Неординарна віршована трактування української народної казки з перших рядків бере за душу і до самого кінця не відпускає, примушуючи співпереживати героям. Світлана Медофф неодмінно наділяє їх почуттями і емоціями, чого в традиційних казках, як правило, не вистачає.

Якщо ваше дитя вимагає самих цих страшних історій, то вона тут. «У ній заздрість, помста, прокляття, вбивство, чаклунство», проте автор щадить дитячу психіку: не дає головному героєві холоднокровно сунути в піч доньку відьми…

Текст казки

Сторінок:
1 2 3 4 5 6

Сідай ближче, сонечко,

Адже це страшна казка!

В ній заздрість, помста, прокляття,

Вбивство, чаклунство…

Але ти не бійся. Наш герой —

Веселий та кмітливий,

І в казці обов’язково

Ласкаво покарає зло.

Частина перша

У часи далекі

Навколо великого озера

Селилися люди добрі,

Годувала їх земля.

Біди село не відало,

Поки в лісі за озером

Не жінка оселилася

По прізвиську Змія.

Ночами відьма чорна

В село ходила, крадькома,

Тягала на поталу

Овечок, курей, гусей.

Її боялися смерті,

Ходили байки страшні,

Що відьма робить псування

І смажить малюків.

Шепне слова заповітні —

Замки всі відкриваються,

І живність напівсонна

Не квохчет, не гарчить.

Візьме товстіший курочку,

Яєчком не погребує,

А півня надутого,

Що в ступорі сидить,

По дзьобу клацне весело:

— Що турбує? Горлечко?

Чого мовчимо? Контузія?

Оглух? Параліч?

Потім гусей помацає,

Візьме самого жирного…

Овечку кучерявий

Посмажити і постригти

Веде на мотузочці.

«Поки, шашлик», — лясне

Барана нетямущого

По морді ошелешеної…

Два слова, помах руки —

І пси, зазвичай злющі,

На спину тут же валяться,

Підставивши пузо м’яке,

І навіть мужики,

Хто вискакував із дому,

Відчувши недобре…

Або жінкою посланий

Добро своє рятувати,

Так падав як підкошений.

Змія ногою помацає

І переступить весело:

«Не спиться? Треба спати»!

Одного разу семеро сміливих,

Хто з рушницями, хто з вилами,

Облаву їй влаштували:

Тепер ти не втечеш!

Але ж вона, клята,

Їх здалеку відчула,

Вороний перекинулася.

Чаклунка — що візьмеш.

Ще в чорну гадюку!

Так! Перетворювалася запросто.

Серед білого дня зручніше

Так бути непомітною.

Підглядати, підслуховувати,

Про що пліткують кумасі

І тим, хто проклинав її,

Болючіше помститися.

Дивись — там мор у кроликів,

Там вишня вся обсипалася,

Там город повытоптан,

Ніби Мамай пройшов,

Вода в колодязі гірка,

Коровушка не доїться,

В ліжко дитина обсикається,

І чоловік до іншої пішов…

Петрівна, хитра баба,

Була не ликом шита

І ввечері з молитвою

Весь обходила будинок.

Свічкою церковної ревно

Хрестила двері і бризкала

Курник, двір і Тузика

Святою водою притому.

Гадюка підколодна

Петрівну ненавиділа

І обходила її будинок

Зазвичай стороною,

Адже всі закляття без толку,

Сто разів чаклунка в сказі

Рвала на собі волосся

І билася головою.

Їй хоч би що, звичайно ж,

А на воротах — вм’ятини,

І вся фарба облупилася,

У кішки нервовий тик,

Собака заїкається,

Зате Петрівні весело:

Вся Скотина цілісінька

І живий-здоровий старий.

Така поведінка

В селі ніхто не жалував,

Адже жартувати з ведьмою

І помста її страшна.

Петрівна не була аж ніяк

Впертою чи дурною,

Але тридцять років без малого

Велася ця ворожнеча.

Сторінок:
1 2 3 4 5 6