Сам себе запросив
Дійсно, радянському вождю ставили в Америці такі зухвалі питання, яких він зроду не чув. Хрущов змушений був публічно відбиватися від «провокацій». Бурхливий темперамент і вроджений артистизм змушували його грубити і блазнювати. Але була й щира зацікавленість заокеанської державою, секретом її успіху.
Центральним питанням світової політики у 1959 р. було питання про статус Західного Берліна. У листопаді 1958 р. Хрущов висунув західним державам ультиматум: він вимагав припинення режиму чотиристороннього контролю над містом.
Від цієї позиції СРСР не відступив на переговорах міністрів закордонних справ у Женеві навесні і влітку 1959 р. Вони закінчилися безрезультатно.
У цей момент Хрущов абсолютно несподівано отримав запрошення президента Ейзенхауера відвідати США з офіційним візитом. Особисте послання привіз перший заступник голови Ради міністрів СРСР Фрол Козлов, який їздив в США на відкриття радянської виставки.
«Зізнаюся, я спочатку навіть не повірив, – згадував згодом Хрущов. – Наші відносини були тоді настільки напруженими, що запрошення з дружнім візитом глави Радянського уряду і першого секретаря ЦК КПРС здавалося просто неймовірним!»
Неймовірним звістка здалося та американським журналістам, коли Ейзенхауер 3 серпня у Вашингтоні зробив спеціальну заяву з цього приводу. Чому Айк, як називають Ейзенхауера американці, раптом запросив Хрущова? Виявляється, це стало результатом непорозуміння.
Ось що розповідає про це Пітер Карлсон, колишній журналіст газети «Вашингтон Пост», що висвітлював візит Хрущова:
«Президент Ейзенхауер сподівався досягти домовленості в Женеві, і саме тому вирішив запросити Хрущова. Він написав йому лист, який Козлову вручив співробітник держдепартаменту по імені Роберт Мерфі. Мерфі повинен був передати на словах, що умовою запрошення є угода в Женеві. Але Мерфі забув сказати це. Хрущов отримав послання і негайно відповів: «Звичайно, їду! Як щодо того, щоб дати мені поїздити по країні тиждень-іншу?». Айку нічого не залишалося. Він не міг скасувати запрошення».
«Несподівано, але приємно. А також цікаво. Хотілося поглянути на Америку» – так описує свою реакцію Хрущов.
Олександр Феклисов, що супроводжував Хрущова в якості начальника американського відділу КДБ, згадує, як на першій нараді з підготовки візиту голова комітету А. Н. Шелепін заявив, що забезпечення безпеки вождя – «найважливіша задача, коли-небудь стояло перед органами держбезпеки».
Для виконання цього завдання було сформовано спецгрупу, членами якої стали розробляти план дій на випадок найнеймовірніших ситуацій.
«Деякі члени групи, – розповідає Феклисов, – пропонували попросити американців виставити шпалери збройних американських солдатів на шляху прямування Хрущова з військового аеродрому Ендрюс вулицями Вашингтона у відведену резиденцію. Інші заперечували, приводячи різні доводи, в тому числі і такий: а раптом серед озброєних солдатів знайдеться якийсь ненормальний, і тоді біда неминуча. Зрештою, вирішили: треба все ж покластися на багатий досвід американської секретної служби, що охороняє президента».
Добиратися вирішили літаком Ту-114 – єдиної в той час моделлю, здатною на безпосадочний переліт з Москви до Вашингтона. Машина була нова, ще не пройшла повний цикл льотних випробувань і не запущена в серію.
Конструктор Андрій Туполєв в якості гарантії надійності запропонував Хрущову включити до складу екіпажу свого сина Олексія. Хрущов погодився.
Перший в історії візит радянського вождя в США американцям запам’ятався надовго. Видовище було яскраве і неординарне. Хрущов миттєво перетворився на телезірку і віддавав собі в цьому звіт.
Пітер Карлсон згадує: «Хрущов інстинктивно зрозумів, що ця поїздка – не стільки політична подія, скільки велика телевізійне шоу, в якому головну роль виконує він – новий харизматичний лідер молодого, повного сил комуністичного світу, яким він бачився йому в той час».
Він дійсно перебував в ейфорії. Він був переконаний у перевагах соціалістичного ладу і в тому, що історична перемога не за горами.
У 1961 р. на XXII з’їзді КПРС партія урочисто пообіцяла народу: «Нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі!» Це гасло, вибитий золотими літерами на мармурі, довгі роки прикрашав один з павільйонів ВДНГ; в 1980-му, тобто саме тоді, коли мав настати комунізм, я бачив, як робочі змінюють цей вислів на інше, вже нічого не обіцяє…
