Народна казка «Жихарка» оповідає про історію, приключившейся з хлопчиком і його друзями – котом і півником. Ця дружна компанія жила в загубилася в тайзі хатинці і ділила всі свої турботи порівну: Жихарка займався домашніми клопотами, а його домашні улюбленці щоранку вирушали в ліс за здобиччю. Поки вони принесуть дичину, гриби і ягоди, хлопчик встигав і прибрати, і піч в хатинці розтопити і обід приготувати. Провідала про те, що він один господарює в лісовому будиночку, хитра лисиця і склав хитрий план, щоб викрасти Жихарку, поки кіт і півень полюють.

Почувши кроки хижачки, малюк встиг сховатися. Пробравшись у хату, коли двері були не замкнені, і побачивши накритий стіл, шахрайка виманила Жихарку…

Текст казки

Жили-були в хатинці кіт, півень і маленький хлопчина — Жихарка.

Кіт з півнем на полювання ходили, а Жихарка домовничал: обід варив, стіл накривав, ложки розкладав.

Розкладає та примовляє:

— Ця проста ложка — котова, ця проста ложка — Петіна, а це не проста — точена, ручка позолочена, — це Жихаркина. Нікому її не віддам.

Ось почула лисиця, що в хатинці Жихарка один господарює, і захотілося їй Жихаркиного м’ясця спробувати.

Кіт та півень, як йшли на полювання, завжди веліли Жихарке двері замикати. Замикав Жихарка двері, все замикав, а один раз і забув.

Справив Жихарка всі справи, обід зварив, стіл накрив, став розкладати ложки, та й каже:

— Ця проста ложка — котова, ця проста ложка — Петіна, а ця не проста — точена, ручка позолочена, — це Жихаркина. Нікому її не віддам.

Тільки хотів її на стіл покласти, а по сходах — топ-топ-топ.

— Матінки! Лисиця йде!

Злякався Жихарка, зіскочив з лавки, ложку на підлогу впав — і піднімати колись, — так під грубку і заліз.

А лисиця в хатинку зайшла, зирк туди, зирк сюди — нема Жихарки.

“Постій же, — думає лисиця, — ти мені сам скажеш, де сидиш”.

Пішла лисиця до столу, стала ложки перебирати:

— Ця ложка проста — Петіна, ця ложка проста — котова, а ця ложка не проста — точена, ручка позолочена, — цю я собі візьму.

А Жихарка під піччю на весь голос:

— Ай, ай, ай, не бери, тітонько, я не дам!

— Ось ти де, Жихарка!

Лисиця підбігла до печі, лапку в підпічок запустила, Жихарку витягла, на спину перекинула — та в ліс.

Додому прибігла, жарко пічку истопила: хоче Жихарку засмажити та з’їсти. Взяла лисиця лопату.

— Сідай, — каже, — Жихарка.

А Жихарка маленький, та молодецький. На лопату сіл, ручки-ніжки розчепірив — в пічку щось негаразд.

— Не так сидиш, — каже лисиця. Повернувся Жихарка до печі потилицею, ручки-ніжки розчепірив — в пічку щось негаразд.

— Та не так, — лисиця каже.

— А ти мені, тітонько, покажи, адже я не вмію.

— Якою ти недогадливый!

Лисиця Жихарку з лопати скинула, сама на лопату стриб, згорнулася в кільце, лапки сховала, хвостом накрлась.

А Жихарка її толк в грубку та заслінкою прикрив, а сам мерщій геть з хати та додому.

А вдома-то кіт та півень плачуть, ридають:

— Ось ложка проста — котова, ось ложка проста — Петіна, а ні ложки витонченою, ручки золоченій, так і немає нашого Жихарки, так і немає нашого маленького!..

Кіт лапкою сльози втирає, Петя крильцем підбирає.

Раптом по драбинці — тук-тук-тук. Жихарка біжить, гучним голосом кричить:

— А ось і я! А лисиця у пічці сжарилась!

Зраділи кіт та півень. Ну Жихарку цілувати! Ну Жихарку обіймати! І зараз кіт, півень і Жихарка в цій хатинці живуть, нас в гості чекають.