Сюжети багатьох приданий старовини злилися в один у казці «Чарівне дзеркальце». Жили разом купець вдовый, син, дочка та брат. Поїхав купець з сином, а дочка на брата залишив. Брат лист написав купцеві, в якому обмовив його дочка. Той розсердився, сина відправив додому, наказавши вбити сестру. Брат не став сестру стратити, покаравши піти з батькова будинку.

Дівиця, світом блукаючи, потрапила в будинок, де жили два богатиря. Полюбили вони красуню як сестру, господинею в хаті зробили. Купець тим часом одружився, взявши у суджені красуню. У неї було чарівне дзеркало…

Текст казки

У деякому царстві, у деякій державі жив-був купець-вдівець; у нього були син та дочка, та рідний брат… В один час збирається цей купець в чужі землі їхати, різні товари закуповувати, бере з собою сина, а вдома залишає доньку; закликає він свого брата й каже йому:

– Передоручаю тобі, любий братику, весь мій будинок і господарство і старанно прошу: доглядай суворіше за моєю дочкою, вчи її грамоті, а балувати не дозволяй!

– Після того попрощався купець з братом і з дочкою і відправився в шлях. А купецька дочка була вже на віці і такої краси неописаної, що хоч цілий світ изойди, а іншої такої не знайдеш! Прийшла дядькові нечиста дума в голову, не дає йому ні вдень, ні вночі спокою, він став приставати до червоної дівиці.

– Або, — каже, — гріх сотвори зі мною, чи тобі на світі не жити; і сам пропаду і тебе вб’ю!..

Пішла якось дівчина в баню, дядько за нею — тільки в двері, вона хвать повний таз окропу і облила його з голови до ніг. Три тижні провалявся він, ледве одужав; страшна ненависть гризе йому серце, і він почав думати: як би отсмеять цю насмішку? Думав-думав, взяв та й написав до свого брата листа: твоя-де дочка худими справами займається, по чужих дворах тягається, вдома не ночує і мене не слухає. Отримав купець це лист, прочитав і сильно розгнівався; каже синові:

– Ось твоя сестра весь будинок зганьбила! Не хочу ж її милувати: їдь цю хвилину тому, порубай негодницу на дрібні частини і на цьому ножі привези її серце. Нехай добрі люди не сміються з нашого роду-племені!

Син взяв гострий ніж і поїхав додому; приїхав у своє рідне місто потихеньку, нікому не позначаючись, і почав по сторонам розвідувати: як живе така-то купецька дочка? Всі в один голос хвалять її — не нахваляться: і тиха і скромна, і знає бога і добрих людей слухається. Разузнавши все, пішов він до своєї сестриці; та зраділа, кинулася до нього назустріч, обіймає, цілує:

– Милий братик! Як тебе господь приніс? Що наш рідний батюшка?

– Ах, люба сестрице, не поспішай радіти. Не до добра мій приїзд: мене прислав батюшка, наказав твоє біле тіло порубати на дрібні частини, твоє серце вийняти так на цьому ножі до нього доставити.

Сестра заплакала.

– Боже мій, — каже, — за що така немилість?

– А ось що! — відповідав брат і розповів їй про дядином листі.

– Ах, братику, я ні в чому не винна!

– Купецький син вислухав, як і що случилося, і каже:

– Не плач, сестрице! Я сам знаю, що ти не винна, і хоч батюшка не велів приймати ніяких виправдань, а все-таки стратити тебе не хочу. Краще зберися ти і йди з батьківського дому куди очі; бог тебе не залишить!

– Купецька дочка не стала довго думати, зібралася в дорогу, попрощалася з братиком і пішла, куди й сама не відає. А її брат убив дворову собаку, вийняв серце, почепив на гострий ніж і повіз до батька. Віддає йому собаче серце:

– Так і так, — каже, — по твоєму материнському наказом стратив сестрицю.

– А ну її! Собаці собача й смерть! — відповідав батько.

Довго чи коротко блукала червона дівиця по білому світу, нарешті зайшла в частий, дрімучий ліс: з-за високих дерев трохи небо видно. Почала вона ходити по цьому лісі і випадково вийшла на широку галявину; на цій галявині — білокам’яний палац, кругом палацу залізна решітка.

– Дай-но, — думає дівчина, — я зайду в цей палац, не всі ж злі люди, може лиха не буде!

– Чи входить вона в палати — у палатах немає ні душі людської; хотіла було назад вернути — раптом прискакали на двір два сильномогучие богатиря, увійшли в палац, побачили дівчину і кажуть:

– Здрастуй, красуне!

– Здрастуйте, чесні витязі!

– От, брат, — сказав один богатир іншого, — ми з тобою тужили, що у нас господарювати нікому; а бог нам сестрицю послав.

Залишили богатирі купецьку дочку біля себе жити, назвали рідною сестрицею, віддали їй ключі і зробили треба всім будинком господинею; потім вийняли гострі шаблі, вперли один одному в груди і поклали такий задум:

– Якщо хтось із нас посміє зазіхнути на сестру, то не шкодуючи порубати його цією самою шаблею.

Ось живе червона дівиця у двох богатирів; а батько її закупив заморських товарів, вернувся додому і трохи згодом одружився на іншій жінці. Була ця купчиха краси неописаної і мала у себе чарівне дзеркальце; зазирніть у люстерко — зараз дізнаєшся, де що робиться. Раз якось зібралися богатирі на полювання і карають своєї сестриці:

– Дивися ж, до нашого приїзду нікого до себе не нехай!

– Попрощалися з нею і поїхали. В цей самий час заглянула купчиха в люстерко, милується своєю красою і каже:

– Мене немає в світі прекрасніше!

– А дзеркальце у відповідь:

– Ти хороша — безперечно! А є у тебе падчерка, живе у двох богатирів в дрімучому лісі, та ще прекрасніше!

Не полюбилися ці мови мачусі, негайно покликала до себе злу бабу.

– На, — каже, — тобі перстень; іди в дрімучий ліс, в тому лісі є білокам’яний палац, у палаці живе моя пасербиця; поклонись їй і віддай це колечко — скажи, братику на пам’ять прислав!

– Стара взяла кільце і вирушила, куди їй сказано; приходить до білокам’яному палацу, побачила її червона дівиця, вибігла назустріч — захотілося, значить, вістей спробувати з рідної сторони.

– Здрастуй, бабуся! Як тебе господь заніс? Всі живі-здорові?

– Живуть, хліб жують! Ось братик просив мене про твоє здоров’я провідати та надіслав у подарунок колечко; на, красуйся!

– Дівиця так рада, така рада, що й розказати не можна; привела бабу в кімнати, пригостила усякими наїдками та напоями та покарала свого брата рідного низько кланятися. Через годину часу стара попленталася назад, а дівчина стала милуватися колечком і хотіла одягти його на пальчик; наділу — і в ту ж хвилину впала мертва.

Приїжджають два богатиря, входять до палати — сестриця не зустрічає: що таке? Завітали до неї в спальню; а вона лежить мертва, словечка не мовить. Взгоревались богатирі: що все краше було, то неждано-негадано смерть взяла!

– Треба, — кажуть, — прибрати її в нові наряди та в труну покласти.

Стали прибирати, і запримітив один на руці у красної дівиці колечко:

– Невже так її і поховати з цією каблучкою? Дай краще зніму, на пам’ять залишу.

Тільки зняв кільце і червона дівиця негайно відкрила очі, зітхнула й ожила.

– Що з тобою сталося, сестрице? Чи Не заходив хто до тебе? — запитують богатирі.

– Заходила з рідної сторони знайома бабуся і колечко принесла.

– Ах, яка ж ти неслухняна! Адже ми недарма тобі карали, щоб нікого без нас у хату не пускала. Дивись, інший раз того не зроби!

Через кілька часу заглянула купчиха в своє люстерко і довідалася, що її падчерка, як і раніше, жива й прекрасна; покликала стару, дає їй стрічку і каже:

– Іди до білокам’яному палацу, де живе моя пасербиця, і віддай їй цей гостинець; скажи: братик прислав!

– Знову прийшла баба до червоної дівиці, наговорила їй з три короба різних різниць і віддала стрічку. Дівчина зраділа, пов’язала стрічку на шию — і в ту ж хвилину впала на постіль мертвою. Приїжджають богатирі з полювання, дивляться — сестриця лежить мертва, стали прибирати її в нові наряди і тільки зняли стрічку — як вона тут же відкрила очі, зітхнула й ожила.

– Що з тобою, сестрице? Алі знову стара була?

– Так, — каже, — приходила бабуся з рідної сторони, мені стрічку принесла.

– Ах, яка ти! Адже ми ж тебе просили: нікого без нас не примай!

– Вибачте, милі братці! Не витерпіла, хотілося з дому вістей послухати.

Минуло ще кілька днів — заглянула купчиха в люстерко: знову жива її падчерка. Покликала бабу.

– На, — каже, — волосок! Іди до пасербиці, неодмінно умори її!

– Улучила стара час, коли богатирі на полювання поїхали, прийшла до білокам’яному палацу; побачила її у віконечко червона дівиця, не витерпіла, вискочила до неї назустріч:

– Здрастуй, бабуся! Як тебе бог милує?

– Поки жива, голубонько! Ось таскалась по світу і сюди забрела тебе провідати.

Привела її червона дівиця в кімнату, пригостила усякими наїдками та напоями, розпитала про рідних і покарала кланятися братові.

– Добре, — каже стара, — буду кланятися. А тобі, голубонько, чай і в голові пошукати нікому? Дай-но я пошукаю.

– Пошукай, бабуся!

– Вона Стала шукати в голові красної дівиці і вплела в її косу чарівний волосок; як скоро вплела цей волосок, дівиця в ту ж хвилину стала мертвою. Стара зло посміхнулася і пішла мерщій, щоб ніхто не застав її, не побачив.

Приїжджають богатирі, що входять до кімнати — сестра лежить мертва; довго вони вдивлялися-придивлялися, чи немає на ній чогось зайвого? Ні, нічого не бачити! От зробили вони кришталевий труну — такий дивний, що ні вздумать, ні взгадать, тільки в казці сказати; нарядили купецьку дочку в блискуче плаття, неначе молоду до вінця, і поклали в кришталевий труну; той труну поставили посеред великої палати, а над ним влаштували балдахін червоного оксамиту з діамантовими з золотими китицями бахромами, і повісили на дванадцяти кришталевих стовпах дванадцять лампад. Після того заходились богатирі горючими сльозами; охопила їх велика туга.

– На що, — кажуть, — нам на білому світі жити? Підемо, вирішимо себе!

– Обнялися, попрощалися один з дружкою, вийшли на високий балкон, взялися за руки і кинулися вниз; вдарилися об гострі камені і закінчили своє життя.

Багато-багато років минуло. Сталося одному царевичу на полюванні бути; заїхав він у дрімучий ліс, розпустив своїх собак в різні боки, відокремився від мисливців і поїхав один з заглухла стежці. Їхав-їхав, і ось перед ним галявина, на галявині білокам’яний палац. Царевич зліз з коня, зійшов по сходах, став покої оглядати; скрізь убори багаті, розкішні, а хазяйської руки ні на чому не видно: всі давним-давно покинуто, все запущено! В одній палаті варто кришталевий труну, а в труні лежить мертва дівчина краси неописаної: на щоках рум’янець, на устах усмішка, точнісінько жива спить.

Підійшов царевич, поглянув на дівчину, та так і залишився на місці, немов невидима сила його тримає. Стоїть він з ранку до пізнього вечора, очей відвести не може, на серці тривога: прикувала його краса дівоча — дивовижна, небачена, який у всьому світі інший не знайти! А мисливці давно його шукають; вже вони нишпорили по лісі, і трубили в труби, і голоси подавали — царевич стоїть біля кришталевого труни, нічого не чує. Сонце сіло, згустився морок, і тут тільки він отямився — поцілував мертву дівчину, і поїхав назад.

– Ах, ваша високість, де ви були? — запитують мисливці.

– Гнався за звіром, та трохи заблукав.

На другий день чуть світ — царевич вже збирається на полювання; поскакав у ліс, відокремився від мисливців і тою ж тропинкою приїхав до білокам’яному палацу. Знову цілий день простояв біля кришталевого труни, очей не зводячи з мертвої красуні; тільки пізні вночі додому вернувся. На третій день, на четвертий все той же, і так цілий тиждень пройшла.

– Що це з нашим царевичем подеялось? — кажуть мисливці. — Станемте, братці, за ним стежити, помічати, щоб лиха якогось не случилося.

Ось поїхав царевич на полювання, розпустив собак по лісі, відокремився від свити і направив шлях до білокам’яному палацу; мисливці одразу ж за ним, приїжджають на галявину, входять у палац — там в палаті кришталевий труну, в труні мертва дівчина лежить, перед панною царевич варто.

– Ну, ваша високість, недарма ви цілий тиждень по лісі плутали! Тепер і нам не уйтить звідси до вечора.

Обступили колом кришталевий труну, дивляться на дівчину, її красою милуються, і простояли на одному місці з ранку до пізнього вечора. Коли потемніло зовсім, звернувся царевич до мисливцям:

– Сослужите мені, братці, велику службу: візьміть труну з мертвою дівчиною привезіть і поставте в моїй спальні; так тихомолком, таємно зробіть, щоб ніхто про те не довідався, не провідав. Нагороджу вас всіляко, пожалую золотий казною, як ніхто вас не жалував.

– Твоя воля жалувати; а ми, царевич, так і служити тобі раді! — сказали мисливці, підняли кришталевий труну, винесли на двір, влаштували на конях і повезли в царський палац; привезли і поставили біля царевича в спальні.

З того самого дня перестав царевич і думати про полювання; сидить собі вдома, нікуди зі своєї кімнати не виходить — все на дівчину милується.

– Що таке з нашим сином приключилося? — думає цариця. — Ось вже скільки часу, а він все сидить вдома, зі своєї кімнати не виходить і до себе нікого не пущает. Смуток-туга, чи що, напала, алі хворість яка прикинулася? Дай піду подивлюся на нього.

Входить цариця до нього в спальню і бачить кришталевий труну. Як і що? Розпитала-розвідала і негайно віддала наказ поховати ту дівчину, як слід за звичаєм, матері сирої землі.

Заплакав царевич, пішов у сад, нарвав чудових квітів приніс і став розчісувати мертвої красуні русяву косу та квітами голову прибирати. Раптом випав з її коси чарівний волосок — красуня розкрила очі, зітхнула, підвелася з кришталевого гробу і каже:

– Ах, як я довго спала!

– Царевич невимовно зрадів, узяв її за руку, повів до батька, до матері.

– Мені, — каже, — бог її дав! Не можу жити без неї жодної хвилини. Дозволь, рідний панотець, і ти, рідна матінка, допусти одружитися.

– Одружуйся, синку! Проти бога не підемо, так і такої краси у всьому світі пошукати!

– У царів, ні за чим зупинок не буває: в той же день чесним пірком так і за весіллячко.

Царевич одружився на купецької дочки, живе з нею — не натішиться. Минуло скількись часу — заманулося їй поїхати в свою сторону, батька з братиком відвідати; царевич не проти, став у батька проситися.

– Добре, — каже цар, — їдьте, діти мої люб’язні! Ти, царевич, вирушай сухим шляхом в об’їзд, оглянь цим випадком всі наші землі і порядки дізнайся, а дружина твоя нехай пливе на кораблі прямим шляхом.

Ось виготовили корабель до походу, нарядили матросів, призначили початкового генерала; царівна сіла на корабель і вийшла у відкрите море, а царевич поїхав сухим шляхом.

Початковий генерал, видючи прекрасну царівну, позаздрив її красі і почав до неї подольщаться; чого боятися, думає, — адже вона тепер в моїх руках, що хочу — те й роблю!

– Полюби мене, — каже він царівну, — коли не полюбиш — в море викину!

– Царівна відвернулася, не дає йому відповіді, тільки сльозами заливається. Підслухав генеральські промови один матросик, прийшов до царівну ввечері і став говорити:

– Не плач, царівна! Одягайся ти в моє плаття, а я твоє одягну; ти іди на палубу, а я в каюті остануся. Нехай генерал мене в море викине — я того не боюся; авось справлюся, допливу до пристані: благо тепер земля близько!

– Помінялися вони сукнею; царівна пішла на палубу, а матрос ліг на її ліжко. Вночі з’явився в каюту початковий генерал, схопив матроса і викинув у море. Матрос пустився вплав і до ранку дістався до берега. Корабель прийшов до пристані, стали матроси сходити на землю; зійшла і царівна, кинулася на ринок, купила собі кухарську одежу, вбралася малим кухарем і найнялася до свого рідного батька на кухні прислужувати.

Трохи згодом приїжджає до купця царевич.

– Добридень, — каже, — панотче! Бери-но зятя, адже я на твоїй доньці одружений. Та де ж вона? Аль ще не бувала?

– А тут початковий генерал з доповіддю є:

– Так і так, ваша високість! Нещастя случилося: стояла царівна на палубі, піднялася буря, що почалася хитавиця, голова у неї закрутилася — і моргнути не встигли, як царівна звалилася в море і зникла!

– Царевич потужил-поплакав, адже з дна моря не повернеш; видно, така доля їй призначена! Погостював царевич у свого тестя кілька часу і велів своїй свиті готуватися до від’їзду; купець на прощання поставив великий бенкет; зібралися до нього і купці, і бояри, і всі краєвні: були тут і рідний брат його, і зла баба, і початковий генерал.

Пили, їли, прохлаждалися; один з гостей і каже:

– Послухайте, панове чесні! Що все пити так пити — з того добра не бути; давайте-но краще розповідати казки.

– Гаразд, гаразд! — закричали з усіх боків. — Хто ж почне?

– Той не вміє, інший не здатний, а третій вино пам’ять відбило. Як бути? Відгукнувся тут купецький прикажчик:

– Є у нас на кухні новий кухар, багато по чужих землях мандрував, багато всяких див бачив і такий майстер казки розповідати — що на спробуй!

– Купець покликав того кухаря.

– Потешь, — каже, — моїх гостей!

– Відповідає йому повар-царівна:

– Що розповісти-то вам казку аль бувальщину?

– Сказывай бувальщину!

– Мабуть, можна і бувальщину, тільки з таким угодою: хто мене переб’є, того чумичкой в лоб.

Всі на це погодилися. І царівна почала розповідати все, що з нею самою случилося.

– Так і так, — каже, — була у купця дочка; купець поїхав за море і доручив своєму рідному братові дивитися за дівчиною; дядько зазіхнув на її красу і не дає їй жодної хвилини спокою…

– А дядько чує, що мова про нього йде, та й каже:

– Це, панове, неправда!

– А, по-твоєму неправда? Ось же тобі чумичка в лоб!

– Після того дійшла справа до мачухи, як вона чарівне дзеркальце допитувала, і до злої баби, як вона до богатирям в білокам’яний палац приходила, — і стара і мачуха в один голос закричали:

– Ось дурниця який! Цього бути не може.

Царівна вдарила їх по лобі чумичкою і стала розповідати, як вона лежала в кришталевому гробі, як знайшов її царевич, оживив і одружився на ній і як вона поїхала провідати батька.

Генерал зрозумів, що справа-то не гаразд, і проситься у царевича:

– Дозвольте мені піти додому; щось голова розболілася!

– Нічого, посидь трошки!

– Стала царівна про генерала розповідати; ну, і він не витримав.

– Все це, — каже, — неправда!

– Царівна його чумичкою в лоб так скинула з себе кухарську плаття і відкрилася царевичу:

– Я-де не кухарчук, я — твоя законна дружина!

– Царевич зрадів, купець — теж; вони кинулися обнімати, цілувати її, а потім взялися суд судити; злу бабу разом з дядею на воротах розстріляли, мачуху-чарівницю до жеребцеві за хвіст прив’язали коня полетів в чисте поле і розніс її кістки по кущах, по яругам; генерала царевич заслав на каторгу, а на його місце завітав матроса, що царівну від біди врятував. З того часу жили царевич, його дружина і купець разом довго і щасливо.