Казочка про Воронушку – чорну голівоньку і жовту пташку Канарку: Мамин-Сибіряк – читати онлайн

Російський дитячий письменник Дмитро Наркисович Мамін-Сибіряк склав цілий збірник повчальних історій, сюди увійшла казка «Про Воронушку — Чорну Голівоньку і жовту пташку Канарку». Тут головними персонажами є пернаті, що зустрілися при незвичайних обставинах. Набридло Канареюшке сидіти в клітці і заздрити вільним птахам. Одного разу, їй вдалося втекти з дому. Виявилося, на волі жити складно, небезпека чигає на кожному розі.

Зустрівши Ворону, пташка дізналася які труднощі відчувають пернаті на волі…

Текст казки

Сидить Ворона на березі і плескає носом по сучку: хлоп-хлоп. Вичистила ніс, озирнулася кругом так як каркнет:

– Карр… карр!..

Дрімав на паркані кіт Васька мало не впав зі страху і почав бурчати:

– Ек тебе взяв, чорна голова… Дасть бог таке горло!.. Чого зраділа-то?

– Відчепися… Колись мені, хіба не бачиш? Ах, як колись… Карр-карр-карр!.. І все-то справи та справи.

– Втомилася, бідна, – засміявся Васька.

– Мовчи, лежнів… Ти ось всі боки пролежав, тільки й знаєш, що на сонечку грітися, а я з ранку спокою не знаю: на десяти дахах посиділа, півміста облетіла всі куточки і закутки оглянула. А ще ось треба на дзвіницю злітати, на ринку побувати, в городі покопати… Та що я з тобою дарма час втрачаю, – колись мені. Ах, як колись!

Грюкнули Ворона в останній раз носом по сучку, стрепенулася і тільки що хотіла вспорхнуть, як почула страшний крик. Мчала зграя горобців, а попереду летіла якась маленька жовтенька пташка.

– Братці, тримайте її… ой, тримайте! – пищали горобці.

– Що таке? Куди? – крикнула Ворона, кидаючись за горобцями.

Змахнула Ворона крилами раз десяток і наздогнала воробьиную зграю. Жовтенька пташка вибилася з останніх сил і кинулася у маленький садочок, де росли кущі бузку, порічок та черемхи. Вона хотіла сховатися від гналися за нею воробйов. Забилася жовтенька пташка під кущ, а Ворона тут як тут.

– Ти хто така будеш? – каркнула вона.

Горобці так і обсипали кущ, точно хтось кинув жменю гороху.

Вони озлились на жовтеньку пташку і хотіли її розклювати.

– За що ви її ображаєте? – питала Ворона.

– А навіщо вона жовта?.. – запищали разом всі горобці.

Ворона подивилася на жовтеньку пташку: дійсно, вся жовта, – мотнула головою і мовила:

– Ах ви, бешкетники… Адже це зовсім не птах!.. Хіба такі птахи бувають?.. А втім, забирайтеся-ка… Мені треба поговорити з цим дивом. Вона тільки прикидається птахом…

Горобці запищали, затріщали, озлились ще більше, а робити нічого – треба забиратися.

Розмови з Вороною короткі: так вистачить носищем, що і дух геть.

Розігнавши воробйов, Ворона початку допытывать жовтеньку пташку, яка важко дихала і так жалібно дивилася своїми чорними оченятами.

– Хто ти такий будеш? – питала Ворона.

– Я Канарейка…

– Дивись, не обманюй, а то погано буде. Якби не я, так горобці заклювали б тебе…

– Право, я Канарейка…

– Звідки ти взялася?

– А я жила у клітці… в клітці і народилася і виросла, і жила. Мені все кортіло політати, як інші птахи. Клітка стояла на вікні, та я все дивилася на інших пташок… Так їм весело було, а в клітці так тісно. Ну, дівчинка Оленка принесла чашку з водою, відчинила дверцята, а я і вирвалася. Літала, літала по кімнаті, а потім в кватирку і вилетіла.

– Що ж ти робила в клітці?

– Я добре співаю…

– Ану, заспівай.

Канарейка заспівала. Ворона нахилила голову набік і здивувалася.

– Ти це називаєш співом? Ха-ха… Дурні ж були твої господарі, якщо годували за таке спів. Якщо б вже кого годувати, так справжню птицю, як, наприклад, мене… Нещодавно каркнула, – так проноза Васька трохи з паркану не звалився. Ось це спів!..

– Я знаю Ваську… найстрашніший звір. Він скільки разів підбирався до нашої клітці. Зелені очі, так і горять, випустить кігті…

– Ну, кому страшний, а кому й ні… Шахрай він великий, це вірно, а страшного нічого немає. Ну, та про це поговоримо потім… А мені все-таки не віриться, що ти справжня птах…

– Право, тітонько, я птах, птах зовсім. Всі канарки – птиці…

– Добре, добре, побачимо… А от як ти жити будеш?

– Мені небагато треба: кілька зерняток, шматочок цукру, сухарик, – ось і сита.

– Бач яка пані!.. Ну, без цукру ще обійдешся, а зерняток як-небудь здобудеш. Взагалі ти мені подобаєшся. Хочеш жити разом? У мене на березі – відмінне гніздо…

– Дякую. Тільки от горобці…

– Будеш зі мною жити, так ніхто не посміє пальцем зачепити. Не те що горобці, а і шахрай Васька знає мій характер. Я не люблю жартувати…

Канарейка відразу ободрилась і полетіла разом з Вороною. Що ж, гніздо відмінне, якщо б ще сухар та цукру шматочок…

Стали Ворона з Канарейкою жити та поживати в одному гнізді. Ворона хоч і любила іноді побурчати, але була птиця не зла. Головним недоліком в її характері було те, що вона заздрила всім, а вважала себе скривдженою.

– Ну чим краще мене дурні кури? А їх годують, за ними доглядають, їх бережуть, – скаржилася вона Канарці. – Теж ось взяти голубів… Який від них толк, а немає-немає і кинуть їм жменю вівса. Теж дурна птиця… А я трохи подлечу – мене зараз все і починають гнати в три шиї. Хіба це справедливо? Та ще лають навздогін: “Ех ти, ворона!” А ти помітила, що я краще за інших буду так і красивіше?.. Покладемо, про себе цього не доводиться говорити, а змушують самі. Чи Не правда?

Канарейка погоджувалася з усім:

– Так, ти великий птах…

– От то-то й є. Тримають ж папуг в клітинах, доглядають за ними, а ніж папуга краще за мене?.. Так, сама дурна птиця. Тільки й знає, що кричати так бурмотіти, а ніхто зрозуміти не може, про що бурмоче. Чи Не правда?

– Так, у нас теж був папуга і страшно всім набридав.

– Та хіба мало інших таких птахів набереться, які і живуть невідомо навіщо!.. Шпаки, наприклад, прилетять як божевільні невідомо звідки, проживуть літо і знову полетять. Ластівки теж, синиці, солов’ї, – мало такої гидоти набереться. Жодної взагалі серйозною, справжньою птахи… Трохи холодком пахне, все і давай тікати світ за очі.

В сутності, Ворона і Канарейка не розуміли один одного. Канарейка не розуміла цього життя на волі, а Ворона не розуміла в неволі.

– Невже вам, тітонько, ніхто зернини ніколи не кинув? – дивувалася Канарейка. – Ну, одного зернятка?

– Яка ти дурна… Які тут зернятка? Тільки й дивись, як би палицею хто не вбив або каменем. Люди дуже злі…

З останнім Канарейка ніяк не могла погодитися, тому що її люди годували. Може бути, це Вороні так здається… Втім, Канарці скоро довелося самій переконатися в людській злості. Раз вона сиділа на паркані, як раптом над самою головою просвистів важкий камінь. Йшли по вулиці школярі, побачили на паркані Ворону – як же не запустити в неї каменем?

Дивіться також:  Казка Комета: Андерсен - читати онлайн

– Ну що, тепер бачила? – питала Ворона, забравшись на дах. – От вони всі такі, то є люди.

– Може бути, ви чим-небудь досадили їм, тітонька?

– Рішуче нічим… Просто так зляться. Вони мене всі ненавидять…

Канарці зробилося шкода бідну Ворону, яку ніхто, ніхто не любив. Адже так жити не можна…

Ворогів взагалі було досить. Наприклад, кіт Васька… Якими масляними очима він поглядав на всіх пташок, прикидався сплячим, і Канарейка бачила на власні очі, як він схопив маленького, недосвідченого горобчика, – тільки кістки захрумтіли і пір’ячко полетіли… Ух, страшно! Потім яструба – теж гарні: плаває в повітрі, а потім каменем і падає на яку-небудь необережну пташку. Канарейка теж бачила, як яструб тягнув курчати. Втім, Ворона не боялася ні кішок, ні яструбів і навіть сама була не проти поласувати маленькою пташкою. Спочатку Канарейка цьому не вірила, поки не переконалася на власні очі. Раз вона побачила, як горобці цілою зграєю гналися за Вороною. Летять, пищать, тріщать… Канарейка страшно злякалася і сховалася в гнізді.

– Віддай, віддай! – несамовито пищали горобці, літаючи над вороньим гніздом. – Що ж це таке? Це розбій!..

Ворона шмигнула в своє гніздо, і Канарка з жахом побачила, що вона принесла в пазурах мертвого, закривавленого горобчика.

– Тітонька, що ви робите?

– Мовчи… – прошипіла Ворона.

У неї очі були страшні – так і світяться… Канарейка закрила очі від страху, щоб не бачити, як Ворона буде рвати нещасного горобчика.

“Адже так вона і мене коли-небудь з’їсть”, – думала Канарейка.

Але Ворона, закусивши, робилася щораз добрішими. Вичистить ніс, сідає зручніше куди-небудь на сук і солодко дрімає. Взагалі, як зауважила Канарейка, тітонька була страшно ненажерлива і не брезгала нічим. То скоринку хліба тягне, то шматочок гнилого м’яса, то якісь недоїдки, які розшукувала в помийних ямах. Останнє було улюбленим заняттям Ворони, і Канарейка ніяк не могла зрозуміти, що за задоволення копатися в помийній ямі. Втім, і звинувачувати Ворону було важко: вона з’їдала кожен день стільки, скільки не з’їли б двадцять канарок. І вся турбота у Ворони була тільки про їжу… Всядеться куди-небудь на дах і видивляється.

Коли Вороні було лінь самій відшукувати їжу, вона пускалася на хитрощі. Побачить, що горобці що-небудь смикають, зараз і кинеться. Ніби летить повз, а сама кричить у все горло:

– Ах, ніколи мені… зовсім ніколи!..

Підлетить, сцапает видобуток і була така.

– Адже це недобре, тітонька, забирати в інших, – зауважила якось обурена Канарейка.

– Недобре? А якщо я постійно хочу?

– І інші теж хочуть…

– Ну, інші самі про себе подбають. Адже це вас, неженок, по клітинам всіх годують, а ми все самі повинні добивати себе. Так і так, багато тобі або горобцю потрібно?.. Поклювала зерняток і сита на цілий день.

Літо непомітно промайнуло. Сонце зробилося точно холодніше, а день коротший. Почалися дощі, подув холодний вітер. Канарейка відчула себе найнещаснішою птицею, особливо коли йшов дощ. А Ворона точно нічого не помічає.

– Що ж з того, що йде дощ? – дивувалася вона. – Йде, йде і перестане.

– Так адже холодно, тітонька! Ах, як холодно!..

Особливо кепсько бувало по ночах. Мокра Канарейка вся тремтіла. А Ворона ще сердиться:

– От дівчисько!.. Чи То ще буде, коли вдарить холод і піде сніг.

Вороні робилося навіть образливо. Яка ж це птах, якщо і дощу, і вітру, холоду боїться? Адже так жити не можна на білому світі. Вона знову стала сумніватися, що вже птиця ця Канарейка. Напевно, тільки прикидається птахом…

– Право, я сама справжня птах, тітонька! – запевняла Канарейка зі сльозами на очах. – Тільки мені буває холодно…

– То-то, дивись! А мені все здається, що ти тільки прикидаєшся птахом…

– Ні, право, не вдаю.

Іноді Канарейка міцно замислювалася про свою долю. Мабуть, краще було б залишатися в клітці… Там і тепло і ситно. Вона навіть кілька разів підлітала до того вікна, де стояла рідна клітина. Там уже сиділи дві нові канарки і заздрили їй.

– Ах, як холодно… – жалібно пищала зябнувшая Канарейка. – Пустіть мене додому.

Раз вранці, коли Канарейка виглянула з воронячого гнізда, її вразила сумна картина: земля за ніч покрилася першим снігом, точно саваном. Все було навкруги біле… А головне – сніг вкрив все ті зернятка, якими харчувалася Канарейка. Залишалася горобина, але вона не могла їсти цю кислу ягоду. Ворона – та сидить, клює горобину та похваливает:

– Ах, гарна ягода!..

Поголодувати два дні, Канарейка прийшла у відчай. Що ж далі буде?.. Отак можна і з голоду померти…

Сидить Канарейка й горює. А тут бачить – прибігли в сад ті самі школярі, які кидали в Ворону каменем, розстелили на землі сітку, посипали смачного лляного насіння і втекли.

– Та вони зовсім не злі, ці хлопчики, – зраділа Канарка, яка бореться поглядаючи на мережу. – Тітонька, хлопчики мені корму принесли!

– Хороший корм, нічого сказати! – заворчала Ворона. – Ти й не думай туди сунути ніс… Чуєш? Як тільки почнеш клювати зернятка, так і потрапиш у сітку.

– А потім що буде?

– А потім знову посадять в клітку…

Взяла роздум Канарку: і їсти хочеться, і в клітку не хочеться. Звичайно, і холодно, і голодно, а все-таки на волі жити значно краще, особливо коли не йде дощ.

Кілька днів кріпилася Канарейка, але голод не тітка, – вона задивилася приманкою і потрапила в сітку.

– Батюшки, гвалт!.. – жалібно пищала вона. – Ніколи більше не буду… Краще з голоду вмерти, ніж знову потрапити в клітку!

Канарці тепер здавалося, що немає нічого кращого на світі, як вороняче гніздо. Ну так, звичайно, бувало і холодно і голодно, а все-таки – повна воля. Куди захотіла, туди і полетіла… Вона навіть заплакала. Ось прийдуть хлопчики і посадять її знову в клітку. На її щастя, летіла повз Ворона і побачила, що справа погано.

– Ах ти, дурна!.. – бурчала вона. – Адже я тобі казала, що не чіпай приманки.

– Тітонька, не буду більше…

Ворона прилетіла вчасно. Хлопчаки вже бігли, щоб захопити здобич, але Ворона встигла розірвати тонку сітку, і Канарейка знову опинилася на волі. Хлопці довго ганялися за проклятою Вороний, кидали в неї палицями та камінням і насварили.

– Ах, як добре! – раділа Канарейка, опинившись знову в своєму гнізді.

– То-то добре. Дивись у мене… – бурчала Ворона.

Зажила знову Канарейка у воронячому гнізді і більше не скаржилася ні на холод, ні на голод. Раз Ворона полетіла на видобуток, заночувала у полі, а повернулася додому, – лежить Канарейка в гнізді ніжками вгору. Зробила Ворона голову набік, подивилася і сказала:

– Ну, я говорила, що це не птах!..