Неважливо, маленький ти або великий, вчить казка «Налякані вовки», головне, щоб ти був розумним. Поряд з козлом і бараном жив кіт. Одного разу сірий злодюжка злизав сметану з глечика і повідав козлу з бараном, що господиня його побила, а їх хоче заколоти, щоб зятя нагодувати. Злякалися козел і баран, ворота рогами вибили і втекли з двору, а за ними і сірий кіт. Зупинилися втрьох на нічліг. Розумний кіт придумав, як вогонь роздобути – обмотав роги козла берестой і запропонував йому з бараном стукнутися лобами. Береста і загорілася. На вогонь мишко прийшов, а потім і сім вовків…

Текст казки

Жили-були на одному дворі козел та баран; жили проміж себе дружно: сіно клок — і той навпіл, а коли вила в бік — так одного кота Васьки. Він такий злодій і розбійник, щогодини на промислі, та де погано лежить — тут у нього і черево болить.

Ось одного разу лежать собі козел та баран та розмовляють проміж себе; де не взявся котишко-мурлышко, сірий лобишко, йде так таке жалісно плаче. Цап та баран запитують: «Кіт-коток, сіренький лобок! Про що ти, Котя, плачеш, на трьох ногах скачеш?» — «Як мені не плакати? Била мене стара баба била-била, вуха видирала, поламала ноги та ще зашморг припасла». — «А за яку провину така тобі погибель?» — «Ех, за те погибель була, що себе не впізнав так сметану злизав». І знову заплакав кот-мурлыко. «Кіт-коток, сірий лобок! Про що ж ти плачеш?» — «Як не плакати? Баба мене била так примовляла: до мене прийде зять, де буде сметану взяти? За неволю доведеться колоти цапа та барана!»

Заревли козел та баран: «Ах ти, сірий кіт, нетямущий лоб! За що ти нас занапастив? Ось ми тебе забодаем!» Тут мурлыко провину свою приносив і прощення просив. Вони простили його і почали втрьох думу думати: як бути і що робити? «А що, середній брат баранко, — запитав мурлыко, — чи міцний у тебе лоб? Спробуй-но про ворота»… Баран з ходу стукнувся лобом об ворота; похитнулися ворота, та не відчинилася. Піднявся старший брат — мрасище-козлище, розбігся, ударив — і ворота відчинилися.

Пил стовпом піднімається, трава до землі прихиляється, біжать козел та баран, а за ними скаче на трьох ногах кіт, сірий лоб. Втомився він і почав благати названим братам: «Ні старший брат, ні то середній брат! Не залиште меншого братика на съеденье звірам». Взяв козел, посадив його на себе, і вони понеслися знову по горах, по долах, по сипучих пісках. Довго бігли, і день і ніч, поки в ногах сили вистачило.

Ось прийшов круте крутище, станово-становище: під тим крутищем скошене поле, на тому полі стоги, що міста, стоять. Зупинилися козел, баран і кіт відпочивати; а ніч була осіння, холодна. «Де добути вогню?» — думають козел та баран, а мурлышко вже здобув берести, обернув козлу рогу і велів йому з бараном стукнутися лобами. Стукнулися цап з бараном, так таке міцно, що іскри з очей посипалися; берестечко так і зарыдало. «Гаразд, — мовив сірий кіт, — тепер обогреемся», — так за словом і затопив стіг сіна.

Не встигли вони шляхом обігрітися, глядь — жалує непроханий гість: мужик-серячок Михайла Іванович. «Пустіть, — каже, — обігрітися та відпочити: щось неможется». «Ласкаво жалувати, мужик-серячок муравейничек! Звідки, брат, йдеш?» — «Ходив на пасіку так побився з мужиками, тому і хворість прикинулася; йду до лисиці лікуватися». Стали вчотирьох темну ніч ділити: ведмідь під ожередом, мурлыко на стогу, а цап з бараном у теплины. Йдуть сім вовків сірих, восьмий білий, і прямо до стогу. «Фу-фу, — каже білий вовк, — неросійським духом пахне! Який такий народ тут? Давайте силу катувати!»

Замекали козел і баран зі пристрастей, а мурлышко повів таку мову:»Дуже, білий вовк, над вовками князь! Не сердь нашого старшого; він, помилуй бог, сердитий! — як розходиться, нікому не минути лиха. Аль не бачите у нього бороди: в ній-то і сила, бородою він звірів побиває, а рогами тільки шкіру сымает. Краще з честю підійдіть так попросіть: хочемо, мовляв, пограти з твоїм меншим братиком, що під ожередом лежить». Вовки на тому козлу кланялися, обступили Ведмедика і стали його задирати. Ось він скакав-скакав, так як вистачить на кожну лапу по вовку; заспівали вони лазаря, вибралися абияк так, підібгавши хвости, — давай бог ноги!

А цап та баран тим годиною підхопили мурлыку і побігли в ліс і знову натрапили на сірих вовків. Кіт, видерся на самісіньку верхівку ялини, а цап з бараном схопилися передніми ногами за ялиновий сук і повисли. Вовки стоять під ялиною, вишкірив зуби і виють, дивлячись на цапа й барана. Бачить кіт сірий лоб, що справа погано, став кидати в волков ялинові шишки та примовляти: «Раз вовк! Два вовк! Три вовк! Всього по вовку на брата. Я, мурлышко, допіру двох вовків з’їв, і з кісточками, так ще сытехонек, а ти, великий брат, за ведмедями ходив, та не спіймав, бери собі і мою долю!» Тільки сказав він ці слова, як козел зірвався і впав прямо рогами на вовка. А мурлыко знай своє кричить: «Тримай його, лови його!» Тут на вовків такий страх знайшов, що щодуху припустили тікати без оглядки!

Так і пішли.