному Веселухи поминали. Хто сльози лив так голосив:

– Обдурила мене Веселуха! Обдурила! На все життя зіпсувала!

Хто знову ж хвалився:

– Хоч не солодко живу, так чоловік за думкам. Доброго мені хлопця тоді Веселуха підвела. З таким і в бідному життя не нудно.

Так ось смешица в народі і пішла. Хто лає Веселухи: вона людей п’янить так каламутить, хто хвалить: найвищу красу показує. А про те, чи є вона насправді – і розмови немає. Всяк про неї розмазує, ніби сам її багато разів бачив. Така і сяка, молода та весела. І про те пом’янути не забудуть, що боляче барвисто ходить. А дівчата так і молодички, які молодші, самі намагаються попестрее знарядитися, коли за ставок збираються. І місце це так і прозвали – Веселухин ложок.

Ну, який міцно на те місце осердится, той лаявся, звичайно:

– Веселухино болото! Щоб йому провалитися!

Від Мосоловых наш завод Лугинину перейшов. Цей, звіщають, зовсім барського покрою був. Веселухин ложок йому сподобався. Відразу став там якийсь свій заклад будувати, та невдало вийшло. Раз побудував – згоріло, інший раз строянку розвів – знову згоріло. Третій раз найнадійнішу свою варту до строянке приставив, а до справи не довели. Побудувати-то, точно, побудували, та тільки як останній цвях забили, вночі і все згоріло, і вірні панські пси изжарились. Яка тому причина, настояще сказати не вмію, а тільки на Веселухи показували. Та то ще старі люди казали: Лугинин цей був якоюсь особливою барської віри і від народу скрытничал. Ну, а панська віра, це сдавна примечено, завжди дівчатам та молодицям, які попригожее, горе-гірке. Веселуха ніби це і не сподобалось, вона не допустила, щоб новий пан в її ложці капость розводив.

Потім, як завод за казну перейшов так придумала чиясь дурова голова німців до нас понавезти, знову з Веселухиным ложком поворот вийшов.

Понаїхали, значить, німці. Звуться майстра, а по справі одне майстерність видно – черево набивати та пивом наливатися. Жваво поправилися на казенних харчах, від неробства та ситості стали смышлять для себе яку по думкам потіху. Запримітили – народ влітку по недільних днях за ставок їздить. Подивилися. Місце зразок поглянулось, тільки будівлі ніякої немає. Дізналися, що звуть це місце Веселухин ложок. І про то їм сказали, що строенье тут заводилася три рази, та Веселуха спалила. Німці, зрозуміло, запитують:

– Хто є Виселук?

Їм жартома і кажуть:

– Про то краще всіх знає Панкрати, веселухин брат.

Цей Панкрати майстром при заводі був, оздобленому цеху. За хизування з перших і на вигадку по своїй справі гораздый. Не один візерунок та колір панкратової вигадки у великому попиті ходили. А характером самого веселого. Навперебій його на весілля дружком звали. З ним, мовляв, кожному весело стане, бо балагур та пісняр і танцювати без устатку міг. Недарма його веселухиным братом назвали. От німці й питають цього майстра:

– Твій є сестра Виселук?

Панкрати своїм звичаєм і каже:

– Сестра не сестра, а маленько рідня, бо – обох нас з сльозливого каламутить, з тужливого – зовсім нудить. Нам подавай пісні та танці, сміх та веселощі і протчее таке рукоделье.

Німці, ясна річ, жарту не зрозуміли, питають, – яка Веселуха собою?

Панкрати теж не став голоси спускати, жартом говорить:

– Молодичка примітна: рот на растопашку, зуби назовні, мова на плечі. В хату зайде – лавки заскачут, табуретки в танок підуть. А коли ще хмільного сьорбне, тоді вище всіх стане, тільки ногами жидка.

Німці навіть злякалися.

– Який ушасный женьшин! Такий песпоряток делаит. Турма такий ната! Турма!

– Знайти, – відповідає Панкрати, – мудро: взимку з-під снігу не выгребешь, влітку – в траві не знайдеш.

Німці все-таки домагаються: скажи, в якому місці шукати і чим вона займається. Панкрати і каже:

– Живе, звіщають, в ложці за ставком, а під яким кущем, це кожному дивитися самому треба, та не просто так, а на веселий очей… В кого веселості мало, можна з пляшки добавигь.

Це німцям до вподоби, заухмылялись:

– О, з бутилка можна! Це ми вміємо.

– А ремесло, – каже Панкрати, – у Веселухи таке. З весни до осені весь народ радує суцільно, а далі за вибором. Тільки тих, у кого черево в підборі, дих легкий, ноги міцні, волосся м’який, очей з крючочком та вухо з прихваткою.

Німці про дих так черево пропустили повз вуха, бо кожен встиг черево наростити і задихався, як запаленная кінь. Про м’яке волосся не по губі довелося, бо у всіх на підбір голови іржавим дротом обтикані. Зате ногами похвалилися. Ляскають себе по ляжкам, притупують:

– Це є сильний нога. Як дуб. Міцно стояти можуть:

Панкрати на це і каже:

– Не ті ноги міцні, які незграбні. Дужими у нас такі звуть, що сорок верст пройдуть, в присядку підуть танцювати та ще дрібну дріб вибивають.

Щодо очі та вуха німці засперечалися:

– Такий бывайть не може.

Панкрати все-таки на своєму стоїть:

– Може, у вашій стороні не буває, а у нас трапляється.

Тоді німці давай питати, який це око з крючочком і яке вухо з прихваткою.

– Око, – відповідає, – такий, що на всякому місці що-небудь зачепити може: хоч на сорочьем хвості, хоч на палом аркуші, на звіриній стежці, в сніговій охлопке. А вухо, яке тримає, що йому сподобалось. Ну, там мало: як жито дзвенить, сосна шумить, а то й травинка шарудить.

Німці, звичайно, цього ні в яку не розуміють. Запитують, чому на сорочий хвіст”, який зиск від палого листа, коли ти не садівник. Панкрати хотів їм це втовкмачити, та бачить, на порошинку не розуміють, махнув рукою, та й каже прямо:

– Коли таке ваше розуміння, ніколи вам нашій Веселухи не побачити.

Німці на це не згодні, своє твердять: всі кущі, мовляв, повыдергаем, всі корені выворотим, а знайдемо. Без цього ніяк не можна.

– Цю Виселук душе фретный женьшин. Вона пожежа делаит.

Панкрати метикує, – зовсім не туди справа пішла. Від цих дубоносых всього жди. Можуть і всамделе гарне місце з кінцем вапна. Тоді він і каже:

– Так адже це ніби жарти. Так, розмова один про Веселухи.

Ну, німці не вірять:

– Якою є розмова, коли пожежі були.

– Що ж, – відповідає Панкрати, – пожежа завжди може статися. Не догледіли за вогнем – ось і згоріло. Останній геть уся панська варта пьянехонька була.

Німці причепилися до цього слова.

– Ти звідки це знаєш?

Панкрати пояснює: в народі так казали.

Німці своє:

– Скажи, хто говорив.

Панкрати подумав – ще підведеш кого ненароком, і каже:

– Не пригадаю.

Німцям це стало підозріло. Довго вони між собою долдонили по-своєму. Не то сперечалися, не то змовлялися Потім і кажуть:

– Скажи, майстер Панкрати, які прикмети цієї жінки Веселук.

Паккрат відповідає:

– Говорив, мовляв, що це розмова тільки. Так, звіщають, – молода метелик, з себе пригожа, одягнена барвисто, в одній руці склянку гранчастого кришталю, в іншій – пляшка.

Німці начебто зраділи, давай ще питати: якою волосся у жінки, немає приметок яких на обличчі, в якій руці склянку, яка пляшка. Однем словом, все до тонкощів. Панкрати розповів, а німці і загоготали.

– Ага! Попався! Тепер бачимо, що Биселук знаєш. Показуй її квартир, а то погано буде.

Панкрати, звичайно, розсердився і каже:

– Коли ви такі чурки з очима, так не про нього мені з вами розмовляти Робіть зі мною, що придумаєте, а від мене слів не чекайте.

Час тоді ще кріпацтво було. У німців в заводі сила велика, тому як всі головне начальство з них було. От і почали Панкрата митарити. Мало не кожен день опитування та розпитування та все з приправью. Інших людей теж потягли. Хтось візьми та сболтни, що про Веселухи ще таке звіщають, ніби вона візерунки та забарвлення іншим показала. І про Панкрата згадали, – сам-де розповідав, що забарвлення на ножі з Веселухина ложка приніс. Німці давай і про це дошукуватися. На щастя ще, що Панкратова забарвлення їм не потягнулася. Не видно, мовляв, в якому місці синій колір закінчується, в якому блакитний. Ну, -все-таки запитують:

– Скільки платиль Виселук за такий глюпый забарвлення?

Панкрати на тих допитах відмовчувався, а тут за живе взяло.

– Ех, ви, – каже, – сліпаки! Хіба можна таку справу п’ятаком алі рублем міряти? Стільки і платив, скільки маявся. Тільки вам того не зрозуміти, і даремно я з вами розмовляю.

Сказав це і знову замовк. Скільки німці билися, не могли більше від Панкрата слова добути. Варто белехонек, очі вприщур, а сам посміхається і ні слова не каже. Німці кулаками по столу молотять, ноги оттопали, погрожують всяко, а він мовчить.

Ну, все-таки на тому, видно, вирішили, що Веселухи ніякої немає, і тої ж зими стали підвозити до ложку колоди і інший матерьял. Як тільки обтаяло, завели споруду. Місце від кущів та дерев широко очистили, траву теж підрізали і, щоб вона більше тут не зростала, річковим піском цю росчисть засипали. Робочих понагнали досить і живехонько побудували величезний сарай на стовпах. Підлогу настлали з товстенних плах, а столи, лави і табурети такі понаробляли, що не пообедавши з місця не сдвинешь. На випадок, видно, щоб не заскакали, якщо Весетуха заявиться.

На заводі теж по цій справі старалися: човни готували. Великі такі. Чоловік на сорок кожна.

Ну, ось. Як все достигло, начальство-то оравою і попливло на човнах до Веселухину ложку. Справу було якесь свято, не в трійцю, не то – в семик. Нашого народу з цієї нагоди в ложці многонько. Пісні, звісно, співають, танцюють. Дівчата, як їм у звичаї, завели хоровод. Однем словом, весна. Побачили, що німці пливуть, збіглися на берег подивитися, що у них буде.

Під’їхали німці, скупчилися на березі і давай нестямним голосом якесь своє слово кричати. По-нашому виходить схоже на “дритатай”. Покричали-покричали це “дритатай”, так і забралися в свій сарай. Що там робиться, народу не видно, -бо сарай хоч з віконцями, так вони високо. Видно, неохота було німцям свої веселощі нашим показувати

Наші все-таки примудрилися, прилаштувалися до цих віконець, зверху дивилися і так казали. Спершу, мовляв, німці-мужики пиво пили та люльки курили, а баби та дівки кофием наливалися. Потім, як все надоволились, танцювати начебто стали. Смішно проти нашого. Товчуться один проти одного парами, аж мостини говорять. Мужики намагаються один одного перетопнуть, щоб, значить, стукнути ногою міцніше. У баб своя турбота, як би від поту хоч трошки ухраниться. Все, звичайно, гологруды, голоруки, а комар теж свою справу знає. По весняній порі набилося цього гнусу повнісінький сарай, і давай цей комар німкень дошкуляти. Наші від гнусу куривом рятуються, та на волі-то його, буває, і вітерцем відносить. Ну, а тут комару роздолля вийшло. Теж і одежина наша куди здібніші. Навесні, мабуть, ніхто голошеим та голоруким в ліс не піде, а тут на-ко приїхали наполовину голяка! Туго німцям довелося, тільки вони все-таки кріпляться-бажають, видно, довести, що комар їм – тьху. Тільки недарма кажуть, що весняний гнус не те що людину – істоту здолає. Невтерпеж і німцям довелося. Кинулися до своїх човнів, а там повно води. Стали вичерпувати, а не убуває. Що таке? Чому? Виявилося, все донья решетом зроблені. Якийсь добрий чоловік потрудився, – за всім човнам напарьей дірок понавертел. Ось ті і “дритатай”.

Довелося німцям кругом ставка пішки плентатися. Закуталися, звичайно, хто чим міг, та хіба від весняного гнусу ухранишься. А на дорозі-то ще болотіна доводиться. Ну, молодяжник наш теж маленько позабавился, – додав іншим німцям шишок на головах.

Довго з тієї пори німці в сараї не показувалися. Потім насмелились все-таки, на конях приїхали, і вози своєї, німецької роботи. Важкі такі, в наших краях їх долгушами прозвали.

Час як раз серединка літа, коли кінський овод повну силу має. На ходу так дорогами коні ще так-сяк терплять, а стояти в лісі в таку пору не можуть. Самі смиренні конячини, і ті дичавіють, б’ються на прив’язі, голоблі ламають, приводу рвуть, себе калічать.

Довелося коней распрягать, плутати так куривом рятувати. Ну, німцям, які на панському положенні приїхали, до цього діла немає, – понадіялися на своїх кучерів, а ті теж до цього не звичні. В ліс їдуть на цілий день, а ні пут, ні боталов не захопили. Довелося припутывать чим попало і пустити вглухую, без дзвону значить. Зайнялися багаттям, а також вправності до цього не мають.

Решта німці знову покричали своє “дритатай” і забралися в сарай. Там все по порядку пішло. Напилися та толкошиться сталі, танцювати тобто по-своєму, а до коней та кучеров їм і діла немає.

Коні б’ються, зрозуміло. Пута поизорвали. Інші з боків обгоріли, тому як ці німецькі кучера замість курива жарові багаття попалили. Тут ще знову знайшовся добрий чоловік: по-ведмежому гаркнув. Коні, відомо, зовсім перелякалися – так по лісі. Пошукай їх вглухую-те, без боталов! Довелося не те що кучерам, а і всім німцям з “Дритатая” бродити по лісі, та толку мало. Половину коней так знайти і не могли. Вони, виявилося, додому з переляку втекли. А німці – видно, про запас від комарів – багато зайвої одежи понабирали. Їм і довелося або цю одежу на собі тягнути, або в свої долгуши, замість коней запрягаться. На своєму, значить, хребті відчули, наскільки ця долгуша німецької вигадки легка на ходу. Ну, а як по лісі за кіньми бігали, наш молодяжник теж цієї нагоди не пропустив. Не одному німцеві по хорошому ліхтаря поставили: світліше, мовляв, з ним буде.

Солоно німцям ця поїздка дісталася. Довго знову у своєму сараї не показувалися. В народі навіть розмова пройшла: не приїдуть більше. Ну, ні, не вгамувалися. В осенях припливли знову на човнах. Спершу погомоніли на березі своє “дритатай”, потім пішли в сарай. У човнів на цей раз своїх вартових залишили. В сараї веселощі по порядку пішло. Насосались пива та кави і пішли толкошиться один перед одним. Радісінькі, що комара немає і не жарко – товчуться і товчуться, а того не помічають, що час до вечора підійшло. Наш народ, який в той день на ложці був, давно поразъехался, а у німців і думки про це немає. Тільки раптом прибігли вартові, які при човнах поставлені, кричать:

– Біда! Кругом вовки!

Час, бачиш, осіннє. Як раз в тій порі, як вовкові зграями збиватися. На людину в ту пору звір ще наскакивать побоюється, а до житла ночами зовсім

близько підходить. Кому запозднится в лісі алі на ставку станеться, теж від тих не відходить. Сидить близько, очей не спускає, подвывает та зубами ляскает: мовляв, з’їв би, та час не настав.

Ну, ось, німці вискочили з сараю. Дивляться – зовсім темно в лісі стало. Народу нашого з ложочку ніким-нікого. В одному місці багаттячко светленько так горить, а людей теж не видно. А з лісу з усіх боків вовчі очі.

Німцям, видно, не потягнулися ліхтарі та шишки, які їм наш молодяжник додавав в ті рази. От німці й оборужилис: прихопили не то для острашки, не то для бою пістолети. Злякалися волков, та й давай з цих пістолетиків в ліс стріляти, а це вже випробуваний справа: де один вовк був, там п’ятірка позначиться. Набігають, чи що, на шум, а тільки це завжди так.

Німці, звичайно, і зовсім перелякалися, не знають, що робити. А тут ще біля багаття жінка з’явилася. До вогню-то її добре видно. З себе пригожа, одягнена барвисто. В одній руці склянку гранчастого кришталю, в іншій штоф зеленого скла.

Коштує ця молодичка, посміхається, потім кричить:

– Ну, дубоносые, підходь мого пиття покуштувати. Подивлюся, яке ваше нутро в повному хмелю буває.

Німці стоять, як скам’янілі, а молодичка погрозилась:

– Коли сміливості бракує до мене підійти, вовками подгоню. Свисну ось!

Німці тут в один голос закричали:

– То Виселук! Ой, то Виселук!

У сарай всі кинулися, а там німецькі баби-дівки вереском виходять. Двері у сарай замкнули міцно та ще столами-лавками для вірності завалили і цілу ніч слухали, як вовки з усіх боків подвывали. Ранок вибралися з сараю, побігли до човнів, а добрий чоловік знову потрудився – все донья напарьей извертел, плисти ніяк неможливо.

Так німці ці човни тут і кинули і в сарай свій з тої пори їздити перестали. На пам’ять про це німецькому веселощі тільки цей сарай та човни-дыроватки і залишилися. Та ось ще німецьке слово, яке вони кричали, до місця приклеїлося. Ні-ні та й кажуть:

– Це ще в ту пору, як німці на Веселухином ложці свій “дритатай” влаштувати хотіли, та Веселуха не допустила.

На Панкрата німці, звіщають, ще насідали, ніби він все це підстроював. До головного управителю потягли, гірського справника нацьковували, та не вийшло.

– Комарів, – каже, – не наряджав, з оводами дружбу не веду, волков не намовляв. Хто німців по кущах біл – нехай самі биті показують. Тільки робота не моя. Від моєї-то б тукманки навряд чи хто встав, бо рука важка, боюся її пускати в справу. Хто дірки в човнах вертел та ведмедем ревів, теж не знаю. В ті свята на Таганаях був. Свідків поставити можу.

Тим і відійшов, а сарай довго ще місце поганил. Ну, потім його розтягнули помаленьку. Знову гарний ложок став.