Незвичайний будинок, в якому живе старий, і маленький хлопчик – головні герої, з якими знайомить нас чарівна казка «Старий будинок» Андерсена. На одній з вулиць стоїть будинок, який відрізняється від інших. Навпроти нього живе хлопчик, якому дуже подобається цей незвичайний будинок. Самотній старий інколи підходив до вікна, і кивав хлопчикові. Так, ще не знаючи один одного, вони познайомилися. Хлопчик передав через слугу подарунок для старого – олов’яного солдатика. А одного разу, з дозволу батьків, він відправився в гості до свого знайомого. Будинок був дуже незвичайним – в ньому меблі і картини могли говорити…

Текст казки

На одній вулиці стояв старий-старий дім, збудований ще близько трьохсот років тому, — рік його будівництва був вирізаний на одному з віконних карнизів, за яким вилася вигадлива різьблення: тюльпани і пагони хмелю; тут же було вирізано старовинними літерами і з дотриманням старовинної орфографії ціле вірш. На інших карнизах красувалися сміховинні пики, корчившие гримаси. Верхній поверх будинку утворював над нижнім великий виступ; під самим дахом йшов ринву оканчивавшийся головою дракона. Дощова вода повинна була витікати у дракона з пащі, але текла з живота — жолоб був дірявий.

Всі інші будинки на вулиці були такі новенькі, чистенькі, з великими вікнами і прямими, рівними стінами, по всьому видно було, що вони не бажали мати зі старим будинком нічого спільного і навіть думали: “чи Довго він буде стирчати тут ганьба всій вулиці? З-за цього виступу нам не видно, що робиться по той бік будинку! А сходи, сходи-то! Широка, ніби в палаці, і висока, немов веде на дзвіницю! Залізні перила нагадують вхід в могильний склеп, а на дверях блищать великі мідні бляхи! Просто непристойно!”

Проти старого будинку, на іншій стороні вулиці, стояли такі ж новенькі, чистенькі будиночки і думали те ж, що їх побратими; але в одному з них сидів біля вікна маленький червонощокий хлопчик з ясними, сяючими очима; йому старий будинок і при сонячному і при місячному світлі подобався значно більше всіх інших будинків. Дивлячись на стіну старого будинку з потрісканої і місцями пообвалившейся штукатуркою, він малював собі найхимерніші картини минулого, уявляв усю вулицю забудованої такими ж будинками, широкими сходами, виступами і загостреними дахами, бачив перед собою солдатів з алебардами і водостічні жолоби у вигляді драконів і зміїв… Так, можна таки було заглядеться на старий будинок! Жив у ньому один дідок, носив короткі панталони до колін, каптан з великими металевими гудзиками і перуку, про який відразу можна було сказати: ось це справжній перуку! Вранці до старого приходив старий слуга, який прибирал все в будинку і виконував доручення дідка господаря; інший час дня старий залишався в будинку один-однісінький. Іноді він підходив до вікна поглянути на вулицю і на сусідні будинки; хлопчик, який сидів біля вікна, кивав йому головою і отримував у відповідь такий же дружній кивок. Так вони познайомилися і подружилися, хоч і жодного разу не говорили один з одним, — це анітрохи їм не завадило!

Раз хлопчик почув, як батьки його казали:

— Старому живеться взагалі не погано, але він такий самотній, бідний!

Наступної ж неділю хлопчик загорнув що в папірець, вийшов за ворота і зупинив проходив повз старого слугу.

— Послухай! Віднеси-ка це від мене старому панові! У мене два олов’яних солдатика, так от йому один! Нехай він залишиться у нього, адже старий пан такий самотній, бідний!

Слуга, мабуть, зрадів, кивнув головою і відніс солдатика в старий будинок. Потім той же слуга з’явився до хлопчикові запитати, чи не забажає він сам провідати старого пана. Батьки дозволили, і хлопчик відправився в гості.

Мідні бляхи на перилах сходів блищали яскравіше звичайного, точно їх вичистили в очікуванні гостя, а різьблені сурмачі — на дверях адже були вирізані сурмачі, що визирали з тюльпанів, — здавалося, сурмили щосили, і щоки їх роздувалися сильніше, ніж завжди. Вони сурмили: “Тра-та-та — та! Хлопчик йде! Тра-та-та-та!” Двері відчинились, і хлопчик увійшов у коридор. Всі стіни були обвішані старими портретами лицарів у латах і дам в шовкових сукнях; лицарські обладунки брязкали, а сукні шуршало… Потім хлопчик пройшов на драбину, яка спочатку йшла високо вгору, а потім знову вниз, і опинився на досить-таки старою терасі з великими дірками і широкими щілинами на підлозі, з яких визирали зелені трава і листя. Вся тераса, весь двір і вся стіна будинку були повиті зеленню, так що тераса виглядала справжнім садом, а насправді це була тераса! Тут стояли старовинні квіткові горщики у вигляді голів з ослячими вухами; квіти росли в них як хотіли. В одному горщику так і лізла через край гвоздика: зелені паростки її розбігалися в усі сторони, і гвоздика неначе говорила: “Вітерець пестить мене, сонечко цілує і обіцяє подарувати мені в неділю ще один квіточка! Ще один квіточка в неділю!”

З тераси хлопчика провели в кімнату, оббиту свиною шкірою із золотим тисненням.

Так, позолота-то зітреться,

Свиняча ж шкіра залишається!

говорили стіни.

У тій же кімнаті стояли розмальовані великому прикрашеному різьбою крісла з високими спинками.

— Сідай! Сідай! — вони запрошували, а потім жалібно скрипіли. — Ох, яка ломота в кістках! І ми схопили ревматизм, як старий шафа. Ревматизм в спині! Ох!

Потім хлопчик увійшов у кімнату з великим виступом на вулицю. Тут сидів сам старенький господар.

— Спасибі за олов’яного солдатика, дружок! — сказав він хлопчикові. — І спасибі, що сам зайшов до мене!

“Так, так” чи, радше, “кхак, кхак!” — закряхтела і заскрипіла меблі. Стільців, столів і крісел було так багато, що вони заважали один одному дивитися на хлопчика.

На стіні висів портрет чарівної молодої дами з живим, веселим обличчям, але причесаною і одягненою за старовинною моді: волосся її були напудрены, а сукня стояло колом. Вона не сказала ні “так”, ні “кхак”, але лагідно дивилася на хлопчика, і він зараз же запитав старого:

— Де ви її дістали?

— У крамниці лахмітника! — відповідав той. — Там багато таких портретів, але нікому до них немає справи: ніхто не знає, з кого вони писані, — всі ці особи давним-давно померли і поховані. Ось і цієї дами немає на світі п’ятдесят років, але я знав її в старовину.

Під картиною висів за склом букетик засушених квітів; їм, мабуть, теж було років під п’ятдесят, — такі вони були старі! Маятник великих старовинних годинників гойдався взад і вперед, стрілка рухалася, і все в кімнаті старіло з кожного хвилиною, сама того не помічаючи.

— У нас вдома говорять, що ти страшенно самотній! — сказав хлопчик.

— О! Мене постійно відвідують спогади знайомих осіб і образів!.. А тепер ось і ти навідав мене! Ні, мені добре!

І дідусь зняв з полиці книгу з картинками. Тут були цілі процесії, дивовижні карети, яких тепер уже не побачиш, солдати, схожі на трефових валетів, міські ремісники з розгорнутими прапорами. У кравців на прапорах красувалися ножиці, підтримувані двома левами, у шевців ж не чоботи, а орел про двох головах — шевці адже роблять всі парні речі. Так, ось так картинки були!

Старенький господар пішов в іншу кімнату за варенням, яблуками та горіхами. Ні, в старому будинку, право, було принадність як добре!

— А мені просто несила залишатися тут! — сказав олов’яний солдатик, який стояв на скрині. — Тут так порожньо і сумно. Ні, хто звик до сімейного життя, тому тут не життя. Сил моїх більше немає! День тягнеться тут без кінця, а вечір і того довше! Тут не почуєш ні приємних розмов, які вели, бувало, між собою твої батьки, ні веселої метушні дітлахів, як у нас! Старий господар такий самотній! Ти думаєш, його хтось цілує? Дивиться на нього хто-небудь ласкаво? Буває у нього ялинка? Отримує він подарунки? Нічого! От хіба труну він отримає!.. Ні, право, я не витримаю такого життя!

— Ну, ну повно! — сказав хлопчик. — По-моєму, тут чудово; адже сюди заглядають спогади і приводять з собою стільки знайомих облич!

— Щось не бачив їх, та вони мені і не знайомі! — відповідав олов’яний солдатик. — Ні, мені просто не під силу залишатися тут!

— А треба! — сказав хлопчик.

У цю хвилину в кімнату увійшов з карнавал посмішкою на обличчі дідок, і чого-чого він тільки не приніс! І варення, і яблук, і горіхів! Хлопчик перестав і думати про олов’яній солдатике.

Веселий і задоволений повернувся він додому. Дні йшли за днями; хлопчик як і раніше посилав в старий будинок поклони, а звідти теж поклони у відповідь, і ось хлопчик знову відправився туди в гості.

Різьблені сурмачі знову засурмили: “Тра-та-та-та! Хлопчик прийшов! Тра-та-та-та!” Лицарі і дами на портретах брязкали зброєю і шуршало шовковими сукнями, свиняча шкіра говорила, а старі крісла скрипіли і кряхтели від ревматизму в спині: “Ох!” Словом, все було як і в перший раз, — у старому будинку години і дні йшли один, як інший, без будь-якої зміни.

— Ні, я не витримаю! — сказав олов’яний солдатик. — Я вже плакав оловом! Тут дуже сумно! Нехай краще пошлють мене на війну, відрубають там руку чи ногу! Все-таки хоч зміна буде! Сил моїх більше немає!.. Тепер і я знаю, що це за спогади, які приводять з собою знайомих облич! Мене вони теж відвідали, і, повір, їм не зрадієш! Особливо, якщо вони стануть відвідувати тебе часто. Під кінець я готовий був стрибнути з скрині!.. Я бачив тебе і всіх твоїх!.. Ви всі стояли переді мною, як живі!.. Це було зранку у неділю… Всі ви, діточки, стояли в їдальні, такі серйозні, побожно склавши руки, і співали ранковий псалом… Тато і мама стояли тут же. Раптом двері відчинились, і ввійшла незванная двухгодовалая сестричка ваша Марі. А їй варто тільки почути музику або спів — все одно яке, — починає танцювати. Ось вона і почала пританцьовувати, але ніяк не могла потрапити в такт — ви співали так протяжно… Вона піднімала то одну ногу, то іншу і витягувала шийку, але діло не ладналося. Ніхто з вас навіть не посміхнувся, хоч і важко було втриматися. Я таки не втримався, засміявся про себе, та й злетів зі столу! У мене На лобі схопилась велика шишка — вона й тепер ще не пройшла, і заслужено мені було!.. Багато ще чого пригадується мені… Все, що я бачив, чув і пережив у вашій родині, так і спливає у мене перед очима! Ось які вони, ці спогади, і ось що вони приводять з собою!.. Скажи, ви і тепер ще співаєте вранці? Розкажи мені що-небудь про крихітку Марі! А товариш мій, олов’яний солдатик, як поживає? Ось щасливець!.. Ні, ні, я просто не витримаю!..

— Ти подарований! — сказав хлопчик. — І повинен залишитися тут! Хіба ти не розумієш цього?

Старенький господар з’явився з ящиком, в якому було багато різних цікавинок: якісь шкатулочки, флакончики і колоди старовинних карт — таких великих, розписаних золотом, тепер вже не побачиш! Дідок відімкнув для гостя і великі ящики старовинного бюро і навіть клавікорди, на кришці яких був намальований ландшафт. Інструмент видавав під рукою господаря тихі дребезжащие звуки, а сам дідок наспівував при цьому якусь тужливу пісню.

— Цю пісню певала коли-то вона! — сказав він, киваючи на портрет, куплений у лахмітника, і очі його заблищали.

— Я хочу на війну! Хочу на війну! — заволав раптом олов’яний солдатик і кинувся до скрині.

Куди ж він подівся? Шукав його і сам старенький господар, шукав і хлопчик — немає ніде, та й тільки.

— Ну, я знайду його! — сказав дідок, але так і не знайшов. Підлогу весь був у щілинах, солдатик впав в одну з них і лежав там, як у відкритій могилі.

Увечері хлопчик повернувся додому. Час минав; настала зима; вікна замерзли, і хлопчикові доводилося дихати на них, щоб відтануло хоч маленький отвір, в яке можна було поглянути на вулицю. Сніг запорошил всі завитки і напис на карнизах старого будинку і завалив сходи, — будинок стояв наче нежитловий. Так воно і було: дідок, господар його, помер.

Увечері до старого будинку під’їхала колісниця, на нього поставили труну й повезли дідка за місто, у фамільний склеп. Ніхто не йшов за труною — всі друзі старого давним-давно померли. Хлопчик послав услід труні повітряний поцілунок.

Кілька днів тому в старому будинку був призначений аукціон. Хлопчик бачив з вікна, як забирали старовинні портрети лицарів і дам, квіткові горщики з довгими вухами, старі стільці та шафи. Одне пішло сюди, інше туди; портрет дами, куплений у крамниці лахмітника, повернувся туди ж, та так там і залишився: адже ніхто не знав цієї жінки, нікому і не потрібен був її портрет.

Весною почали ламати старий будинок — цей жалюгідний сарай вже муляв всім очі, і з вулиці можна було заглянути в самі кімнати з шпалерами з свинячої шкіри, висевшими клаптями; зелень на терасі розрослася ще пишніше і густо обвивала впали балки. Нарешті очистили місце зовсім.

— От і чудово! — сказали сусідні будинки.

Замість старого будинку на вулиці з’явився новий, з великими вікнами і білими рівними стінами. Перед ним, тобто, власне, на тому самому місці, де стояв колись старий будинок, посадили садок, і виноградні лози потягнулися звідти до стіни сусіднього будинку. Садок був обнесений високою залізною решіткою, і вела у нього залізна хвіртка. Все це виглядало так ошатно, що перехожі зупинялися і дивилися крізь ґрати. Виноградні лози були усіяні десятками воробйов, які чирикали навперебій, але не про старому будинку, — адже вони не могли його пам’ятати; з тих пір минуло стільки років, що хлопчик встиг стати чоловіком. З нього вийшов слушну людина на радість своїм батькам. Він тільки що одружився і переїхав зі своєю молодою дружиною якраз в цей новий будинок з садом.

Обидва вони були в саду; чоловік дивився, як дружина садила на клумбу якийсь приглянувся їй польова квітка. Раптом молода жінка скрикнула:

— Ай! Що це?

Вона вкололася — з м’якою, пухкою землі стирчало щось гостре. Це був — так, подумайте! — олов’яний солдатик, той самий, що пропав у старого, валявся в смітті і нарешті багато-багато років пролежав у землі.

Молода жінка обтерла солдатика спочатку зеленим листком, а потім своїм тонким носовою хусткою. Як чудово пахло від нього духами! Олов’яний солдатик немов прокинувся від непритомності.

— Дай-но мені подивитися! — сказав молодий чоловік, засміявся і похитав головою. — Ну, це, звичайно, не той самий, але він нагадує мені одну історію з мого дитинства!

І він розповів своїй дружині про старому будинку, про його господаря і про олов’яній солдатике, якого послав бідному самотньому дідусю. Словом, він розповів все, як було насправді, і молода жінка навіть розплакалася, слухаючи його.

— А може бути, це і той самий олов’яний солдатик! — сказала вона. — Я заховаю його на пам’ять. Але ти неодмінно покажи мені могилу старого!

— Я й сам не знаю, де вона! — відповідав він. — Та й ніхто не знає! Всі його друзі померли раніше за нього, нікому не було діла до його могили, я ж у ті часи був ще зовсім маленьким хлопчиком.

— Як жахливо бути таким самотнім! — сказала вона.

— Жахливо бути самотнім! — сказав олов’яний солдатик. — Але яке щастя усвідомлювати, що тебе не забули!

— Щастя! — повторив чийсь голос зовсім поруч, але ніхто не розчув його, крім олов’яного солдатика.

Виявилося, що це говорив клаптик свинячої шкіри, яку коли-то були оббиті кімнати старого будинку. Позолота з нього вся зійшла, і він був схожий скоріше на брудну грудку землі, але у нього був свій погляд на речі, і він висловив його:

Так, позолота-то зітреться,

Свиняча ж шкіра залишається!

Олов’яний солдатик, однак, з цим не погодився.