Про те, як за однією могильною плитою ховалася ціла історія колись щасливої подружньої пари, оповідає казка «Стара могильна плита» Андерсена. Вона лежала біля самого входу в кухню, і на ній прислуга сушила посуд, а діти грали, думаючи, що це звичайний камінь. Як-то раз всі мешканці будинку зібралися за одним столом, і сивий старий – найстарший з членів сім’ї – розповів історію про цій плиті. Під нею були поховані Березня і Пребен – найстаріша подружня пара. Вони творили багато добрих справ, і до них ставилися, як до королю і королеві…

Текст казки

Всі домашні одного поважного городянина, що мав у маленькому провінційному містечку власний будинок, зібралися ввечері в гурток і вели приємну бесіду. Справа була якраз в ту пору року, коли, за приказкою, вечори випинаються, але погода стояла ще м’яка і тепла. В кімнаті горіла лампа, довгі віконні завіси спускалися до самої підлоги, закриваючи собою стояли на вікнах квіти. Надворі яскраво сяяв місяць, але розмова йшла не про нього, а про великому старому камені, що лежав у дворі біля самого кухонного порогу; на нього опрокидывала прислуга вичищений мідний посуд, щоб вона пообсохла на сонечку, на ньому любили грати і діти, по-справжньому ж камінь був старою могильною плитою.

— Я думаю, — сказав господар, — що вона зі старого монастирського цвинтаря. Коли монастир скасували, все пішло на продаж — і кафедри, і дошки з епітафіями, і могильні плити. Покійний мій батько купив багато таких плит; їх розбивали на дрібні шматки і мостили ними вулицю, а ця ось вціліла, так і залишилася лежати на дворі.

— Адже відразу видно, що це могильна плита! — сказав старший з дітей. — На ній ще можна розгледіти пісочний годинник і частина фігури ангела; зате напис майже зовсім стерлася, і можна розібрати тільки ім’я Пребен, потім велику букву С, а нижче ім’я Березня, та й то лише після дощу або після того, як плиту гарненько вимиють.

— Ах, Господи! Так це плита з могили Пребена Сван і його дружини! — сказав один дідусь, який за роками міг бути дідусем всіх присутніх у кімнаті. — Так, вони мало не останніми були поховані на старому монастирському кладовищі. Славні, поважні були старички! Я пам’ятаю їх ще з дитячих років. Все в місті знали і любили їх; вони були у нас тут старейшею супружескою подружжям — король з королевою. Говорили, ніби у них скрині ломляться від золота, а вони завжди одягалися так просто, в сукні з самої грубої матерії, і тільки білизну на них завжди відрізнялося ослепительною білизною. Славною парою були старенькі Пребен Березня! Любо було подивитися на них, коли вони, бувало, сидять під тінню старої липи на лавці, що стояла на майданчику високою кам’яною сходи їх будинку, і так ласкаво, привітно кивають всім перехожим! Вони робили багато добра, і робили його з толком і по-християнськи: годували і одягали десятки чесних бідняків.

Першою померла дружина. Я так живо пам’ятаю цей день! Я був тоді ще хлопчиком, і ми з батьком зайшли до старого Пребену як раз в самий день її смерті. Старий був у такому горі, плакав, як дитина. Тіло померлої лежало в спальні, поруч з тією кімнатою, де ми сиділи. Крім нас з батьком прийшли ще двоє-троє сусідів, і старий став говорити нам про те, як порожньо, самотньо буде тепер в будинку, — адже вона була душею його, — як щасливо жили вони з нею стільки років, а потім перейшов до спогадів про той час, коли вони тільки познайомилися і полюбили один одного… Я, як сказано, був тоді ще дуже малий, але все ж слухав з великою увагою, змішаним з якимось подивом. І не дивно: старий з таким запалом розповідав про блаженних днями заручин, про красу своєї нареченої, про те, до яких невинних хитрощів він вдавався, щоб зустріти її, і обличчя його оживлялось все більше і більше, щоки зарум’янилися! Потім він став розповідати про весілля, і очі його заблистали ще яскравіше. Він ніби знову переживав найщасливіші роки свого життя… А подруга-то його вже лежала в цей час у сусідній кімнаті мертва, і сам він був старим-старезним дідом!..

Так, так-то воно буває на світі! Ось і я у ті часи був хлопчиськом, а тепер — такий же старий, яким пам’ятаю Пребена Сван! Час йде, і все на світі потроху змінюється!.. Я так живо пам’ятаю день похорону бабусі! Пребен йшов за труною. Ще років за два до того старички замовили собі могильну плиту; на ній були вирізані і напис, і імена, бракувало тільки смерті. Увечері, в той же день, плиту звезли на цвинтар і поклали на могилу бабусі. Через рік плиту підняли — старий Пребен ліг поруч з жінкою.

Після них не залишилося жодних багатств, про яких гомоніли люди. Те ж, що залишилося, відійшло до якоїсь далекої рідні, про яку тут нічого й не знали. Будиночок старичків, з лавочкою на площадці сходів, під тінню липи, був знесений за розпорядженням магістрату — надто вже він був старим. Пізніше, коли прийшов у ветхість і старий монастир, цвинтар скасували, і могильна плита Пребена і Марти пішла в продаж разом з усім іншим. Ну і сталося ось їй вціліти! Тепер на ній грають діти, а прислуга сушить кухонний посуд! Нова ж вулиця йде якраз над місцем вічного заспокоєння старого Пребена і його дружини. І ніхто більше і не згадає їх!..

Тут старий оповідач сумно похитав головою.

— Забуті! Все на світі віддається забуттю! — додав він.

Розмова перейшла на інше, але наймолодший хлопчик, з великими серйозними очима, видерся на стілець, відкинув завіси і став дивитися на двір, де лежала вся облита ясним місячним світлом велика кам’яна плита. Раніше вона здавалася йому простим гладким каменем, тепер же стала для нього як би страницею, вырванною зі старої хроніки. Старий камінь зберігав в собі все, що чув зараз хлопчик про Пребене і Березні. І хлопчина дивився на нього, дивився на ясний, світлий місяць, на чисте прозоре повітря, і йому здавалося, що з місяця дивиться на землю лик самого Творця.

— Забуті! Все на світі віддається забуттю! — пролунало в кімнаті, і в ту ж хвилину незримий поцілував дитину в груди і чоло і тихо прошепотів: «Збережи в душі зароненные туди насіння. Бережи їх, поки вони не дозріють. Знай, дитино, що завдяки тобі стертий напис старої могильної плити знову засяє перед прийдешніми поколіннями золотими літерами! Старі подружжя знову побредут рука об руку по вулиці, знову будуть сидіти на лавочці під тінню липи, такі ж бадьорі, свіжі, з рум’янцем на щоках, і ласкаво кивати головою і бідному, і багатому. Пройдуть роки, і зароненные в твою душу насіння зійде поетичним творінням. Добре і прекрасне не віддається забуттю, але вічно живе в переказах і піснях!»