Рідкісна казка «Лисиця та Ведмідь» обійдеться без рудою шахрайки, медової злодійки, ось тому підтвердження. Скрізь викрутиться, завжди вигоду знайде. Придумала шельма, куди прилаштувати рудий хвіст, щоб у старості не сильно напружуватися. Напросилася до наївного ведмедеві в приживалки. У казках мишко добрий, прихистив нероба так гірко пошкодував потім. Діжку меду запашного тримав про запас, але відвідала лисонька, захотіла поживитися. За першим разом верхівку злизала, на другий серединку выела, а третій і зовсім дно заблищало. Оболванила клишоногого, запаси выела, нічого не залишила. Помітив він пропажу…

Текст казки

Жила-була кума-Лисиця… Набридло Лисиці на старості самій про себе думати, от і прийшла вона до Ведмедя і стала проситися в жилички:

– Впусти мене, Михайло Потапич, я лиса стара, вчений, місця позикою небагато, обсяг і не обопью.

Ведмідь, довго не думав, погодився. Перейшла Лисиця на життя до Ведмедя і почала оглядати та обнюхувати, де у нього що лежить. Мишко жив з запасом, сам наїдався досхочу і Лисоньку добре годував. Ось вона запримітила в сенцах на поличці бочечку з медом, а Лисиця, Ведмідь, любить солодко поїсти; лежить вона вночі та й думає, як би їй піти так медку полизати; лежить, хвостиком постукує та Ведмедя питає:

– Михайлику, ніяк, хтось стукає до нас?

Прислухався Ведмідь.

– Та то, – каже, – стукають.

– Це, знати, за мною, за старою лекаркой, прийшли.

– Ну що ж, – сказав Ведмідь, – йди.

– Ох, куманьок, щось не хочеться вставати!

– Ну, ну, йди, – понукал Мишко, – я і дверей за тобою не буду замикати.

Лисиця заохала, злізла з печі, а як за двері вийшла, звідки і спритність взялася! Видерлася на полицю і ну починать бочечку; їла, їла, всю верхівку з’їла, досхочу наїлася; закрила бочечку ветошкой, прикрила гуртком, заклала камінчиком, все прибрала, як у Ведмедя було, і вернулася в хату як ні в чому не бувало.

Ведмідь її питає:

– Що, кума, далеко ль ходила?

– Близесенько, куманьок; звали сусідки, дитина у них захворів.

– Що ж, полегшало?

– Полегшало.

– А як звати дитину?

– Верхушечкой, куманьок.

– Не чув такого імені, – сказав Ведмідь.

– І-і, куманьок, мало дивних імен на світі живе!

Ведмідь заснув, і Лисиця заснула.

Сподобався Лисиці медок, ось і на іншу нічку лежить, хвостом про крамницю постукує:

– Михайлику, ніяк знову хтось стукає до нас?

Прислухався Ведмідь і каже:

– І то кума, стукають!

– Це, знати, за мною прийшли!

– Ну що ж, кумо, іди, – сказав Ведмідь.

– Ох, куманьок, щось не хочеться вставати, старі кісточки головоломка!

– Ну, ну, йди, – понукал Ведмідь, – я і дверей за тобою не буду замикати.

Лисиця заохала, злазячи з печі, подибала до дверей, а як за двері вийшла, звідки і спритність взялася! Видерлася на полицю, дісталася до меду, їла, їла, всю серединку з’їла; наївшись досхочу, закрила бочечку ганчіркою, прикрила гуртком, заклала камінчиком, все, як треба, прибрала і повернулася в хату.

А Ведмідь її питає:

– Далеко ль, кума, ходила?

– Близесенько, куманьок. Сусіди звали, у них дитина захворів.

– Що ж, полегшало?

– Полегшало.

– А як звати дитину?

– Середочкой, куманьок.

– Не чув такого імені, – сказав Ведмідь.

– І-і, куманьок, мало дивних імен на світі живе! – відповіла Лисиця.

З тим обидва заснули.

Сподобався Лисиці медок; ось і на третю ніч лежить, хвостиком постукує та сама Ведмедя питає:

– Михайлику, ніяк, знову до нас хтось стукає? Послухав Ведмідь і каже:

– Та то, кумо, стукають.

– Це, знати, за мною прийшли.

– Що ж, кума, іди, коли кличуть, – сказав Ведмідь.

– Ох, куманьок, щось не хочеться вставати, старі кісточки головоломка! Сам бачиш – жодної нічки соснуть не дають!

– Ну, ну, вставай, – понукал Ведмідь, – я і дверей за тобою не буду замикати.

Лисиця заохала, закряхтела, злізла з печі і подибала до дверей, а як за двері вийшла, звідки і спритність взялася! Видерлася на полицю і взялася за бочечку; їла, їла, все последки з’їла; наївшись досхочу, закрила бочечку ганчіркою, прикрила гуртком, пригнела камінчиком і все, як треба бути, прибрала. Повернувшись у хату, вона залізла на піч і згорнулася калачиком.

А Ведмідь став Лисицю питати:

– Далеко ль, кума, ходила?

– Близесенько, куманьок. Звали сусіди дитини полікувати.

– Що ж, полегшало?

– Полегшало.

– А як звати дитину?

– Последышком, куманьок, Последышком, Потапович!

– Не чув такого імені, – сказав Ведмідь.

– І-і, куманьок, мало дивних імен на світі живе! Ведмідь заснув, і Лисиця заснула.

Вдолге, вкоротке, захотілося знову Лисиці меду – адже Лисиця сластьона, – ось і вона прикинулася хворою: кахи та кахи, спокою не дає Ведмедю, всю ніч прокашляла.

– Кумо, – каже Ведмідь, – хоч би що ні на є полечилась.

– Ох, куманьок, є у мене снадобьеце, тільки б медку в нього подбавить, і все як рукою є сымет.

Мишко встав з полатей і вийшов у сіни, зняв діжку – ан діжка порожня!

– Куди подівся мед? – заревів Ведмідь. – Кума, це твоїх рук справа!

Лисиця так закашлялася, що і відповіді не дала.

– Кума, хто з’їв мед?

– Який мед?

– Так мій, що в кадочке був!

– Коли твій був, так, значить, ти з’їв, – відповіла Лисиця.

– Ні, – сказав Ведмідь, – я його не їв, все про випадок берег; це, значить, ти, кума, сшалила?

– Ах ти, кривдник такий! Покликав мене, бідну сироту, до себе та й хочеш зі світу зжити! Ні, друже, не на таку напав! Я, лисиця, миттю винуватого дізнаюся, разведаю, хто мед з’їв.

Ось Ведмідь зрадів і каже:

– Будь ласка, кумонько, разведай!

– Ну що ж, ляжемо проти сонця – у кого мед з живота витопиться, той його і з’їв.

Ось лягли, сонечко їх пригріло. Ведмідь захропів, а Лисонька – швидше додому: зіскребла останній медок з діжки, вимазала їм Ведмедя, а сама, умивши лапки, ну Михайлика будити.

– Вставай, знайшла злодія! Я знайшла злодія! – кричить у вухо Ведмедю Лисиця.

– Де? – заревів Мишко.

– Так ось де, – сказала Лисиця і показала Мишкові, що у нього все черево в меду.

Мишко сів, протер очі, провів лапою по животу – лапа так і горнеться, а Лисиця його картає:

– Ось бачиш, Михайло Потапович, сонечко-то мед з тебе вытопило! Вперед, куманьок, своєї провини на іншого не звалюй!

Сказавши це, Лиска махнула хвостом, тільки Ведмідь і бачив її.