Про те, як хлоп ходив за чарівною квіткою, який вказує на скарб, розповідає казка «Ніч на Івана Купала».

Почекав слуга, доки ніч не настане, і відправився за папороттю в густий непрохідний ліс. Знайшов він яскравий, сяючий квітка, відправився до нього, а чортики почали його відтягати. Другий раз спробував до рослині підібратися і не зміг. Нарешті, на третій раз зірвав він заповітну квітку і побіг додому. Його господар зустрів, почав лаяти. Слуга віддав йому квітку, а той взяв його і зник. Злякався хлопець, зайшов у будинок і бачить, що його власник спить як ні в чому не бувало. Так і обдурили його чортики, та ще й наставили синців.

Текст казки

Був у одного пана холоп кабальний. От і надумав цей хлоп на Івана Купалу, в саму ніч, сходити в ліс, зірвати папороть, щоб дістати скарб.

Дочекався він цієї ночі, поклав пана спати і в одинадцять годин пішов у ліс.

Входить в ліс. Пролунав тут свист, шум, галас, регіт. Моторошно стало, але він все нічого: хоч моторошно, а йде. Дивиться — чорт на індіанському півні верхи їде. І це нічого: пройшов холоп — слова не сказав.

І тут побачив: росте далеко квітка, сяє — точно на стеблинці у вогні угольок лежить.

Зрадів холоп, бігом до квітки побіг, а чорти ну його зупиняти: хто за полу смикне, хто дорогу загородит, хто під ноги спіткає, щоб він упав. Вже майже добіг холоп до квітки, але тут не витримав так як ругнет чортів:

— Відійдіть, — каже, — ви від мене, прокляті!

Не встиг вимовити, його відкинуло назад.

Робити нічого, підвівся, знову пішов, бачить: на колишньому місці блищить квітка. Знову її почали зупиняти, знову смикають. Він все терпить; йде і йде, не оглянеться, словечка не скаже, не перехреститься, а ззаду його такі-то вдають чудеса, що страшно подумати!

Підійшов холоп до квітки; нагнувся, вхопив його за стебельце, рвонув, дивиться — замість квітки у чорта ріг відірвав, а квітка все росте і на колишньому місці. Застогнав чорт на весь ліс.

Не витерпів холоп так як плюне:

— Тьху ти!

Не встиг промовити, раптом його знову відкинуло назад. Убився боляче, та робити нічого.

Він встав, знову пішов. Знову, як і раніше блищить квітка на колишньому місці. Знову її почали зупиняти, смикають. Все стерпів холоп, тихенько підповз до квітки — і зірвав його!

Вирушив він з квіткою додому бігти і біль забув. Вже на які тільки хитрощі не піднімалися чорти — нічого; холоп біжить, ні на що не дивиться — десять разів впав, поки прибіг додому.

Прибігає до дому, а з хвіртки пан виходить і давай лаяти холопа на чому світ стоїть:

— Альоша! Де ти, нероба, був? Як ти смів без дозволу піти?

Злий був пан у холопа та й вийшов з палицею. Повинився холоп.

— Винен, — каже, — за квіткою ходив, скарб дістати.

Пущі колишнього пан озлился.

— Я тобі, — каже, — дам за квіткою ходити, я тебе чекав-чекав! Подай мені квітку! Скарб знайдемо, поділимо.

Холоп і тому радий, що пан хоче скарб розділити з ним. Подав квітка — і раптом провалився пан крізь землю. Квітки не стало! Тут і півні проспівали.

Глянув холоп колом — стоїть він один; заплакав, бідолаха, побрів додому. Приходить, дивиться — а пан спить, як його уклав. Потужил, потужил холоп, та так і залишився ні з чим — лише з синцями.