У казці «Огневушка – Поскакушка» Бажова розповідається про дивовижну історію, що сталася зі старателями, які добувають золото. Одного разу п’ятеро дорослих і один молодий хлопчина сиділи навколо багаття. Коли догоріли дрова і залишилися тільки вуглинки, на них показалася маленька, зростанням з ляльку, рудоволоса дівчинка в блакитному сарафані і з таким же хустинкою в руці. Посміхнувшись, дівчинка пустилася в танок. З кожним новим, більш широким колом, Огневушка ставала вище, поки не зрівнялася по зростанню з хлопчиною Федюнькой.

В одному місці, поруч з великою сосною, вона тупнула і свистнула, змахнувши хустинкою. Тут пролунали ухання і регіт філіна і дівчина зникла…

Текст казки

Сиділи раз старателі коло вогника в лісі. Четверо великих, а п’ятий парнишечко. Років так вісім, не більше, Федюнькой його звали.

Давно всім спати пора, та розмова цікавий припав. У артелке, бачиш, один старий був. Дєдко Юхим. З молодих років він із землі золоту крупку вибирав. Мало яких випадків у нього бувало. Він і розповідав, а старателі слухали.

Батько вже скільки разів говорив Федюньке:

– Лягав би ти, Тюньша, спати!

Парнишечку полювання послухати.

– Постривай, тятенька! Я маленечко ще посиджу.

Ну, ось… Скінчив дєдко Юхим розповідь. На місці вогнища одні угольки залишилися, а старателі всі сидять та на ці угольки дивляться.

Раптом з самої серединки виринула дівчинонько махонька. Начебто кукленки, а жива. Волоссячко руденькі, сарафанчик блакитненький і в руці хусточку, теж сголуба.

Глянула дівчина веселими оченятами, блиснула зубенками, взялася в боки, махнула хусточкою та пішла танцювати. І так у ній легко та спритно виходить, що й сказати не можна. У старателів дух захопило. Дивляться – не надивляться, а самі мовчать, ніби замислились.

Дівчина спершу уголькам кола давала, потім, – видно, їй тісно стало, – ширше пішла. Старателі відсуваються, дорогу дають, а дівча як коло пройде, так і трошки підросте. Старателі далі відсунуться. Вона ще коло дасть і знову підросте. Коли зовсім далеко відсунулися, дівча по проміжкам у охоплення людей пішла, – з петлями в ній кола стали. Потім і зовсім за людей вийшла і знов рівненько закрутилася, а сама вже зростанням з Федюньку. У великої сосни зупинилася, тупнула ніжкою, зубенками блиснула, махнула хусточкою, як свистнула:

– Фі-т-ть! ї-ю-ю-у…

Тут філін заухал, зареготав, і жодної дівчинки не стало.

Якби одні великі сиділи, так, може, нічого б далі і не сталося. Кожен, бачиш, подумав:

“Ось до чого задивився на вогонь! Зарябило В очах… Невідомо що померещится з устатку-то!”

Один Федюнька цього не подумав і запитує у батька:

– Тятя, це хто?

Батько відповідає:

– Пугач. Кому-то? Неуж не чув, як він гупає?

– Та не про філіна я! Його-то, мабуть-ка, знаю і ні крапельки не боюся. Ти мені про дівчину скажи.

– Про яку дівчину?

– А ось яка на вугіллі танцювала. Ще ти і всі відсувалися, як вона широким колом пішла.

Тут батько й інші старателі давай доспрашивать Федюньку, що він бачив. Парнишечко розповів. Один старатель ще запитав:

– Ну-ко, скажи, якого вона росту була?

– Спершу не більше моєї долоні, а під кінець мало не з мене стала. Старатель тоді й каже:

– А я, Тюньша, точнісінько таке ж диво бачив.

Федюнькин батько і ще один старатель це ж сказали. Один дід Юхим трубочку смокче і мовчить. Старателі приступати до нього стали:

– Ти, дєдко Юхим, що скажеш?

– А то й скажу, що це не бачив, та думав – привиділося мені, а виходить – і справді Огневушка-Поскакушка приходила.

– Яка Поскакушка?

Дєдко Юхим тоді і пояснив:

– Чув, мовляв, від старих, що є такий знак на золото – начебто маленької дівчинки, яка танцює. Де така Поскакушка здасться, там і золото. Не сильне золото, зате грудне, і не пластом лежить, а ніби редьки посаджено. Зверху означає, ширше коло, а далі все менше та менше і зійде нанівець. Выроешь цю редьку золотого піску – і більше на тому місці робити нічого. Тільки от забув, в якому місці ту редьку шукати: чи то де Поскакушка вирине, то де вона у землю піде.

Старателі і кажуть:

– Це справа в наших руках. Завтра проб’ємо дудку спершу на місці багаття, а потім під сосною випробуємо. Тоді й побачимо, дрібненький твоя розмова або всамделе що на користь є.

З цим і спати лягли. Федюнька теж калачиком згорнувся, а сам думає:

“Над чим це пугач реготав?”

Хотів у діда Юхима запитати, та він вже почав похропувати.

Прокинувся Федюнька на інший день поздненько і бачить – на вчорашньому огневище велика дудка вирита, а старателі стоять у чотирьох великих сосен і всі кажуть одне:

– На цьому самому місці в землю пішла.

Федюнька закричав:

– Що ви! Що ви, дядечки! Забули, видно! Зовсім Поскакушка під цією ось сосною зупинилася… Тут і ніжкою притопнула.

На старателів тут сумніву прийшло. П’ятий пробудився – п’яте місце каже. Був би десятий – десяте б вказав. Пусте, видно, справа.

Кинути треба.

Все ж таки на всіх місцях випробували, а вдачі не вийшло. Дєдко Юхим і каже Федюньке:

– Обманне, видно, твоє щастя.

Федюньке це вподоби здалося. Він і каже:

– Це, дідо, пугач завадив. Він наше щастя обухал та обхохотал.

Дід Юхим своє каже:

– Пугач тут – не причина.

– А ось і причина!

– Ні, не причина!

– А ось і причина!

Сперечаються так-то зовсім без толку, а інші старателі над ними і над собою сміються:

– Старий та малий обидва не знають, а ми, дурні, їх слухаємо та дні втрачаємо.

З тією ось пори старого і прозвали Юхим Золота Редька, а Федюньку – Тюнькой Поскакушкой.

Дітлахи заводські дізналися, проходу не дають. Як побачать на вулиці, так і заведуть:

– Тюнька Поскакушка! Тюнька Поскакушка! Про дівчину скажи! Скажи про дівчисько!

Старому від прізвиська яка біда? Хоч горщиком назви, тільки в піч не став. Ну, а Федюньке через малолітство прикро здалося. Він і бився, і лаявся, і ревів не раз, а дітлахи пущі того дражнять. Хоч додому з копальні не ходи. Тут ще зміна життя у Федюньки вийшла. Батько в нього на другий одружився. Мачуха попалася, прямо сказати, ведмедиця. Федюньку і зовсім від дому відбило.

Дєдко Юхим теж не часто додому з копальні бігав. Намается за тиждень, йому й не хочеться йти, старі ноги бити. Та й до кого. Один жив.

От у них і повелося. Як субота, старателі додому, а дєдко Юхим з Федюнькой на копальні залишаться.

Що робити? Розмовляють про те, про інше. Дєдко Юхим розказував побывальщины різні, вчив Федюньку, за яким логів золото шукати і протча тако. Траплялося, і про Поскакушку згадають. І все у них так гладко дружно. В одному змовитися не можуть. Федюнька каже, що філін всій причина невдачі, а дєдко Юхим каже – зовсім не причина.

Раз так-то засперечалися. Справа ще на світлі було, при сонечку. У балагану все-таки вогник був – від комарів куриво. Вогонь ледь видно, а багато диму. Дивляться – в диму з’явилася малесенька дівчинка. Точнісінько така ж, як той раз, тільки сарафанчик потемніше і хустка теж. Подивилася веселими оченятами, зубенками блиснула, махнула хусточкою, ніжкою притопнула і давай танцювати.

Спершу кола маленькі давала, потім більше та більше, і сама стала підростати. Балаган на шляху припав, тільки це їй не перешкода. Іде, ніби балагану і немає. Крутилася-крутилася, а як зростанням з Федюньку стала, так і зупинилася біля великої сосни. Усміхнулася, ніжкою притопнула, махнула хусточкою, як свистнула:

– Фі-т-ть! ї-ю-ю-у…

І зараз же філін заухал, зареготав. Дєдко Юхим здивувався:

– Звідки філіну бути, коли сонечко ще не зайшло?

– Ось бачиш! Знову філін наше щастя злякав. Поскакушка-то, може, від цього філіна і втекла.

– А ти хіба бачив Поскакушку?

– А ти хіба не бачив?

Почали вони тут друг дружку розпитувати, хто що бачив. Все зійшлося, тільки місце, де дівча в землю пішла, у різних сосен вказують.

Як до цього домовилися, так дєдко Юхим і вдихнув:

– О-хо-хо! Видно, немає нічого. Одна це наша думка.

Тільки сказав, а з-під дерну за балагану дим повалив. Кинулися, а там жердник під деревом затлел. На щастя, вода була близько. Жваво залили. Все в цілості залишилося. Одне дідові рукавиці обгоріли. Схопив Федюнька рукавиці і бачить – дірки на них, як следочки від маленьких ніг. Показав це чудо дедке Юхиму і питає:

– Це, по-твоєму, теж думка?

Ну, Юхиму податися нікуди, зізнався:

– Правда твоя, Тюньша. Знак вірний – Поскакушка була. Доведеться, видно, завтра знову ями бити – щастя шукати.

В неділю і зайнялися цим з ранку. Три ями викопали – нічого не знайшли. Дєдко Юхим став скаржитися:

– Наше щастя- людям сміх.

Федюнька знову провину на філіна кладе:

– Це він, пучеглазик, наше щастя обухал та обхохотал. От би його палицею!

У понеділок старателі прибігли з заводу. Бачать – свіжі ями біля самого балагану. Відразу здогадалися, в чому справа. Сміються над ним-то:

– Редька редьку шукав…

Потім побачили, що в балагані пожежа починався, давай їх лаяти обох. Федюнькин батько звіром на хлопця накинувся, трохи не побив, так дєдко Юхим застоял:

– Посоромився б хлопчика строжить! Без того він у тебе боїться додому ходити. Задразнили та загризли хлопчина. Та й яка його вина? Я, піди-ко, залишався – з мене і питай, коли у тебе шкода який стався. Золу, видно, з трубки висипав з вогником – ось і загорілося. Моя оплошка – мій і відповідь.

Відчитав так-то Федюнькиного батька, потім і каже хлопчину, як нікого з великих близько не було.

– Ех, Тюньша, Тюньша! Сміється над нами Поскакушка. Інший раз трапиться побачити, так їй в очі треба плюнути. Нехай людей збиває з шляху не так на сміх не ставить!

Федюнька своєї:

– Дідо, вона не зі зла. Філін їй шкодить.

– Твоє діло, – каже Петро, – а тільки я більше ями бити не буду. Погрався – і вистачить. Немолоді мої роки – за Поскакушкой скакати.

Ну, разворчался старий, а Федюньке всі Поскакушки шкода.

– Ти, дідо, не сердься на неї! Он вона яка весела та добра. Щастя нам відкрила, якби не сова.

Про філіна дєдко Юхим промовчав, а на Поскакушку все бурчить:

– То-то вона щастя тобі відкрила! Хоч додому не ходи!

Скільки не бурчить дєдко Юхим, а Федюнька своє:

– А як вона, дідо, вправно танцює!

– Танцює вправно, та нам від цього ні жарко ні холодно, і дивитися не хочеться.

– А я б хоч зараз подивився! – зітхнув Федюнька. Потім питає: – А ти, дідо, отворотишься? І подивитися тобі не любо?

– Як – не любо? – проговорився дєдко, та схаменувся і давай знову строжить Федюньку: – Ох і впертий ти парнишко! Ох і впертий! Що в головенку попало, то і засіло! Будеш ось, що моя ж справа, – все життя поневірятися, ганятися за щастям, а його, може, зовсім і немає.

– Як нема, коли я своїми очима бачив.

– Ну, як знаєш, а я тобі не попутник! Набігався. Ноги заболіли.

Посперечалися, а дружбу вести не перестали. Дєдко Юхим по роботі сноровлял Федюньке, показував, а у вільний час про всяких випадках розповідав. Вчив, значить, як жити треба. Та найвеселіші у них ті дні були, як вони удвох на копальні залишалися.

Зима загнала старателів по домівках. Розіпхав їх прикажчик до весни по роботах куди довелося, а Федюнька через малолітство будинку залишився. Тільки йому вдома-то несолодко. Тут ще нова біда прийшла: батька на заводі покалічило. В лікарняну казарму його забрали. Ні живий ні мертвий лежить. Мачуха і зовсім ведмедицею стала, – загризла Федюньку. Терпів він, терпів та й каже:

– Піду, нето, я до діда Юхима жити.

А мачусі що?

– Йди ти, кричить, – хоч до Поскакушке своєї!

Надів тут Федюня пимишки, шубейку-ветродуйку крайкою міцніше затягнув. Хотів батькову шапку одягти, та мачуха не дала. Натягнув тоді свою, із якої давно виріс, і пішов.

На вулиці першим ділом хлопчини налетіли, дражнитися стали:

– Тюнька Поскакушка! Тюнька Поскакушка! Скажи про дівчисько!

Федюня, знай, йде своєю дорогою. Тільки й сказав:

– Ех, ви! Нетямущі!

Хлопцям щось соромно стало. Вони вже зовсім по-доброму питають:

– Ти куди це?

– До діда Юхима.

– До Золотої Редьки?

– Кому Редька – мені дєдко.

– Далеко ж! Ще заблукаєш.

– Знаю, піди-ко, дорогу.

– Ну, замерзнеш. Бач яка холоднеча, а у тебе і рукавиць немає.

– Рукавиць немає, та руки є, і рукава не відпали. Засуну руки в рукави – тільки і справи. Не здогадалися!

Хлопцям цікаво здалося, як Федюнька розмовляє, вони і стали питати по-хорошому:

– Тюньша! Ти правда Поскакушку у вогні бачив?

– І у вогні бачив, і в диму бачив. Може, ще десь побачу, та розповідати ніколи, – сказав Федюнька так і закрокував далі.

Дєдко Юхим то в Косому Броду, то в Північній жив. На самому виїзді, звіщають, хатинка стояла. Ще перед віконцем сосна бортевая зростала. Далеченько все ж таки, а час холодне – сама середина зими. Подзамерз наш Федюнюшка. Ну, дійшов все ж таки. Тільки йому за дверну дужку взятися, раптом чує:

– Фі-т-ть! ї-ю-ю-у…

Озирнувся – на дорозі сніжок крутиться, а в ньому трохи метлесит клубочок, і схожий той клубочок на Поскакушку. Побіг Федюня ближче роздивитися, а клубочок вже далеко. Федюня за ним, він далі. Біг-біг за клубочком та й забрався в незнайоме місце. Дивиться – пустоплесье якесь, а кругом ліс густий. Посередині пустоплесья береза стара, ніби й зовсім не жива. Снігу біля неї намело гора горою. Клубок підкотився до цієї березі та навколо неї і крутиться.

Федюнька в азарті не подивився, що тут і тропочки немає, поліз по цілісному снігу.

“Скільки, – думає, – втік, неуж спятиться?”

Добрався-таки до берези, а клубочок і розсипався. Сніговим пилом Федюньке бризнув в очі.

Мало не заревів від образи Федюнька. Раптом біля самої його ноги сніг лійкою до землі протанув. Бачить Федюнька – на дні-то воронки Поскакушка. Веселенько глянула, усміхнулася лагідно, махнула хусточкою і пішла танцювати, а сніг-то від неї бігом побіг. Де їй ніжку поставити, там трава зелена та лісові квіти.

Обійшла коло – тепло Федюньке стало, а Поскакушка ширше та ширше коло бере, сама підростає, і галявинка в снігу все більше та більше. На березі вже листочки зашуміли. Поскакушка того більше старається, приспівувати стала:

У мене тепло!

У мене світло!

Червоно летичко!

А сама дзигою .так дзигою – сарафанчик міхуром.

Коли зростанням з Федюнькой вирівнялася, полянко в снігу зовсім велика стала, а на березі пташки заспівали. Жарынь, як в самий гарячий день літа. У Федюньки з носі піт капає. Шапчонку свою Федюнька давно зняв, хотів і шубенку скинути, Поскакушка і каже:

– Ти, хлопче, побережи тепло! Краще подумай про те, як тому виберешся! Федюнька на це і відповідає:

– Сама завела – сама виведеш! Дівчина сміється:

– Який спритний! А якщо мені ніколи?

– Знайдеш час! Я почекаю!

Дівчина тоді й каже:

– Візьми-ко краще лопатку. Вона тебе в снігу зігріє і додому виведе.

Подивився Федюнька – у берези лопатка стара валяється. Изоржавела вся, і держак розколотий.

Взяв Федюнька лопатку, а Поскакушка карає:

– Гляди з рук не випусти! Міцніше тримай! Так дорогу-то примічай! Тому тебе лопата не поведе. А адже весною прийдеш?

– А як же? Неодмінно прибежим з дедком Юхимом. Як весна – так ми й тут. Ти теж приходь потанцювати.

– Не час мені. Сам вже танцюй, а дєдко Юхим нехай притупує!

– Яка в тебе робота?

– Не бачиш? Взимку літо роблю так таких, як ти, робітничків забавляю. Думаєш – легко?

Сама засміялася, вертнулась дзиґою і махнула хусточкою, як свистнула:

– Фі-т-ть! ї-ю-ю-у…

І дівчата немає, і галявини немає, і береза стоїть голим-голешенька, як нежива. На вершині сидить пугач. Кричати – не кричить, а головою крутить. Навколо берези снігу намело гора горою. В снігу трохи не по горло провалився Федюнька і лопаткою на філіна махає. Від Поскакушкина літа тільки й залишилося, що держак у Федюньки в руках зовсім теплий, навіть гарячий. А рукам тепло – і всьому тілу весело.

Потягнула тут лопата Федюньку і відразу зі снігу выволокла. Спершу Федюнька трохи не випустив лопату з рук, потім призвичаївся, і справа гладко пішло. Де пішки за лопатою йде, де волоком тащиться. Забавно це Федюньке, а примітки ставити не забуває. Це йому теж легенько далося. Трохи подумає зробити зарубку, лопатка зараз тюк-тюк – дві ровнешеньких зарубочки готові.

Привела лопатка Федюню до діда Юхима затемна. Старий вже поліз на піч. Зрадів, звичайно, став питати, як та що. Розповів Федюнька дідові про випадок, а старий не вірить. Тоді Федюнька і каже:

– Подивися он лопатку! У сенках вона поставлена.

Приніс дєдко Юхим лопатку так і вгледів – по іржі-то золоті таракашки посаджені. Цілих шість штук.

Тут дєдко повірив маленько і питає:

– А місце знайдеш?

– Як, – відповідає, – не знайти, коли дорога помічена.

На інший день дєдко Юхим роздобув лижі у знайомого мисливця.

Сходили честь честю. По зарубках вправно до місця дісталися. Зовсім повеселішав дєдко Юхим. Здав він золотих таракашков таємного купцеві, і прожили ту зиму безбідно.

Як весна прийшла, побігли до старої берези. Ну, і що? З першої лопатки такий пісок пішов, що хоч не промивай, а прямо руками золотины вибирай. Дєдко Юхим навіть поплясал на радощах.

Прихранить багатство не зуміли, звичайно. Федюнька – малоліток, а Юхим хоч старий, а теж простота.

Народ з усіх боків кинувся. Потім, зрозуміло, всіх зігнали начисто, і пан за себе це місце переклав. Недарма, видно, пугач головою-то орудував.

Все-таки дєдко Юхим з Федюнькой сьорбнули маленько з першого ковшичка. Років з п’ять в дотатке пожили. Згадували Поскакушку.

– Ще б здалася разок!

Ну, не траплялося більше. А копальня той і досі зветься Поскакушкинский.