Жив на світі добрий молодець Іван, і як-то раз він дізнався про підступи злої Царівни: оголосила володарка, ніби вийде заміж за того, хто загадає їй таку загадку, яку вона б не відгадала довіку. І, так як Царівна була розумна і начитана, ніхто їй не міг загадати такої загадки, і багато нещасних хлопців було відправлено на плаху. Так вирішив Іван провчити лиходійку, адже і він був не ликом шитий, розумний і хитрий. Ось тільки Царівна не звикла програвати, і обманом, казками та солодкими промовами, приспала його пильність, а після наказала слугам своїм кинути Івана у багнисте болото. Але вижив Іванко, вибрався з болота, а після набрів на чарівну галявину, де росли дивовижні чаклунські яблуні. Чим же закінчиться ця дивовижна казка?

Текст казки

У деякому царстві, у деякій державі жив-був цар, і була у нього донька. Каже вона раз батькові:

– Накажи, батюшка, клікнути клич: нехай до нас їдуть з усіх боків молодці. Вони будуть загадувати загадки, а я буду відгадувати. Чиї загадки відгадаю, тому голову рубати. Чиї не відгадаю, за того піду заміж, нехай хоч останнім пастухом буде!

Погодився цар. Кликнули клич. З’їхалися з усіх боків молодці, кожен зі своїми загадками. Почне який з них загадувати загадку, а царівна не дослушает і кричить:

– Знаю, знаю!

І зараз же відгадку скаже.

Візьмуть молодця, йому зрубають голову. Стільки погубили народу, що й не порахуєш…

А жив у тому царстві-державі старий. У нього було три сини. Молодшого Іванушкою звали. Ось Іван почув, що царівна даром людей губить, і каже батькові:

– Відпусти мене, батюшка, я піду до царівну загадувати загадку. Мої-то вона може не відгадає!

– Куди тобі, дурник! Он брати і розумніший тебе, та й то не йдуть. Сиди краще вже вдома: голова-то ціліше буде!

– Що мені брати! – відповідає Іван. – У них свій розум, у мене свій. Благословляй в шлях-дорогу!

Нічого робити, відпустив старий Іванушку.

Сів Іван на стару шкапу-водовозку і поїхав. Бачить – на дорозі іржаве спис лежить. Підняв він це спис і поїхав далі.

Їхав він, їхав – дивиться: забрався бик в овес, їсть та топче його. Сліз Іванушка з коня, вирвав пук вівса, махнув їм, як батогом, і вигнав бика з вівса. Вигнав і каже:

– Ось перша загадка є!

Поїхав він далі. Дивиться – назустріч йому по дорозі змія повзе. Іван заколов її списом і говорить:

– Ось і інша загадка є!

Довго чи коротко – під’їхав він до річки і думає:

“Час вже пізніше, не можна їхати далі. Треба тут ночувати”.

Відпустив він свого коня на траву пастися, а сам влігся в старий човен, що була біля берега прив’язана, і заснув.

Вранці Іван прокинувся. Бачить – на воді піна зібралася. Зняв він з води піну, вмився. Підійшов до свого коня і обтерся її гривою замість рушники.

– Ось, – каже, – третя загадка є!

Сів на коня і поїхав далі.

Приїхав до царського палацу і каже:

– Ведіть мене до вашої царівну! Буду їй загадки загадувати!

Його привели. Загадав він першу загадку:

– Їхав я до вас і бачу – біля дороги добро, а добро добро бродить. Я взяв добро та добром-то добро з добра і вигнав. Яка ваша відгадка буде?

Царівна думала-думала – ніяк не може відгадати. Схопила вона товсту книжку, стала шукати відгадку. Немає в книжці такий відгадки! Каже царівна батькові:

– Хай він мені ще якусь іншу загадку загадає – я разом обидві розгадаю!

Загадав Іванушка і другу загадку:

– Їхав я до вас, бачу – на дорозі зло. Взяв я зло та злом зло і вдарив. Зло від зла смерть прийняв. Яка ваша відгадка буде?

Царівна знову вхопила книжку. Шукала-шукала в ній відгадку – не могла знайти! Пустилася вона тоді на хитрість.

– Нехай, – каже, – він і третю загадує: мені що одну, що три розгадувати!

Загадав Іванушка і третю загадку:

– Я поїхав далі, і застала мене в дорозі темна ніч. Зупинився я ночувати. Ліг спати не на небі, не на землі, не в хаті, не на вулиці, не в лісі, не в полі. Вранці прокинувся, вмився не росою, не водою; обтерся не тканим, не плетеним. Яка ваша відгадка буде?

Царівна вже й за книжку свою не хапається: знає, що не знайти в ній відгадки. Вона каже цареві:

– Ох, батечку! У мене сьогодні голівонька болить, думки збожеволіли… Я завтра відгадаю.

Цар звелів відкласти відгадки до завтра. Відвели Іванушку на ніч в кімнату, наказали нікуди не йти. Дістав він окраєць хліба, сидить і наминає її.

А царівна місця собі не знаходить.

“Невже, – думає, – доведеться за мужика заміж виходити? Скільки загадок відгадане, скільки голів відрубані! Королі, принци нічого вдіяти не могли, а тут мужичишка-лапотник верх наді мною хоче взяти!..”

Вибрала царівна вірну служницю і підсилає її до Іванушке.

– Піди, – каже, – выведай у нього відгадки. Обіцяй йому і золота і срібла, чого завгодно! Нічого не шкодуй!

Прийшла служниця до Іванушке. Стала випитувати, вивідувати, сама йому і золота і срібла обіцяє. А Іванко каже:

– На що мені ваше золото, срібло? Не потім я сюди їхав. Нехай царівна мої загадки відгадає! І ще одну загадку їй передай: кинули півнику горошку до сонечка, а він не клює!

Повернулася наймичка до царівни ні з чим.

– Так і так, – каже, – не бере він золото, срібло, вимагає, щоб ти загадки відгадала.

Розсердилася царівна, не знає, що й робити. І загадки відгадати не може і заміж за простого мужика йти не хоче. Думала вона, думала і надумала недобре справу.

Вранці, як всі зібралися, царівна вийшла і каже:

– Я свого слова господиня: загадки відгадати не могла, піду заміж за Івана. Готуйте все до весілля!

Зраділи всі: нарешті перестануть молодецькі голови рубати!..

Царівна наказала Іванушку до себе в світлицю просити: хоче з нареченим поговорити, пряниками та солодкими винами пригостити. Іванко прийшов. Посадила його царівна за стіл, стала пригощати. А сама непомітно йому в чарку сонного зілля підсипала. Випив Іванушка і міцно заснув.

Тут царівна покликала свою вірну служницю, обдарувала її багатими подарунками і наказала вивезти Іванушку подалі і кинути у багнисте болото, щоб ні слуху ні духу його не було!

Відвезли Іванушку і кинули в болото, в саму трясовину…

Три доби спав Іванушка в болоті. Пробудився він, озирнувся й каже:

– Як це я в таке недобре місце потрапив?

Згадав він, як його царівна пригощала-частувала, своїми руками вина підливала, і здогадався, хто його в трясовину на погибель кинув.

Став Іванко вибиратися з болота. За купини, за коріння хапається – ледве виліз. Пішов він до річки, вимився і пішов куди очі дивляться.

Йшов він довгий час і забрів у дрімучий ліс. Блукав, блукав по лісі, і захотілося йому їсти. Дивиться – стоїть на лісовій галявині яблуня, стиглими, рум’яними яблучками обвішана.

Зірвав Іванушка яблуко з’їв, і в ту ж мить зросли у нього на голові роги – великі та важкі, голову до землі хилять.

Глянув він в озеро, побачив себе і жахнувся.

“От, – думає, – біда! Якщо я вийду на поле, так мене і скотина буде боятися, не тільки народ. Та й по лісу ходити небезпечно: мисливці за звіра візьмуть – вб’ють. Що робити?.. Треба глибше в ліс йти!”

Пішов Іванко по лісі, рогами за дерева чіпляється.

Чи довго, чи мало ішов, побачив іншу яблуню. Яблука на ній висять небачені: крізь шкірку насіння видно. Зупинився він біля цієї яблуні і думає:

“Е, що буде, те й буде! З’їм яблучко!”

Зірвав він яблучко, з’їв, і в ту ж мить зникли в нього роги, а сам він молодцем та красенем став, краще колишнього.

“Ну, – думає Іван, – провчу я цю царівну! Не захоче вона губити так обманювати добрих людей!”

Нарвав він яблук з обох яблунь і рогастых і лікувальних і пішов у місто. Увійшов в місто і бачить: сидить біля одного будиночка стара бабуся, вся від старості трясеться. Пожалів її Іванко. Підійшов і каже:

– Здорово, бабуся! -Ану, з’їж це яблучко!

З’їла стара хороше яблучко і відразу помолодшала – товста та рум’яна стала.

– Ах, – каже, – дитятко моє миле! Чим віддячити тобі?

– Не допоможеш мені, бабуся, дістати лоток так поддевку, в якій купці ходять? Я переодягнуся, піду ці молодильні яблука продавати.

Старенька йому живо і поддевку і лоток дістала. Вбрався Іванушка в купецьку поддевку, розклав на лотку яблука, поставив лоток на голову і став як справжній купець.

Пішов він до царського палацу. Прийшов і давай голосно покрикувати:

– Яблука солодкі! Яблука смачні! Яблука румяни! Кому солодкі яблучка! Кому солодкі яблучка!

Царівна почула, посилає свою служницю:

– Піди дізнайся, чи справді солодкі яблучка він продає?

Побігла служниця, запитує:

– Гей, купець-молодець! А не кислі ваші яблучка?

– Вибачте, пані, спробувати! – відповідає Іванушка і подає їй яблучко.

З’їла служниця це яблучко і такою красунею стала, що навіть царівна не впізнала її, коли вона повернулася в палац.

– Так це ти?! – питає. – Ти була чорнява та ряба, а тепер краще мене стала! Як це сталося?

– Я сама! Від яблучка такий зробилася!

Дала царівна служниці сто рублів і каже:

– Іди швидше, купи й мені цих яблук.

Збігала служниця, купила яблук і принесла їх царівну. Царівна вибрала саме рум’яне, найбільше яблуко і зараз же з’їла його. І тільки з’їла – виросли в неї рогу до стелі, великі та важкі…

Служниця глянула на неї, злякалася, побігла швидше до царя.

– Ой, – кричить, – у царівни чорт!..

Цар прибіг, бачить – справді чорт. Затремтів від страху, впав. А царівна каже:

– Та не бійтеся ви, папаша, я ваша дочка!

А сама плаче-заливається. І цар плаче, і цариця:

– Сором, сором! Що робити? Як на очі іноземним государям здатися?..

Забігали тут все, заохали, а вдіяти нічого не можуть. Поклали царівну на ліжко, а над ліжком веліли теслям полиці зробити, щоб рогу на них покласти.

Лежить царівна на ліжка, сама охає, приказує:

– Ох, тепер мені ні на люди показатися, ані заміж вийти…

Скликали лікарів. Взялися лікарі парити так пиляти рогу – нічого не можуть вдіяти.

А Іван тим часом прив’язав бороду, вбрався лікарем, обвешался весь бульбашками та травами, взяв у руки три пруту і пішов до палацу. Прийшов і давай кричати:

Ми лікарі, ми аптекарі –

Лікуємо на славу

Хоч Хому, хоч Саву!

Ми в лазні паримо,

Ми в лазні смажимо:

В баню – на дровнях,

З лазні – на ногах.

Немає лікарю роботи? Від всяких хвороб лечу, від великих хвороб позбавляють!

Почула це царівна і говорить своїм служницям:

– Ох, кличте швидше цього лікаря! Може, він мене від рогів позбавить!

Кинулися служниці за лікарем. Привели його в палац. Сам цар його зустрів. Питає його Іванко:

– Хто тут у вас хворий?

– Ти, видно, не нашого світу, – каже цар, – коли не знаєш, що у нас сталося!.. Зросли у моєї доньки рогу до самої стелі. Якщо вилікуєш її – нагороджу тебе і видам царівну за тебе заміж, а як постарію, поставлю тебе на своє царське місце.

– Ваша царська величність, – відповідає Іван, – дозвольте перш оглянути хвору!

Привели його до царівну. Подивився на неї Іванко і каже:

– У неї вітряна хвороба: злим вітром надуло! Накажіть гарненько витопити баню і відвести туди царівну, там я її лікувати буду. Отпарю їй роги.

Цар каже:

– Що хочеш проси! Все дам, озолочу тебе!

– Золотити мене потім будете. Спочатку треба вилікувати. Одне тільки вимагаю: нехай біля лазні музика голосно грає, барабани б’ють, гармати стріляють, а без того у мене лікування не вийде.

Цар каже:

– Що накажеш, то і будемо робити!

– Ну, тоді виводьте царівну!

Стали виводити царівну, а вона в двері пройти не може: роги не пускають.

Цар кричить:

– Розбирайте простінок!

Розібрали простінок, вивели царівну, хотіли було в карету саджати. А коні побачили її – заіржали, затопали копитами зі страху і кинулися бігти. І карету поламали і людей багато потоптали…

Запряглись в карету солдати і повезли царівну.

Привезли до лазні, вивели. Тут музика заграла, в барабани стали бити, бити з гармат.

Відіслав Іванушка всіх слуг геть, схопив царівну за роги і давай її випитувати:

– За які погані справи у тебе ці роги виросли? Повинностей: не ображала когось, не обманювала?

– Батюшка лікар, – відповідає царівна, – я нікого ніколи зроду не дурила, не ображала… Тільки одні добрі справи робила!

Іванко взяв прут, хлестнул царівну і знову питає:

– Повинностей: не ображала, не обманювала кого?

Царівна все ніяк не визнається.

Каже їй Іванко:

– До тих пір не відпущу, поки правди не скажеш!

Злякалася царівна, каже:

– Винна, батюшка лікар! Веліла я одного мужика в топке болото кинути! Тільки хіба це можна за гріх вважати? Адже це простий мужик…

Зняв Іванушка бороду і питає:

– Дивись, не той я мужик?

Глянула на нього царівна, та як закричить:

– Слуги! Солдати! Стража! Схопіть його! У в’язницю тягніть!

А музика грає щосили, барабани б’ють, гармати стріляють. Хіба почуєш, як вона кличе?

Бачить царівна – не біжать до неї на допомогу. По-іншому заговорила.

– Ох, – каже, – смилостивись наді мною, Іванко! Визволи мене від рогів цих! Вийду за тебе заміж! Любити буду! Сам станеш царем!

– Ну, ні, не потрібна ти мені, – відповідає Іван. – За твій обман та злодійства будеш ти ці роги завжди носити!

Сказав так пішов. Тільки його й бачили.