Приголомшливий твір, яке увійшло в цикл «Аленкины казки» Д. Н. Мамина-Сибіряка казка «Ванькины іменини», оповідає про те, як відсвяткувати день народження в колі іграшок. Іменинник запросив на захід справжніх товаришів. Першим примчав дерев’яний Вовчок. Пізніше прийшла лялька Катерина і Анна. Не обійшлося на святі без підтриманого Клоуна, Цигана з триногою конячкою, доктора німецького походження Карла Івановича і Петрушки з дружиною Мотрею Іванівною. Не забули про Ваню лісові й домашні звірі. Завершили низку запрошених Аленушкин Черевичок, Мітелочка…

Текст казки

Бий, барабан, та-та! тра-та-та! Грайте, труби: тру-ту! ту-ру-ру!.. Давайте сюди всю музику – сьогодні Ванька іменинник!.. Дорогі гості, ласкаво просимо… Гей, збирайтеся всі сюди! Тра-та-та! Тру-ру-ру!

Ванька походжає у червоній сорочці і примовляє:

– Братці, ласкаво просимо… Частування – скільки завгодно. Суп з самих свіжих трісок; котлети з найкращого, самого чистого піску; пиріжки з різнокольорових папірців; а який чай! З самої хорошої кип’яченої води. Ласкаво просимо… Музика, грай!..

Та-Та! Тра-та-та! Тру-ту! Ту-ру-ру!

Гостей набралося повна кімната. Першим прилетів пузатий дерев’яний Вовчок.

– Жж… жж… де іменинник? Жж… жж… Я дуже люблю повеселитися в гарній компанії…

Прийшли дві ляльки. Одна – з блакитними очима, Аня, у неї трохи був попорчен носик; інша – з чорними очима, Катя, у неї бракувало однієї руки. Вони прийшли чинно і зайняли місце на іграшковому диванчику. –

– Подивимося, яке частування у Ваньки, – зауважила Аня. – Щось вже дуже хвалиться. Музика непогана, а щодо частування я сильно сумніваюся.

– Ти, Аня, вічно чимось незадоволена, – дорікнула її Катя.

– А ти вічно готова сперечатися.

Ляльки трохи посперечалися і навіть готові були посваритися, але в цей момент прийшов на одній нозі сильно підтриманий Клоун і зараз же їх примирив.

– Все буде відмінно, баришня! Відмінно повеселимося. Звичайно, у мене однієї ноги бракує, але ж Дзига і на одній нозі он як паморочиться. Здрастуй, Вовчок…

– Жж… Здрастуй! Чому це в тебе одне око наче підбитий?

– Дрібниці… Це я звалився з дивана. Буває і гірше.

– Ох, як погано буває… Я іноді з усього розбігу так стукнусь в стіну, прямо головою!..

– Добре, що голова у тебе порожня…

– Все-таки боляче… жж… Спробуй-но сам, так дізнаєшся.

Клоун тільки защелкал своїми мідними тарілками. Він взагалі був легковажний чоловік.

Прийшов Петрушка і привів із собою цілу купу гостей: власну дружину, Мотрону Іванівну, німця-доктора Карла Івановича і большеносого Цигана; а Циган притягнув з собою трехногую кінь.

– Ну, Ванька, приймай гостей! – весело заговорив Петрушка, клацаючи себе по носі. – Один іншого краще. Одна моя Мотря Іванівна чого вартий… вона Дуже любить у мене чай пити, точно качка.

– Знайдемо і чай, Петро Іванович, – відповів Іванко. – А ми хорошим гостям завжди раді… Сідайте, Мотрона Іванівна! Карл Іванович, ласкаво просимо…

Прийшли ще Ведмідь з Зайцем, сіренький бабусин Козлик з Качечкою-хохлаткой, Півник з Вовком – всім знайшлося місце у Ваньки.

Останніми прийшли Аленушкин Черевичок і Аленушкина Мітелочка. Подивилися вони – всі місця зайняті, а Мітелочка сказала:

– Нічого, я і в куточку постою…

А Черевичок нічого не сказав i мовчки заліз під диван. Це був дуже поважний Черевичок, хоча і стоптаний. Його трохи бентежила лише дірочка, яка була на самому носику. Ну, та нічого, під диваном ніхто не помітить.

– Гей, музика! – скомандував Іван.

Забив барабан: тра-та! та-та! Заграли труби: тру-ту! І всім гостям раптом стало так весело, так весело…

II

Свято розпочалося відмінно. Бив барабан сам собою, грали самі труби, дзижчав Вовчок, дзвенів своїми тарілочками Клоун, а Петрушка несамовито пищав. Ах, як було весело!..

– Братці, гуляй! – покрикивал Ванька, розгладжуючи свої лляні кучері.

Аня і Катя сміялися тоненькими голосками, незграбний Ведмідь танцював з Метелочкой, сіренький Козлик гуляв з Качечкою-хохлаткой, Клоун перевертався, показуючи своє мистецтво, а доктор Карл Іванович питав Мотрону Іванівну:

– Мотрона Іванівна, не болить у вас животик?

– Що ви, Карле Івановичу? – ображалася Мотрона Іванівна. – З чого ви це взяли?..

– А ну, покажіть язика.

– Відчепіться, будь ласка…

– Я тут… – продзвенів тонким голоском срібна Ложечка, якою Оленка їла свою кашку.

Вона лежала досі спокійно на столі, а коли доктор заговорив про мову, не стерпіла і зіскочила. Адже доктор завжди при її допомоги оглядає у Оленки язичок…

– Ах, ні… не треба! – запищала Мотрона Іванівна і так смішно розмахувала руками, точно вітряк.

– Що ж, я не нав’язуюся зі своїми послугами, – образилася Ложечка.

Вона навіть хотіла розсердитися, але в цей час до неї підлетів Вовчок, і вони почали танцювати. Дзига дзижчав, Ложечка бриніла… Навіть Аленушкин Черевичок не втерпів, виліз з-під дивана і шепнув Метелочке:

– Я вас дуже люблю, Мітелочка…

Мітелочка солодко закрила очі і тільки зітхнула. Вона любила, щоб її любили.

Адже вона завжди була такою скромною Метелочкой і ніколи не важничала, як це іноді траплялося з іншими. Наприклад, Мотрона Іванівна або Аня і Катя, – ці милі ляльки любили посміятися над чужими недоліками: у Клоуна не вистачало однієї ноги, у Петрушки був довгий ніс, у Карла Івановича – лисина, Циган був схожий на головешку, а найбільше діставалося імениннику Ванька.

– Він мужиковат трохи, – казала Катря.

– І, крім того, хвалько, – додала Аня.

Повеселившись, всі сіли за стіл, і почався вже справжній бенкет. Обід пройшов, як на справжніх іменинах, хоча справа не обійшлося без маленьких непорозумінь. Ведмідь помилково трохи не з’їв Зайчика замість котлетки; Вовчок ледь не побився з Циганом з-за Ложечки – останній хотів її вкрасти і вже сховав було собі в кишеню. Петро Іванович, відомий забіяка встиг посваритися з дружиною і посварився з-за дрібниць.

– Мотрона Іванівна, заспокойтеся, – умовляв її Карл Іванович. – Адже Петро Іванович добра… У вас, може бути, болить голівка? У мене є з собою відмінні порошки…

– Залиште її, доктор, – говорив Петрушка. – Це вже така неможлива жінка… А втім, я її дуже люблю. Мотрона Іванівна, поцелуемтесь…

– Ура! – кричав Ванька. – Це набагато краще, ніж сваритися. Терпіти не можу, коли люди сваряться. Он подивіться…

Але тут трапилося щось зовсім несподіване і таке жахливе, що навіть страшно сказати.

Бив барабан: тра-та! та-та-та! Грали труби: тру-ру! ру-ру-ру! Дзвеніли тарілочки Клоуна, срібним голоском сміялася Ложечка, дзижчав Дзига, а розвеселившись Зайчик кричав: бо-бо-бо!.. Порцеляновий Собачка голосно гавкав, гумова Кішечка ласкаво мяукала, а Ведмідь так притопывал ногою, що тремтів підлогу. Веселіше за всіх виявився сіренький бабусин Козлик. Він, по-перше, краще за всіх танцював, а потім так смішно потрушував своєю бородою і скрипучим голосом ревів: мее-ке-ке!..

III

Дозвольте, як все це сталося? Дуже важко розповісти все по порядку, бо з учасників події пам’ятав вся справа тільки один Аленушкин Черевичок. Він був розумніший і вчасно встиг сховатися під диван.

Так ось як була справа. Спочатку прийшли привітати Ваньку дерев’яні кубики… Ні, знову не так. Почалася зовсім не з цього. Кубики дійсно прийшли, але всьому провиною була чорноока Катя. Вона, вона, вірно!.. Ця гарненька штучка ще в кінці обіду шепнула Їй:

– А як ти думаєш, Аня, хто тут всіх красивіше.

Здається, питання найпростіший, а тим часом Мотря Іванівна страшно образилася і заявила Каті прямо:

– Що ж ви думаєте, що мій Петро Іванович урод?

– Ніхто цього не думає, Мотрона Іванівна, – спробувала виправдовуватися Катя, але було вже пізно.

– Звичайно, ніс у нього трохи великий, – продовжувала Мотрона Іванівна. – Але ж це помітно, якщо тільки дивитися на Петра Івановича збоку… Потім, у нього погана звичка страшно пищати і з усіма битися, але він все-таки добра людина. А що стосується розуму…

Ляльки засперечалися з таким азартом, що звернули на себе загальну увагу. Втрутився насамперед, звичайно, Петрушка і пропищав:

– Вірно, Мотрона Іванівна… найкрасивіший чоловік тут, звичайно, я!

Тут вже всі чоловіки образилися. Помилуйте, такий собі самохвал цей Петрушка! Навіть слухати огидно! Клоун був не майстер говорити і образився мовчки, а натомість доктор Карл Іванович сказав дуже голосно:

– Значить, ми всі виродки? Вітаю, панове…

Разом піднявся гамір. Кричав щось по-своєму Циган, гарчав Ведмідь, вив Вовк, кричав сіренький Козлик, дзижчав Вовчок – одним словом, всі образилися остаточно.

– Панове, припиніть! – умовляв усіх Ванька. – Не звертайте уваги на Петра Івановича… Він просто пожартував.

Але все було марно. Хвилювався головним чином Карл Іванович. Він навіть стукав кулаком по столу і кричав:

– Панове, добре частування, нічого сказати!.. Нас у гості запросили тільки потім, щоб назвати виродками…

– Милостиві государині і милостиві государі! – намагався перекричати всіх Ванька. – Якщо вже на те пішло, панове, так тут всього один виродок – це я… Тепер ви задоволені?

Потім… Дозвольте, як це сталося? Так, так, ось як була справа. Карл Іванович остаточно розійшовся і почав підступати до Петру Івановичу. Він погрозив йому пальцем і повторював:

– Якби я не був освіченою людиною і якби я не вмів тримати себе пристойно в порядному товаристві, я сказав би вам, Петре Івановичу, що ви навіть вельми дурень…

Знаючи забіякуватий характер Петрушки, Ванька хотів стати між ним і доктором, але по дорозі зачепив кулаком по довгому носі Петрушки. Петрушці здалося, що його вдарив не Ванька, а доктор… Що тут почалося!.. Петрушка вчепився в доктора; сидів осторонь Циган ні з того ні з сього почав бити Клоуна, Ведмідь з гарчанням кинувся на Вовка, Вовчка бив своєю порожньою головою Козлика – одним словом, вийшов справжній скандал. Ляльки пищали тонкими голосами, і всі три зі страху впали в непритомність.

– Ах, мені погано!.. – кричала Мотря Іванівна, падаючи з дивана.

– Панове, що ж це таке? – кричав Ванька. – Панове, адже я іменинник… Панове, це, нарешті, неввічливо!..

Сталася справжня звалище, так що було вже важко розібрати, хто кого б’є. Ванька марно намагався розбороняти билися і скінчив тим, що сам взявся бити всіх, хто подвертывался йому під руку, і так як він був всіх сильніше, то гостям довелося погано.

– Карраул!!. Батюшки… ой, карраул! – кричав сильніше всіх Петрушка, намагаючись вдарити доктора боляче… – Вбили Петрушку до смерті… Карраул!..

Від звалища пішов один Черевичок, вчасно встиг сховатися під диван. Він зі страху навіть очі заплющив, а в цей час за нього сховався Зайчик, теж шукав порятунку у втечі.

– Ти куди лізеш? – заворчал Черевичок.

– Мовчи, а то ще почують, і обом дістанеться, – умовляв Зайчик, виглядаючи косим оком з дірочки в шкарпетці. – Ах, який розбійник цей Петрушка!.. Всіх колотить і сам же кричить благим матом. Хороший гість, нічого сказати… А я ледве втік від Вовка, ах! Навіть згадати страшно… А он Качечка лежить догори ніжками. Вбили, бідну…

– Ах, який ти дурний, Зайчик: всі ляльки лежать в непритомності, ну і Качечка разом з іншими.

Билися, билися, довго билися, поки Ванька не вигнав усіх гостей, крім ляльок. Мотроні Іванівні давно вже набридло лежати в непритомності, вона відкрила одне око і запитала:

– Панове, де я? Доктор, подивіться, чи жива я?..

Їй ніхто не відповідав, і Мотря Іванівна відкрила інший очей. В кімнаті було порожньо, а Ванька стояв посередині і з подивом озирався навкруги. Опритомніли Аня і Катя і теж здивувалися.

– Тут було щось жахливе, – казала Катря. – Гарний іменинник, нічого сказати!

Ляльки разом накинулися на Ваньку, який рішуче не знав, що йому відповідати. І хто його бив, і він когось бив, а за що, про що – невідомо.

– Рішуче не знаю, як все це вийшло, – говорив він, розводячи руками. – Головне, що прикро: адже я їх всіх люблю… рішуче всіх.

– А ми знаємо як, – відгукнулися з-під дивана Черевичок і Зайчик. – Ми всі бачили!..

– Так це ви винні! – накинулася на них Мотрона Іванівна. – Звичайно, ви… Заварили кашу, а самі сховалися.

– Вони, вони!.. – закричали в один голос Аня і Катя.

– Ага, он у чому справа! – зрадів Ванька. – Забирайтеся геть, розбійники… Ви ходите по гостям тільки сварити добрих людей.

Черевичок і Зайчик ледве встигли вискочити у вікно.

– Ось я вас… – загрожувала їм услід кулаком Мотрона Іванівна. – Ах, які бувають на світі погані люди! Ось і Качечка скаже те ж саме.

– Так, так… – підтвердила Качечка. – Я своїми очима бачила, як вони сховалися під диван.

Качечка завжди і з усіма погоджувалася.

– Потрібно повернути гостей… – продовжувала Катя. – Ми ще погуляємо…

Гості повернулися охоче. У кого було підбите око, хто накульгував; у Петрушки все сильніше постраждав його довгий ніс.

– Ах, розбійники! – повторювали все в один голос, сварячи Зайчика і Черевичок. – Хто б міг подумати?..

– Ах, як я втомився! Всі руки відлупцював, – скаржився Ванька. – Ну, та що згадувати старе… Я не злопам’ятний. Гей, музико!..

Знову забив барабан: тра-та! та-та-та! Заграли труби: тру-ту! ру-ру-ру!.. А Петрушка несамовито кричав:

– Ура, Ванька!..