Казка Бронзовий Кабан: Андерсен – читати онлайн

Одне з найпрекрасніших творінь казка Андерсена «Бронзовий Кабан», де розповідається про життя бідного хлопчика, що зумів стати талановитим художником. Перед тим як стати знаменитим, хлопчикові довелося багато пережити – голодні дні, б’є матір і нерозуміння дорослих. Але багату уяву, несучі хлопчину в чудові місця, не давало йому впасти у відчай, а зустріч з людиною, яка пише чарівні полотна, виявилася фатальною. Він навчив дитину малювати. Через деякий час картинами вже старшого хлопчика захоплювалися численні глядачі…

Текст казки

У місті Флоренції, недалеко від площі дель Грандука, є невеликий провулок, який зветься, якщо не помиляюся, Порту-Росса. Тут, перед овочевим і зелених ринком, стоїть бронзовий кабан майстерної роботи; з рота його біжить чиста свіжа вода. Сама тварина зовсім вже почорніло від часу, одна морда блищить, як полірована: її відполірували сотні рук бідняків, дітей і дорослих, що обіймають її і подставлявших під струмінь води свої пересохлі роти. Подивитися тільки, як якийсь гарненький полунагой хлопчина обіймає красива тварина і наближає свій свіженький ротик до його морді — справжня картина! Кожен, хто потрапить у Флоренцію, без праці знайде це місце: варто тільки запитати будь-якого жебрака, і він зараз скаже, де знаходиться бронзовий кабан.

Був ранній зимовий вечір; гори лежали всі в снігу, але на небі сяяв місяць, а місяць в Італії світить так, що перетворює і ніч і день — не гірше наших темних зимових днів. Так що я — не гірше! Навіть краще, тому що тут світиться сам повітря, і небо ніби піднімається вище, тоді як у нас, на півночі, ця холодна свинцевий дах — небо — просто гнітить нас до сирої землі, яка рано чи пізно придавить кришку нашого гробу.

В герцогському саду, в тіні смерек, де і взимку квітнуть тисячі троянд, цілий день сидів маленький оборвыш. Хлопчина міг би послужити живим зображенням Італії: він так і сяяв красою і в той же час був такий жалюгідний, так нещасна… Йому страшенно хотілося їсти й пити, але ніхто не подав йому сьогодні жодної монетки. Тим часом стемніло, сад пора було замикати, і сторож вигнав хлопця геть. Довго стояв бідолаха, замислившись, на мосту, перекинутому через Арно, і дивився на блестевшие у воді зірки.

Потім він попрямував до бронзового кабану, нагнувся, обхопив його ручкою за шию і, наблизивши ротик до його блискучої морді, став жадібно ковтати свіжу воду. Тут же валялися кілька листочків салату і пара каштанів — вони пішли йому на вечерю. На вулиці не було ні душі, хлопчик був один-однісінький, і він сів на бронзового кабана, схилився курчавою головкою на голову тварини і миттю заснув.

Опівночі бронзовий кабан ворухнувся, і хлопчик виразно почув: «Тримайся міцніше, малюк, тепер я побіжу!» І кабан справді подався з хлопчиком щодуху. Ось так їзда була!

Насамперед вони попрямували на площу дель Грандука; бронзова кінь на герцогському монументі голосно заржала; строкаті герби на старій ратуші засвітилися, точно транспаранти, а Микеланджелов Давид змахнув пращою; всюди пробуджувалася якась дивна життя. Бронзові групи «Персей» і «Викрадення сабінянок» стояли, точно живі; крик смертельного жаху лунав з чудовою безлюдній площі.

Біля Палаццо Уффіці, під аркою, де збирається під час карнавалу вся флорентійська знати, бронзовий кабан зупинився.

— Тримайся міцніше! — сказав він хлопчикові. — Тепер марш вгору по сходах!

Хлопчина за весь цей час не промовив ні словечка, тремтячи від страху і від радості. Ось вони вступили в довгу галерею; хлопчик добре знав її: він бував тут і раніше. Стіни рябіли картинами, всюди стояли бюсти і статуї, осяяні дивовижним світлом; здавалося, тут панував світлий день. Але ще краще стало, коли розчинилися двері в бічні зали! Вся ця розкіш була добре пам’ятна хлопчикові, але на цей раз все було йому в якомусь особливому, дивовижному освітленні.

Ось перед ним чарівна гола жінка — таке досконалість природи могло бути відтворене в мармурі тільки мистецтвом незрівнянного художника. Її дивні форми дихали життям, біля ніг її пустували дельфіни, безсмертя блищало в її погляді. Люди звуть її Венерою Медицейської. По обидва боки богині розмістилися мармурові статуї чудових хлопців: один точив меч — його звуть «Точильником»; на іншому ж п’єдесталі боролися гладіатори. І меч точился, і борці билися заради богині краси.

Весь цей блиск майже засліплював хлопчика; стіни сяяли різнобарвними фарбами; все було саме життя, сам рух. Тут було ще одне зображення Венери, земної Венери, повного життя і вогню, якою грезилась вона Тіцианом. Так, це були два чудових жіночих образу! Прекрасне, нічим не прикрите тіло Тициановой Венери покоїлося на м’якому ложі; груди її тихо здіймалася, голова трохи ворушилася, пишне волосся падали на круглі плечі, а темні очі палали пристрастю. Жодна з картин не сміла, однак, зовсім виступити з рами. Сама богиня краси, гладіатори і точильник теж залишалися на своїх місцях: їх сковувало сяйво лилося від зображення Мадонни, Ісуса та Іоанна. Святі перестали бути картинами, це були вже самі святі!

Що за краса, що за блиск панували в цих залах! Бронзовий кабан обійшов їх крок за кроком, і хлопчик побачив усе. Одне видовище витіснялося з пам’яті іншим, але одна картина залишила в його душі незгладимий слід, головним чином завдяки зображеним на ній радісним, щасливим дітям; хлопчик вже раз бачив їх вдень.

Багато пройшли б, мабуть, повз цієї картини, а між тим це справжній скарб поезії. На ній зображений Христос, що сходить в пекло, але навколо нього товпляться не змучені грішники, а язичники. Малював картину флорентієць Анджело Бронзіно. Найкраще в ній — вираз на обличчях дітей твердої впевненості в тому, що вони зійдуть на небо. Двоє малюків вже обіймаються один з одним; один, що стоїть вище, простягає руки стоїть нижче, вказуючи при цьому пальцем на самого себе, як би кажучи: «Я йду на небо!» На обличчях дорослих написані несмілива, невпевнена надія і смиренна молитва.

На цю картину хлопчик дивився найдовше; бронзовий кабан стояв струнко, і раптом почувся тихий зітхання. Звідки він вирвався? З картини або з грудей тварини? Хлопчик протягнув руку до усміхненим дітям, але кабан помчав назад в аванзалу.

— Спасибі тобі, милий, славний кабанчик! — сказав хлопчина і погладив тварина, яка — тук, тук! — збігало вниз по сходах.

— Спасибі й тобі! — сказав кабан. — Я допоміг тобі, а ти мені допоміг: я можу рухатися, лише коли на мені сидить невинна дитина. Тоді я можу навіть проходити під променями лампади, що горить перед образом Мадонни. Всюди можу я вступати з тобою, тільки не в церкву! Але дивитися туди у відкриті двері мені не заборонено! Не злазь з мене! Якщо ти злізеш, я стану таким же мертвим, нерухомим, яким ти бачив мене вдень у провулку Порту-Росса.

— Я не покину тебе, милий кабан! — сказав хлопчик, і вони вихором помчали вулицями на майдан, до церкви Санта-Кроче.

Величезні вхідні двері відчинилися; на вівтарі горіли свічки, так що в церкві і навіть на безлюдній площі було світло.

З надгробного пам’ятника, помещавшегося в лівому боковому вівтарі церкви, струмував якийсь дивовижний світ, немов навколо утворилося сяйво із сотні тисяч рухомих зірок. На пам’ятнику красувався герб: червона, ніби палаюча у вогні, сходи на блакитному полі. То була гробниця Галілея; вона дуже проста, герб ж сповнений глибокого значення. Він міг би послужити гербом самого мистецтва або науки: представників адже їх теж веде до безсмертя палаюча сходи; всі пророки мистецтва і науки, зазначені дарами Духа, сходять на небо, як пророк Ілля.

Зображення, помещавшиеся на мармурових саркофагах в правому боковому вівтарі церкви, здавалося, всі ожили. Тут стояв Мікеланджело, Данте з лавровим вінком на чолі, тут — Альфьєрі, Макіавеллі — всюди великі мужі, гордість Італії (Неподалік від гробниці Галілея знаходиться гробниця Мікеланджело; на ній — його погруддя і три алегоричних зображення: Скульптура, Живопис і Архітектура. Поруч — гробниця Данте (тіло його спочиває в Равенні); на ній видно фігуру Італії, яка вказує на колосальну статую Данте; тут же поезія оплакує понесену втрату нею. У двох кроках — надгробний пам’ятник Альфьєрі, прикрашений лаврами, лірою і масками; над труною плаче Італія. Гробниця Макіавеллі закінчує цей ряд пам’ятників великих людей Італії. — Приміт. автора.). Церква Санта-Кроче чудова, куди красивіше, хоч і не так велика, як мармуровий Флорентійський собор.

Складки мармурових шат ворушилися, а самі зображення великих людей піднімали голови і спрямовували погляди на блискучий вівтар, звідки чулося спів і де кадили золотими кадилами хлопчики в білосніжних шатах; сильне пахощі струилось з церкви на майдан.

Хлопчик протягнув руку до світлого сяйву, але в ту ж мить бронзовий кабан помчав далі, і йому довелося міцно притиснутися до шиї тварини. Вітер так і свистів у нього в вухах, двері собору з вереском заперлися; тут свідомість залишила хлопчика, смертельний холод охопив його члени, і він відкрив очі.

Вже був ранок; він полусидел, напівлежав, майже зовсім зісковзнувши зі спини кабана, який стояв, як і завжди, на своєму звичайному місці.

Жах охопив хлопчика при одній думці про ту, кого він кликав матір’ю. Вона послала його вчора збирати милостиню, але ніхто не подав йому нічого; голод мучив бідолаху. Ще раз обняв він кабана, поцілував його в морду, кивнув йому головою і попрямував в одну із самих вузьких вулиць, де ледь-ледь міг пройти навьюченный осел. Потім хлопчик увійшов у полуотворенную, окуту залізом двері і став підніматися по брудній цегляної сходах з мотузкою замість поручнів. Сходи вели на відкриту галерею, всю обвішану лахміттям; з галереї у двір спускалася інша сходи; посеред двору знаходився колодязь, від якого в усі поверхи були проведені товсті залізні дроту, а за ним-то і справа рухалися відра з водою; воріт рипів, а вода з відер плескала на бруківку двору. По вузенькій напіврозваленій цегляної драбинці хлопчик піднявся ще вище; назустріч йому весело збігали по сходах двоє російських матросів і мало не збили хлопчика з ніг. Вони поверталися з веселою нічної гулянки; за ними йшла немолода, але міцно складена жінка з густим чорним волоссям.

— Багато приніс? — запитала вона хлопчика.

— Не сердься! — благав він. — Ніхто не дав мені нічого!

І він схопився за край Сукні матері, як би бажаючи поцілувати його. Вони увійшли в кімнату; описувати її ми не станемо; досить буде сказати, що тут стояв глиняний горщик з гарячими вугіллям — грілка, або marito , як його кличуть до Італії. Жінка взяла його і почала гріти свої руки.

— Щось ти приніс все-таки? — запитала вона, штовхнувши хлопчика ліктем.

Дитина заплакала; вона дала йому стусана ногою; він голосно закричав.

— Замовчи, не то я розділю твою горластую довбешку! — сказала вона і замахнулася на нього грілкою.

Хлопчик з криком припав до землі. Двері відчинились, і ввійшла сусідка, теж з грілкою в руках.

— Фелічіта! Що ти робиш з дитиною?

— Дитино моя! — відповідала Филичита. — Я можу вбити його, якщо схочу, та й тебе разом, Джианина!

І вона замахнулася грілкою. Сусідка підняла на захист свою, і горщики зіткнулися — черепки, вугілля й зола розлетілися по всій кімнаті, а хлопчик — за двері, на двір та на вулицю! Бідна дитина біг, поки у нього не захопило дух, і він мимоволі зупинився біля церкви Санта-Кроче, у тій самій, в якій побував сьогодні вночі. Церква вся сяяла у вогнях; він увійшов, опустився на коліна біля першої гробниці направо — це була гробниця Мікеланджело — і голосно заридав. Народ приходив і йшов, обідня скінчилася, нікому не було діла до хлопчика; призупинився було і подивився на нього тільки якийсь літній городянин, але потім і той пішов своєю дорогою, як інші.

Дивіться також:  Казка про царя Салтана: Пушкін - читати онлайн

Дитина зовсім знесилів від голоду і спраги, заповз в кут між стіною і мармурової гробницею і заснув. Прокинувся він тільки під вечір — хтось розворушив його; він встав і побачив перед собою того ж самого старого.

— Тобі нездужає? Де ти живеш? Ти цілий день тут? — засипав він хлопчика питаннями.

Хлопчик відповів, і старий повів його в маленький будиночок на одній з бічних вулиць неподалік від церкви. Вони увійшли до рукавички майстерню: літня жінка старанно шила, а по столу перед нею стрибала маленька біла болонка, остриженная так коротко, що крізь шерсть просвічувало рожеве тільце. Болонка кинулася до хлопчика.

— Невинні душі живо визнають один одного! — сказала жінка і погладила собачку і дитини.

Добрі люди, нагодувавши і напоївши хлопчика, дозволили йому переночувати у них, а на інший день дядечко Джузеппе хотів поговорити з матір’ю хлопчика.

Дитину поклали на маленьку бідну постіль, але вона здалася йому князівської: він звик проводити ночі на жорстких каменях бруківки. Спокійно заснув він і бачив уві сні розкішні картини і бронзового кабана.

Вранці дядечко Джузеппе пішов, а бідний хлопчина похнюпився: справа скінчиться тим, що його відведуть до матері! І він плакав, цілуючи біленьку жваву собачку, а добра жінка приязно кивала їм головою.

Ну, з чим повернувся дядечко Джузеппе? Він довго розмовляв з дружиною; та схвально похитувала головою і гладить хлопчика по голівці, кажучи:

— Такий милий хлопчик! З нього вийде добрий перчаточник, не гірше тебе! У нього такі тонкі, гнучкі пальці! Він самою Мадонною призначений перчаточники!

І хлопчик залишився в них. Дружина перчаточника вчила її шити; годували його добре, спав він відмінно і став веселим, жвавим хлопчиком, який не проти іноді пустувати і подражнити Беллиссиму — так звали собаку; але господиня загрожувала йому пальцем, сварилася і сердилася, що дуже засмучувало хлопчика. Раз якось він сидів, замислившись, у своїй комірчині, в якій сушилися і шкіри; вікна, що виходили на вулицю, були обгороджені товстими гратами; хлопчик не міг спати: бронзовий кабан не виходив у нього з голови, і раптом він почув на вулиці: тук! тук! Це, напевно, кабан! Хлопчик кинувся до вікна, але вулиця була вже порожня.

— Допоможи-но синьйору, візьми ящик з фарбами! — сказала раз вранці господиня, побачивши молодого сусіда-художника, тащившего ящик і накатаний на палицю полотно.

Хлопчик узяв ящик і пішов за художником. Вони вирушили в картинну галерею і піднялися по тій самій сходах, яку хлопчик так добре пам’ятав з тієї ночі, коли їздив на кабана; він дізнався всі статуї і картини, дивну мармурову Венеру, Мадонну, Ісуса та Іоанна.

Ось вони зупинилися перед картиною Бронзіно, на якій зображений Христос, що сходить у пекло і оточений усміхненими і міцно вірять у своє спасіння дітьми; бідний хлопчик теж весь засяяв посмішкою — він сам відчував себе на небі.

— Ну, іди собі! — сказав йому художник, який вже встиг встановити свій мольберт.

— Не можна мені подивитися, як ви перенесете картину сюди, на цей білий полотно? — сказав хлопчик.

— Тепер я ще не буду писати фарбами! — відповідав художник і взяв вугільний олівець.

Швидко задвигтіла його рука, очі вп’ялися в велику картину і, незважаючи на те що він робив лише одні тонкі штрихи, на полотні у нього з’явився той самий повітряний образ Христа, що й на картині, писаної масляними фарбами.

— Ну, йди ж! — знову сказав художник, – і хлопчик тихенько побрів додому, сів за стіл і став вчитися… шити рукавички.

Але думки його линули до картинної галереї, він колов собі иголкою пальці, робота не йшла на лад, зате і Беллиссиму він більше не дражнив. Увечері хлопчик ковзнув у відчинену двері на вулицю; було холодно, але на небі сяяли чудові, ясні зірочки. Він побіг по безмовним вулицями прямо до бронзового кабану, схилився до нього, поцілував його в блискучу морду, потім сів йому на спину і сказав:

— Як я скучив по тобі, милий кабан! Треба нам знову покататися сьогодні вночі!

Бронзовий кабан не поворухнувся, з рота його раніше бігла струмінь чистої, свіжої води. Хлопчик сидів на ньому, точно вершник на коні, як раптом хтось потягнув його за край сукні. Він глянув і побачив Беллиссиму, маленьку, голенькую Беллиссиму! Собачка теж непомітно шмигнула у двері і ув’язалася за хлопчиком. Белісіма тяфкала, немов хотіла сказати хлопчикові: «Та я тут! А ти куди забрався?» З’явися перед хлопчиком вогняний дракон, бідолаха не злякався б його більше Беллиссимы. Беллисима на вулиці і «не одягнена!», як сказала господиня. Що ж тепер буде?! Зимою собачку ніколи не випускали з дому без теплою, навмисне для неї зшитою, смушкового попонки. Шкурка була прикрашена дзвіночками і бантиками, прив’язувалася до шийці і під черевцем червоними стрічками. Супроводжуючи в такому вбранні свою господиню на прогулянку, собачка була схожа на маленького семенившего ніжками ягнята. «Белісіма тут, і неодетая! Що тепер буде?» Всі мрії розлетілися, хлопчик поцілував бронзового кабана, підхопив Беллиссиму — бідолаха тремтіла від холоду — і побіг додому сили.

— Що це в тебе? Куди біжиш? — закричали два попалися йому по дорозі жандарма; Белісіма загавкав.

— Де ти стягнув таку гарненьку собачку? — запитали вони і забрали її у хлопчика.

— Ах, дайте мені собачку! — благав хлопчина.

— Якщо ти не вкрав її, скажи будинку, щоб хто-небудь прийшов за нею на гауптвахту.

І вони пішли з Беллиссимой.

Ось так горе! Що було йому робити: кинутися в Арно або йти додому з повинною? Господарі, звичайно, поб’ють його до смерті! «Ну і нехай, я сам хочу померти; я піду тоді до Ісуса і Мадонні!» І він пішов додому, головним чином, для того, щоб померти.

Двері були замкнені, він не міг дістати до дверного молотка; на вулиці не було ні душі, але на бруківці лежав камінь, і хлопчик почав бити ним у двері.

— Хто там? — почувся оклик.

— Я! — сказав він. — Беллиссимы немає! Відчиніть мені і бийте мене до смерті.

Піднялася метушня; особливо злякалася за бідну собачку господиня; вона зараз же глянула на стіну, де висіла собачкина попонка: шкурка була на місці.

— Белісіма на гауптвахті! — заволала вона. — Ах ти, негідний хлопчисько! Як це ти виманив її? Вона замерзне! Таке ніжне створіннячко в руках грубих солдат!

І дядечкові Джузеппе довелося відправитися за собачкою. Господиня охала, а хлопчик плакав; збіглися всі сусіди, прийшов і художник. Він притягнув до себе хлопчика, став розпитувати, як було діло, і сяк, клаптиками і уривками, дізнався всю історію про бронзовому кабана і про картинної галереї. Не одразу можна було зрозуміти хлопчика.

Художник втішав хлопчика і заступався за нього перед старою, але вона заспокоїлася тільки тоді, коли дядечко Джузеппе повернувся з Беллиссимой, побувала у солдатів. То-то була радість! Художник приголубив бідного хлопчика і дав йому цілу стопку картинок.

Картинки були чудові, пресмешные! Особливо гарний був бронзовий кабан — ну зовсім як живий! Краще його і бути не могло! Художник зробив кілька штрихів олівцем, і на папері з’явився бронзовий кабан, та не тільки він, але і будинок, який знаходився позаду нього!

«От би вміти так малювати і писати фарбами! Весь світ став би моїм! Все можна було б перенести на папір!»

Другого дня, вибравши хвилину, коли залишився один, хлопчик схопив олівець і спробував змалювати кабана на зворотному боці однієї з картинок. Вдалося! Трошки криво, трошки криво, одна нога товщі інший, але все-таки можна було здогадатися, що це бронзовий кабан.

Хлопчик радів! Правда, олівець ще погано слухався його — він відмінно помічав це. Але на наступний день поруч з першим бронзовим кабаном стояв інший; цей був уже в сто разів краще, третій же такий хороший, що всякий відразу дізнався б, з кого він був перемальований.

Зате погано йшло шиття рукавиць, погано і повільно виконувалися різні маленькі доручення хазяїв. Завдяки бронзовому кабану хлопчик дізнався, що на папір можна перенести будь-яку картину, а місто-Флоренція — справжній альбом, знай собі перегортай! На площі делла Трініта стоїть струнка колона; на самій вершині — богиня правосуддя з зав’язаними очима, терезами в руках; скоро і вона потрапила на папір, переніс її туди учень перчаточника. Колекція малюнків у нього все зростала, але все це були поки зображення неживих предметів. Раз застрибала перед ним Белісіма, і він сказав їй:

— Стій струнко! Побачиш, якою ти вийдеш хорошенькою на картинці!

Белісіма, однак, не хотіла стояти струнко і довелося її прив’язати. Але і прив’язана за хвіст і за голову, вона все-таки продовжувала стрибати і гавкати; знадобилося гарненько затягнути шнурок. Раптом увійшла синьйора.

— Безбожний хлопчисько! Бідна собачка! — ось усе, що вона могла вимовити.

Потім вона відштовхнула хлопчика, дала йому стусана ногою і вигнала невдячного безбожника з дому, покриваючи поцілунками і сльозами бідну, полузадохшуюся Беллиссиму.

В цей час по сходах піднімався художник, і — тут поворотний пункт нашої історії.

У 1834 році у Флорентійській академії мистецтв була виставка. Дві картини, які стояли поруч, приваблювали натовпи глядачів. На картині поменше був зображений веселий хлопчина, який змальовував маленьку біленьку коротко обстрижену собачку.

Модель, видно, не хотіла стояти струнко і тому була прикручена до столу за хвіст і за голову шнурком. Життя так і била в цій картині ключем, і всі були від неї в захваті. Картина належала, як говорили, пензля молодого флорентійця, знайденого десь на вулиці ще дитиною, вихованого старим рукавичником і самоучкою выучившегося малювати. Один знаменитий тепер художник випадково відкрив його талант, коли хлопчика виганяли з дому за те, що він, бажаючи змалювати хозяйкину улюбленицю собачку, зв’язав і трохи не задушив її.

З учня-перчаточника вийшов великий художник — про це свідчила і згадана картина, особливо ж ту, велика, що знаходилася поруч. На ній була лише одна фігура: чарівний обірваний хлопчина міцно спав, сидячи на бронзовому кабана з провулка Порту-Росса (Бронзовий кабан — копія; оригінал же — мармуровий і стоїть в галереї Palazzo degli Uffiza. — Приміт. автора.).

Усім глядачам було добре знайоме це місце. Руки хлопчика покоїлися на голові кабана. Миле дитяче личко бліде було яскраво освітлене променями від лампади, що висіла перед образом Мадонни. Картина була дивовижна! На кут прекрасною золотої рами був повішений лавровий вінок, але між зеленим листям вилася чорна стрічка і чорний флер.

Молодий художник незадовго перед тим помер.