Трьох хлопців старий з бабою виростив, але не всі з них були розумними,
Тільки молодший син став приємністю, ростив яблуню – замилуєшся.
Казка Народна , значить, будуть в ній хвилювання…
От біда прийшла в королівський будинок, мало не скінчився оповідь трагічно –
Доньку царську хвороба замучила, сто лікарів кричать – не допомогти ні чим,
Тільки яблучко чудодейское має вилікувати королевишну.
Люд потягнувся, поніс яблука, але не дивні, а зелені,
Гаснула дівиця, цар засмутився і готувався до найгіршого.
Брати старші, недбайливі, вартою верною були вигнані
За свої плоди не лікувальні, та за мерзенне поведінку.
Почув Іван про люту хворобу, не роздумував, зірвав яблуко
І пішов рятувати юну діву від злої напасті, страшного лиха.
Казка добра, в ній всі вижили, цар зі свитою заспокоївся,
Стала дочка царя дружиною верною, а селянський син королевичем.

Текст казки

Жив в одному селі чоловік. Жив не тужив, селянином: орав, сіяв, жав та розводив сад. Дружину годував, синів виростив, уму-розуму вчив. Тільки й було в нього радості, що лагідна дружина, три молодики в теремі та наливні солодкі яблучка у зеленому саду. Сам мужик жив по правді і синів вчив, та по-різному сини заповіти батька брали. Молодший всі слова рідного батюшки в серці зберігав та дотримувався. А старші- в праве вухо впустять, в ліве випустять… В саду мужичок з яблоньке посадив на кожного сина і навчав їх, як ті яблуньки ростити-спостерігати; як виходжувати солодкі яблучка: як в спеку від сонця оберігати, як на зореньку виставляти. Всіх трьох синів вчив. Але ні в одного з старших синів не визрівало таких яблучок, як у молодшого сина: румяни, солодкі, запашні були вони.

Ось так-то і росли в саду яблучка і добрі молодці піднімалися в теремі. Які росли, такі й виросли. Старші-то до роботи не рвалися, без роботи не нудьгували, до старих та малим були гостинними. А молодший був на роботу охочий: з ранкової зорі не покладаючи рук, і в садку, і вдома знай клопочеться, так і душею виріс він добрий, лагідний, привітний. І мати і батько, дивлячись на сина, не натішаться… Так на світі бувають не одні радості. Дивись, набіжить і горе гірке. Ось і завітало горюшко в тому царстві на два двори: на двір до царя і на двір до мужика. У чоловіка біда дружину в могилу поклала, а у царя єдину дочку, красуню, розумницю-разумницу до ліжка міцно прив’язав. Начебто і нічого в неї не болить, а не може дівиця ні встати, ні сісти, ні в ліжку поворотиться. Куди тільки поділася її міць? Лежить вона, бідна, пластом, побіліла вся…

Зібрав цар-государ лікарів з усього світу білого. Лікують вони, лікують царівну, а толку немає. Сипле цар їм золотої скарбниці без рахунку — тільки б вилікували дитятко! Та не легшає їй, голубушке, ні від води, ні від мазей! Лежить царівна, не ворухнеться, в особі вже ні кровинушки не залишилося. Надумав тоді цар скликати з усього царства-держави старих людей, людей мудрих, та запитати у них ради: чи не скаже хто, як царівну вилікувати? Як від біди позбутися?! Ось і потягнулися до палацу царського стариці і старці давні, інший вже другу сотню років на плечах несе. Як зібрались вони в палатах царських, виходив до них цар-государ. Вони йому в пояс низько кланялися, а цар їм і нижче того вклонився.

Мовив цар:
— Ви старі Люди, люди ви мудрі! Багато ви на світі жили, багато горя бачили, та чи бачили ви таке горе, як моє?! Поблизу півроку лежить моя єдина донечка. Ні рукою, ні ногою дитятко рушити не може, в особі вже ні кровинки не залишилося. Лікували її доктора і питвом, і мазями, так толку немає. Ледве жива царівна-голубонько. На вас моя надія тепер. Подивіться ви на мою донечку. Може, хто з вас підкаже, як збути цю хворобу люту?

І потягнулися люди старі в опочивальню дівоче… На царівну дивилися, хитали головами, нічого не сказали… А позаду йшла стара-престара бабуся. Спина в неї згорблена, голова вже в плечі пішла, у роті ні зубчики не залишилося… І тільки очі ясні, розумні, живі… вона Підійшла до царівну, пильно глянула, нахилилася
над нею, над голубушкой, пошептала щось; потім повернулася до царя і промовила:
— Не журися вже так, цар-батюшка! Адже є управа на лиху ту хворобу! І не пиття, і не мазанье, а солодке наливне яблучко, добрими руками вирощене. Коли знайдеться в нашому царстві така людина, що выпестует яблучко, царівну жаліючи, щастя їй желаючи, про себе забываючи,— наллється яблучко цілющим соком. Як з’їсть те чарівне яблучко царівна, так і вернеться до неї її міць. Встане вона, голубонька, на жваві ноженьки і забуде про хворість люту… Ну, а вже коли у всьому царстві не знайдеться такої людини – готуй могилку мілу дітищу!..

Низехонько вклонився цар тій старенькій. Хотів залишити її жити в палаці, золотою скарбницею нагородити хотів… Від усього відмовилася стара:
— Ні,— каже,— цар-батюшка, жити мені вже залишилося небагато. Померти хочу на своїй печі. І скарбниця золота мені непотрібна. А ось як покращиться твоя донечка від чудесного яблучка,— згадаєш мене добрим словом!..— Сказала так-то, так і пішла стара геть з палацу. І помчали, полетіли у всі кінці світу гінці. За царським наказом скрізь кликнули вони клич:
— Люди добрі! Старі люди похилого віку, червоні дівиці, добрі молодці! Ви несіть-но, несіть до царя-батюшки в терем самолучшие яблучка, вирощені своїми руками, царській дочці на одужання. Коли чарівне яблучко, від якого царівна одужає, принесе стар чоловік,— він буде доживати свій вік у царському палаці, в радості; коли чарівне яблучко принесе червона дівиця,— буде вона цареві другою дочкою: стане цар її наряджати, перлами вбрання її прикрашати, за будь-царевича заміж віддасть; а коли зцілююче яблучко принесе добрий молодець,— цар віддасть йому в дружини доньку свою улюблену і все своє царство в придане.

І потягнулися з усіх кінців люди зі своїми яблучками до царському теремі. Люди похилого віку йдуть, про солодкому шматку, та про теплі думають; червоні дівиці про вбрання, перли та наречених-царевичах; добрі молодці — про потехах богатирських та бенкетах веселих. І нікому немає турботи про царівну. Докотилася чутка про хвороби царівни, про нагороду за чудесне яблучко і до трьох братів, що яблуньки в батьківському саду ростили.
Старші щось, як почули про царство, що в нагороду буде дано,— вовком один на одного воззрились. Кожен думає:
«Тільки б не від твого яблучка царівна-то поправилася! Тільки б не тобі, а мені царство дісталося!»
І обидва чекають не дочекаються, коли ж яблучка дозріють!

А меншенький, як почув про царівну бідну, про її хворобу люту, зажалел її, бідну. Став він у саду біля яблуньки всі дні проводити з ранкової до вечірньої зорі. Обрав він на яблоньке яблучко попригляднее; став він його від денної спеки вкривати листям; вранці на червону зорьку, на сонечко висхідний яблучко то виставляти… Доглядає, плекає яблучко, а сам знай приговорює:
— Ти рости, рости, яблучко! Набирайся соку запашного, щоб забула царівна про хворість свою люту, встала би на жваві ноженьки, сонечку червоному пораділа б, в саду погуляла б… І росте, росте то яблучко, соком наливається, своєї пори чекає… Несила стало старшому братові чекати, поки на його яблоньке яблучка поспіють. Вибрав він то яблучко, що більше інших, порумянее було, та й пішов до царя. Тільки дійшов він до околиці, а назустріч йому дідок. Наш молодець на дідуся і не дивиться, перед старим не знімає шапку, голови не хилить.
А дідок сам мовить йому ласкаво:
— Здорово, дитятко! Куди ж це ти, дитятко, йдеш? Що в кошичку несеш?
Наш молодець дідуся у відповідь:
— А я йду куди очі дивляться. А в кошичку моєї лягухи сидять.
Лягухи?! — мовив дідок.— Ну, коли лягухи, так і нехай будуть лягухи!.. Сказав і пішов своєю дорогою. А молодець до царському теремі йде, поспішає, на кошичок поглядає, про царство-багатство роздумує, посміхається… Ось і прийшов він до царя. А тому вже й дивитися на всіх тошнехонько: доньці-то все гірше і гірше. Скільки вже яблук принесли, а вона ні на одне і подивитися-то не захотіла… Але все ж цар мовить молодцю:
— Ну, покажи мені своє яблучко.
Відкрив старший брат кошичок, а звідти одна за одною жаби скік та скік! Расскакались по царській світлиці…
Розгнівався цар:
— Ти над моєю бідою потішатися надумав!… Чи ти вже настільки дурний?!
А молодець-то і справді варто дурень дурнем. Кошик впустив, очі витріщив,— не зрозуміє, що ж це сталося? Адже він кошик з рук не випускав!..
— Гей, слуги вірні! — закричав цар.— Дурня геть женіть, а цю нечисть з світлиці приберіть!
Прибігли слуги. Одні кинулися ловити жаб та їх виносити в сад… А інші погнали молодця геть від палацу. З версту, почитай, кийками пригощали. Повернувся додому старший брат хмара хмарою. Ні з ким і слова не мовив. Зрадів середній брат. Вибрав на своїй яблоньке яблучко побільше, попригляднее, поклав його в кошик, шапку на голову та й геть із дому. Швидше пустився до царському теремі. Тільки він вийшов за околицю,— а назустріч йому вже йде той самий дідок. Наш молодець був одного поля ягідка зі старшим братом. На дідуся і не дивиться, з голови шапку не знімає, голови перед ним не хилить. А дідок сам з молодцем вітається. Мовить йому так лагідно:
— Здорово, дитятко! Куди ж це ти так скоро йдеш? Що в кошичку, дитятко, так дбайливо несеш?

А наш молодець посміхнувся та й відповів:
— Я йду куди очі дивляться, а в кошику черв’яки сидять!
— Черв’яки сидять?! — здивувався дідок.— Ну, коли черв’яки сидять, нехай так і буде.— Мовив так – то — да й пішов своєю дорогою. А молодець іде, сміється, про царстві-державі думає, на кошичок поглядає… Прийшов до царського теремі. Привели його до царя. Мовив молодцю государ:
— Покажи мені твоє яблучко.
Відкрив молодець свою корзинку, а звідти черв’яки так полізли, стали розповзатися по царській світлиці… Охнув цар, глянув на парубка. А той стоїть, витріщивши очі, розчепіривши руки, дурень дурнем. Ніяк не зрозуміє, куди яблуко поділося? Звідки черв’яки взялися?!
— Гей, слуги вірні! Женіть геть дурня! А всю цю нечисть приберіть швидше з світлиці! – тут крикнув цар.
Прибігли слуги царські. Вигнали середнього брата з палацу. Версти дві кийками проводжали. А ті слуги, що черв’яків збирали та в сад виносили, на чому світ стоїть дурня лаяли. Прийшов додому і середній брат хмара хмарою. Але ось визріло яблучко у молодшого брата. Воно Стало соковитим, рум’яним, а вже духовитым таким, що люди за тином зупинялися, того запаху дивувались. Взяв молодший брат кошичок, рушник матушкиной роботи. Один його кінець під яблучко підклав, іншим зверху кошичок прикрив. Надів чисту сорочку, шовковим пояском подпоясался. Взяв у руки кошичок і відправився до царя. Йде, а сам все про хворой царівну думає, жаліє її. Тільки за околицю вийшов назустріч йому йде дідок. Наш молодець шапку з голови зняв, вклонився старичка і сказав:
— Добре, дідусю! Мир тобі, дорогий.
— Здорово, дитятко моє ласкаве. Куди ж це ти, дитятко, йдеш? І що в кошичку-то несеш?
— Ох, дідусю! Не знаю, як і сказати тобі. Адже йду до самого царя, а чи донесуть ноги,— не знаю. Так-то боязно мені!
— А ти, дитино, не бійся! Як ідеш, так і дійдеш, мій ласкавий. Ну, а в кошичку-то що у тебе?
— Я, дідусю, яблучко цареві несу.
— Так на що ж царю твоє яблучко? У нього багато своїх.
— Ох, діду, невже ти не чув нічого про біду царя?
Розповів тут молодець дідку про люту хворобу царівни, про те, що судилося їй видужати тільки від солодкого, зцілювального яблучка. Показав він старичка і яблучко своє…
Вислухав його дідусь і на яблучко глянув, та й мовив:
— А що ж, дитино, може, і справді царівна видужає від твого яблучка, коли їй на роду написано”.— Сказав так-то й пішов своєю дорогою. Ну, а молодець прийшов до палатам царським, доповіли про нього цареві. Звелів цар перш перевірити: яблучко він приніс, а вже потім вести до нього молодця. Перевірили слуги повели молодця до царя, сказали йому, що у молодця в кошичку і справді яблучко, та гарне, запашне.
— Ну,— каже цар,— покажи мені своє яблучко. Вклонився молодець царя в пояс. Відкрив своє яблучко. І перш ніж побачити яблучко, зачув цар дух яблучний. Стрепенувся цар, глянув на яблучко, а воно лежить в кошичку всі налите соком, рум’яне… Так в рот і проситься!

Тут цар заспішив:
— Ходімо, молодець! Ходімо мерщій до мого дитятку хворого! Може, допоможе їй твоє яблучко! Може, захоче вона його хоч в руки взяти! Може, хоч шматочок від нього відкусить!..

Іде цар з добрим молодцем, несуть царівну яблучко. А дух-то від нього біжить вперед. Підійшли вони до опочивальні царівни. Зітхнула вона в цей час і відчула запах того яблучка. Очі відкрила царівна, приподыматься стала…
Відчинив цар двері — так і завмер на порозі: царівна підвелася, очі у неї відкриті, руки вона до яблучку тягне… Вийняв добрий молодець з кошички яблуко, вклав царівну в руки. І така вона була змарніла, бліда, так йому шкода її стало, що не то що яблучко, а й свого життя він не пошкодував, тільки б царівна поправилась… А царівна взяла яблучко, піднесла його до губ, відкусила шматочок, посміхнулася, і щічки її білі трохи рожевіти сталі. А вона, голубонька, і вже другий шматочок яблучка відкусила і сіла на ліжку. Губи її заалели. Поспішає, шматочок за шматочком відкушує царівна… Як до половини яблучка доїла, так і ноженьки з ліжка спустила.

Цар, дивлячись на неї, твердить:
— Доню моя, доню!..
По щоках його сльози радості тікають, а він і не помічає їх. А царівна каже:
— Батюшка, а я хочу одягатися!
Тут мамушки, нянечки з сарафанами, з чобітками, з кокошниками набігли. Стали царівну одягати…

А вона яблучко з рук не випускає. А як доїла його, встала з ліжка на жваві ноженьки та й каже:
— Батюшка, а адже я здоровешенька! Хоч йди танцювати!..
— Дитятко ти моє ненаглядне! — каже тут цар,— так і я з тобою спляшу! На твоєму весіллі спляшу — адже ти в мене наречена просватанная!
— Що ти, рідний батюшка, за кого ж я просватаною?

Мовив цар:
— Та ось же твій суджений! Від його яблучка ти поправилась! — і він показує царівну на доброго молодця.

А у доброго молодця і в думках не було. Спалахнув він, що зоря червона, очі опустив, в руках мне шапку, не знає, що робити, куди подітися… Дивиться на нього царівна, і такий-то він їй хороший здається… вона Взяла його за руку, підводить до царя-батюшки і каже:
— А і любий він мені, рідний батюшка! Піду за нього вільної волюшкой, з радістю!

І повінчали брата молодшого з царівною-красунею. І так-то вони щасливо жили, так пом’янули добрим словом бабусю стару, що про яблучко цареві сказала, – що люди, дивлячись на них, раділи один одному про них розповідали. Так от і склалася ця казочка про чудесне яблучко, про доброго молодця, та про те, як вдалося перемогти горе гірке… Давно це було. Вже давно немає на світі, а казка живе.