Захоплюючим і доступною мовою розповідає дітям про кругообіг речовин в природі казка «Льон» Р. Х. Андерсена.

Головний герой історії – життєрадісний льон, впевнений у тому, що все, що відбувається – на краще. Він розцвів прекрасними квітами і відчував себе щасливим. Люди зірвали рослина, почавши ланцюжок його чудесних перетворень. Після довгої обробки льону вийшов чудовий шматок полотна. Здійснилася його заповітна мрія…

Текст казки

Льон цвів чудовими блакитними квітами, м’якими та ніжними, наче крила метеликів, навіть ще ніжніше! Сонце пестило його, дощ поливав, і льону це було так само корисно і приємно, як маленьким дітям, коли мати спочатку вмиє їх, а потім поцілує, діти від цього кращають, хорошел і льон.

— Всі кажуть, що я уродився на славу! — сказав льон. — Кажуть, що я ще вытянусь, і потім з мене вийде відмінний шматок полотна! Ах, який я щасливий! Право, я щасливіше всіх! Це так приємно, що і я буду в нагоді на що-небудь! Сонечко мене веселить і оживляє, дощик живить і освіжає! Ах, я такий щасливий, такий щасливий! Я щасливіше всіх!

— Так, так, так! — сказали кілля огорожі. — Ти ще не знаєш світла, а ми так ось знаємо, — бач, які ми сучкуваті!

І вони жалібно заскрипіли:

Озирнутися не встигнеш,

Як вже пісеньці кінець!

— Зовсім не кінець! — сказав льон, — І завтра знову буде гріти сонечко, знову піде дощик! Я відчуваю, що росту і кольором! Я щасливіший за всіх на світі!

Але ось раз з’явилися люди, схопили льон за верхівку і вирвали з коренем. Боляче було! Потім його поклали у воду, немов збиралися втопити, а після того тримали над вогнем, наче хотіли засмажити. Жах що таке!

— Не вічно ж нам жити в своє задоволення! — сказав льон. — Доводиться й терпіти. Зате поумнеешь!

Але льону доводилося вже дуже погано. Чого-чого з ним не робили: і м’яли, і тискали, і тріпали, і чесали — так просто всього і не згадаєш! Нарешті, він опинився на прядках. Жжж! Тут вже мимоволі всі думки врозбрід пішли!

“Я ж так довго був невимовно щасливий! — думав він під час цих мук. — Що ж, треба бути вдячним за те хороше, що випало нам на долю! Так, треба, треба!.. Ох!”

І він повторював те ж саме, навіть потрапивши на ткацький верстат. Але ось нарешті з нього вийшов великий шматок прекрасного полотна. Весь льон до останньої стеблинки пішов на цей шматок.

— Але ж це ж чудово! Ось вже не думав, не гадав! Як мені, однак, щастить! А коли все твердили: “не встигнеш Озирнутися, як вже пісеньці кінець!” Багато вони розуміли, нічого сказати! Пісеньці зовсім не кінець! Вона тільки тепер і починається. Ось щастя-то! Так, якщо мені й довелося постраждати трошки, то зате тепер з мене і вийшло дещо. Ні, я щасливіший за всіх на світі! Який я тепер міцний, м’який, білий і довгий! Це мабуть краще, ніж просто рости або навіть цвісти в полі! Там ніхто за мною не доглядав, воду я тільки й бачив, що в дощик, а тепер до мене приставили прислугу, щоранку мене перевертають на інший бік, кожен вечір поливають з лійки! Сама пасторка тримала треба мною мова і сказала, що у всьому околотку не знайдеться кращого шматка! Ну, можна бути щасливішим за мене!

Полотно взяли в будинок, і він потрапив під ножиці. Ну, і дісталося ж йому! Його і різали, і кроїли, і кололи голками — так, так! Не можна сказати, щоб це було приємно! Зате з полотна вийшло дванадцять пар… таких речей туалету, які не прийнято називати в суспільстві, але всі потребують. Цілих дванадцять пар вийшло!

— Так ось коли лише мене вийшло дещо! Ось яке моє призначення! Так адже це ж просто благодать! Тепер і я приношу користь світу, а в цьому і вся суть, в цьому-то вся і радість життя! Нас дванадцять пар, але все ж ми одне ціле, ми — дюжина! Оце так щастя!

Пройшли роки, і білизна зносилося.

— Всьому на світі буває кінець! — сказало воно. — Я б і рада була послужити ще, але неможливе неможливо!

І ось білизна розірвали на шмаття. Вони вже думали, що їм прийшов кінець, тому їх почали рубати, м’яти, варити, тискати… Ан, глядь — вони перетворилися в тонку білу папір!

— Ні, ось сюрприз так сюрприз! — сказала папір. — Тепер я тонше колишнього, і на мені можна писати. Чого тільки мені не напишуть! Яке щастя!

І на ній написали пречудові розповіді. Слухаючи їх, люди ставали добрішими і розумніший, — так добре і розумно вони були написані. Яке щастя, що люди змогли їх прочитати!

— Ну, цього мені і в сні не снилося, коли я цвіла в поле блакитними квіточками! — говорила папір. — І чи могла я тоді думати, що мені випаде на долю щастя нести людям радість і знання! Я все ще не можу прийти в себе від щастя! Сама собі не вірю! Але ж це так! Господь бог знає, що сама я тут ні при чому, я намагалася тільки в міру своїх слабких сил не дарма займати місце! І ось він веде мене від однієї радості і шану до іншої! Всякий раз, як я подумаю: “Ну, ось і пісеньці кінець”, — тут-то якраз і починається для мене нова, ще вища, краща життя! Тепер я думаю відправитися в шлях-дорогу, обійти весь світ, щоб всі люди могли прочитати написане на мені! Адже Так і повинно бути! Раніше у мене були блакитні квіточки, тепер кожна квіточка розцвів прекраснейшею думкою! Щасливіше мене немає нікого на світі!

Але папір не вирушила в подорож, а потрапила в друкарню, і все, що на ній було написано, передрукували в книгу, та не в одну, а в сотні, тисячі книг. Вони могли принести користь і доставити задоволення нескінченно більшому числу людей, ніж одна той папір, на якій були написані оповідання: бігаючи по белу світла, вона б истрепалась на півдорозі.

“Так, звичайно, так буде вірніше! — подумала списана папір. — Цього мені і в голову не приходило! Я залишуся вдома відпочивати, і мене почитають, як стару бабусю! На мені ж все написано, слова стікали з пера прямо на мене! Я залишуся, а книги будуть бігати по білому світу! Ось це річ! Ні, як я щаслива, як я щаслива!

Тут всі окремі аркуші паперу зібрали, зв’язали разом і поклали на полицю.

— Ну, тепер можна і опочить на лаврах! — сказала папір. Не заважає теж зібратися з думками і зосередитися! Тепер тільки я зрозуміла як слід, що у мене є! А пізнати себе саме — великий крок вперед. Але що ж буде зі мною потім? Одне я знаю — що неодмінно двинусь вперед! Все на світі постійно йде вперед, до досконалості.

В один прекрасний день папір взяли та й сунули в плиту; її вирішили спалити, так як її не можна було продати в дріб’язкову лавочку на обгортку масла і цукру.

Діти обступили плиту; їм хотілося подивитися, як папір спалахне і як потім по золі почнуть перебігати і тьмяніти одна за одною пустотливі, блискучі іскорки! Точнісінько дітлахи біжать додому зі школи! Після всіх виходить учитель — це остання іскра. Але іноді думають, що він вже вийшов — ан немає! Він виходить ще багато часу після останнього школяра!

І ось вогонь охопив папір. Як вона спалахнула!

— Уф! — сказала вона і в ту ж мить перетворилася в стовп полум’я, яке злетіло в повітря високо-високо, льон ніколи не міг підняти так високо своїх голубеньких квіткових головок, і полум’я сяяло таким сліпучим блиском, яким ніколи не сяяв біле полотно. Написані на папері літери в одну мить зашарілися, і всі слова і думки звернулися в полум’я!

— Тепер я взовьюсь прямо до сонця! — сказало полум’я, ніби тисячами голосів зараз, і здійнялося в трубу. А в повітрі запорхали крихітні невидимі істоти, легше, повітряне полум’я, з якого народилися. Їх було стільки ж, скільки колись було квіточок на льоні. Коли полум’я згасло, вони ще раз протанцювали по чорній золі, залишаючи на ній блискучі сліди у вигляді золотих іскорок. Діти вибігли зі школи, за ними вийшов і вчитель; любо було подивитися на них! І діти заспівали над мертвим золою:

Озирнутися не встигнеш,

Як вже пісеньці кінець!

Але незримі крихітні істоти говорили:

— Пісенька ніколи не кінчається — ось що саме чудове! Ми знаємо це, і тому ми щасливіше всіх!

Але діти не почули жодного слова, а коли б і почули — не зрозуміли б. Та й не треба! Не всі ж знати дітям!