Казка Прадідусь: Андерсен – читати онлайн

Довголітньої життєвої мудрості присвячена казка «Прадід» Р. Х. Андерсена. У ній немає чарівництва і чудес. Автор розповідає про свого дідуся, який після народження правнука став з гордістю називатися прадідусем. Старий прожив довге життя. Він міг багато чого розповісти про давно минулої епохи. Особливе задоволення йому доставляла бесіда з братом оповідача – Фредеріком. Вони часто не сходилися в думках.

Однак, літня людина сильно переживав, коли Фредеріку довелося відправитися в подорож в Америку…

Текст казки

Прадід був такий гарний, розумний і добрий, всі ми так любили і поважали його. Спочатку, з тих самих пір, як я себе пам’ятаю, його звали дідусем, але от у мого старшого брата Фредеріка народився синок, і дідуся виробили в прадідуся. Вище цього звання йому вже не підвестися було в житті. Він дуже любив нас усіх, але наш час не особливо жалував.

— То діло було в добрий старий час! — казав він. Час було солідне, статечне! А тепер всі несуться стрімголов, все йде шкереберть! Молодь ораторствує, говорить про королів так, як ніби вони їм рівня! Будь-пан з вулиці може вмочити свою ганчірку в брудну калюжу так вичавити її над головою поважного діяча!

І, кажучи це, прадідусь весь червонів, але потім знову заспокоювався, посміхався своєю звичайною ласкавою посмішкою і говорив:

— Ну! Я, може бути, і не цілком правий! Але я людина старого часу і не можу потрапити в ногу з новим! Надамо ж Господу Богу вести його!

Слухаючи розповіді прадідуся про старі часи, я наче сам переживав їх: роз’їжджав подумки в золотій кареті з гайдуками, бачив церемонії перенесення цехової вивіски з музикою і прапорами, брав участь в забавних святкових розвагах та іграх. Правда, і в ті часи було багато поганого і жахливого: колеса, диби, кровопролиття, але навіть і ці жахи мали в собі щось привабливе. Багато і хорошого я дізнавався з розповідей діда-прадіда: дізнався, наприклад, про датських дворяни, які звільняли селян, про датському кронпринце, припинив торгівлю рабами.

Так, славно було послухати розповіді прадідуся про дні його молодості, але передувало тому час було все-таки ще краще — таке сильне, могутнє!

— Нелюдське, варварське! — озвався брат Фредерік. — Слава Богу, що воно минуло!

Він так прямо і заявив це прадідові! Не зовсім-то це було добре з його боку, але я все-таки дуже поважав Фредеріка. Він був моїм старшим братом, «міг би навіть бути моїм батьком», як казав він сам; такий дивак! Він блискуче здав свій студентський екзамен, а в конторі у батька займався так старанно, що скоро його допустили до участі в справах фірми. Він був улюбленцем прадідуся, але вони вічно сперечалися один з одним. «Ці двоє ніколи не зрозуміють один одного, ніколи не столкуются», — говорила про них вся сім’я, а я як малий був, все-таки помітив, що ці двоє і обійтися один без одного не можуть!

Коли Фредерік розповідав чи читав при прадідові про нові наукові відкриття і винаходи, що знаменують наш час, очі старого так і світилися.

— Люди стають розумнішими, але не добрішим! — казав він, однак, слідом за тим. — Вони винаходять на загибель один одному жахливі знаряддя винищення.

— Зате тим швидше і війні кінець! — заперечував Фредерік. — Тепер вже не доводиться чекати світу за сім років! Світ потерпає полнокровием, і пускати йому час від часу кров необхідно!

Раз Фредерік розповів прадідові про подію, що дійсно сталося в одному містечку. Годинник бургомістра, великі годинник на вежі ратуші, встановлювали час для всього міста. Години йшли не зовсім вірно, але все-таки весь місто узгоджувалося з ними. Але ось провели залізницю; вона була в зв’язку з залізничною мережею інших країн, і тут вже доводилося точно розраховувати час, а то поїздів недовго було і зіткнутися! На вокзалі були встановлені свої сонячні години; вони вказували час вірно — не те що бургомистровы, і всі жителі міста стали перевіряти свої годинники за залізничним. Я засміявся — історія здалася мені забавною.

Але прадідусь і не думав сміятися; навпаки, він став ще серйозніше.

— У твоєму оповіданні є дещо! — почав він, звертаючись до Фредеріку. — І я розумію, навіщо ти це розповів мені. Твої годинник дуже повчальні. Вони призводять мені на пам’ять інші годинники, старі, прості борнгольмские годинник з важкими свинцевими гирями, належали моїм батькам. За цим годинником жили мої батьки, жив і я, коли був дитиною. Може бути, вони йшли і не зовсім вірно, але все-таки йшли, а ми дивилися на стрілку і вірили їй, не піклуючись про колесах всередині. Так от було тоді справа і з державним механізмом: люди спокійно вірили тому, що показували стрілки. Тепер же державний механізм став годинами із скла: всі влаштування їх на увазі; бачиш, як крутяться і дзижчать колеса, боїшся за кожен зубчик, за кожне коліщатко, сумніваєшся, чи вірно б’ють годинник, ну, і колишнього дитячого довіри вже немає! Ось слабкість нашого часу!

Дивіться також:  Казка Блоха і професор: Андерсен - читати онлайн

І прадідусь кінчав тим, що починав гарячкувати. Вони з Фредеріком ніяк не могли столковаться, але і розлучити їх було важко, як минуле з сьогоденням. Це зрозуміли вони обидва і вся родина, коли Фредеріку довелося відправитися у справах фірми в далекий шлях, в Америку. Важко було прадідові перенести таку розлуку: адже далеко вирушав Фредерік, за море, в іншу частину світу!

— Кожні два тижні ти будеш отримувати від мене по листу! — сказав Фредерік. — А ще швидше всякого листи прилетить до вас від мене вісточка з телеграфної дроту. Замість днів знадобляться години, замість години — хвилини!

Перший привіт прийшов від Фредеріка з Англії; він послав його, сідаючи на корабель, отплывавший в Америку. А потім швидше всякого листи — хоч би його взялися доставити самі мчать хмари — прийшов привіт з Америки, де Фредерік висадився всього кілька годин тому!

— Наш час з’явилася воістину божественна думка! — тоді сказав прадідусь. — Телеграф — добро для людства!

— І Фредерік говорив мені, що перше відкриття цих сил зроблено у нас на батьківщині! — сказав я.

— Так! — відповів прадідусь і поцілував мене. — Так, і я сам дивився в ті ласкаві очі, які перші проникли в таємниці цієї нової сили природи! В них світилася така дитяча душа, як у твоїх! Довелося мені і потиснути йому руку!

Тут прадід знову поцілував мене.

Пройшло більше місяця, і ось ми отримали від Фредеріка лист, извещавшее про його заручини з молодою чарівною дівчиною, яку, звичайно, полюбить вся сім’я. У лист була вкладена її фотографічна картка, і ми розглядали її на всі лади — і простими очима, і крізь збільшувальне скло. То-то й добре в цих фотографічних знімках, що їх можна розглядати крізь найсильніші збільшувальні стекла, і схожість виступає тільки ще сильніше! А цього не могли добитися художники-портретисти, навіть самі найбільші із старовинних майстрів!

— Якби цим винаходом старе час, ми могли б тепер бачити перед собою лицем до лиця всіх великих людей і благодійників людства! — сказав прадідусь. — Як, проте, ця дівчинка міла і добра на вигляд! — І він знову вп’явся очима в картку, що лежить під збільшувальним склом. — Тепер я впізнаю її, як тільки вона ступить на поріг!

Але цього могло і не статися ніколи! Трохи було так і не вийшло! На щастя, ми дізналися про небезпеку, тільки коли вона вже минула.

Молоді наречені щасливо і весело досягли Англії, а звідти вирушили на пароплаві в Копенгаген. Вони вже бачили датський берег і білі піщані дюни західної Ютландії, як раптом здійнялася буря, пароплав наскочив на риф і сіл. Хвилі здіймалися горами і погрожували розбити його; не можна було навіть спустити рятувальних човнів. Настала ніч, але ось нічний морок прорізала яскрава ракета, пущена на занепадаючий пароплав з берега. Ракета перекинула на пароплав канат, і між судном і берегом встановилося повідомлення. Скоро над темними бурхливими хвилями заскользіла по канату рятувальна кошик з красивою молодою жінкою. Вона була висаджена на тверду землю, врятована! І як же вона була щаслива, коли біля неї опинився і молодий чоловік! Всі пасажири і команда пароплава були врятовані таким же способом ще до світанку.

А ми-то солодко спали у себе в Копенгагені, не думаючи ні про яку небезпеку, і тільки коли ми всі сиділи за ранковою кавою, до нас дійшла отримана в місті по телеграфу звістка про загибель англійського корабля біля західного берега. Серце у нас так і впало. Але в ту ж хвилину підійшла і телеграма від дорогих наших молодих: вони спаслися і скоро повинні були бути у нас!

Всі плакали; плакав і я, і прадід. Потім він склав набожно руки і — я впевнений — благословив новий час.

У той же день він пожертвував двісті риксдаллеров на пам’ятник Гансу Християна Эрстеду.

Коли повернувся зі своєю молодою дружиною Фредерік і почув про це, він сказав:

— Ось це річ, прадідусь! Тепер я до речі прочитаю тобі, що писав багато років тому про старому та новому часі сам Ерстед!

— Він, звичайно, був твоєї думки? — спитав прадідусь.

— Ще б! — відповів Фредерік. — Та й ти тепер тієї ж думки, інакше б ти не вніс своєї лепти на пам’ятник йому!