Сумна історія зі щасливим фіналом – казка «Іб і Християночка» Р. Х. Андерсена. Жили по сусідству двоє дітей. Батьки їх були однаково бідні, тому хлопчик з дівчинкою часто грали разом. Одного разу вони заблукали в лісі й зустріли циганку. Вона подарувала їм три чарівних горіха. Християночка взяла собі два великих. У них приховувалося пророцтво і майбутньому багатстві. А Ибу дістався маленький горішок, в якому була тільки труха, що символізує землю.

Дівчинка переїхала в місто, виросла там і вдало вийшла заміж…

Текст казки

Неподалік від річки Гуден за Силькеборгскому лісі проходить гірський кряж, на зразок великого валу. Біля підніжжя його, з західної сторони, стояв, та й тепер стоїть селянський будиночок. Грунт тут убога; пісок так і просвічує крізь рідкісну жито і ячмінь. Тому минуло вже багато років. Господарі будиночка засівали маленьке поле, тримали трьох овець, свиню та двох волів — словом, годувалися абияк; що є — добре, а нема — і не питай! Могли б вони тримати і пару коней, так говорили, як і інші тамтешні селяни:

— Кінь сама себе з’їдає, — коли дає, так і бере стільки ж!

Йеппе Йенс влітку працював у полі, а взимку старанно різав дерев’яні черевики. Тримав він і помічника, хлопця; той умів виробляти такі черевики, що вони й міцні були, і легкі, і фасонисты. Крім черевиків, вони різали і ложки, і зашибали-таки гроші, так що Йеппе Йенса з господинею можна було назвати бідняками.

Єдиний їхній синочок, семирічний Іб, дивлячись на батька, теж різав якісь трісочки, звичайно, різав собі при цьому пальці, але нарешті вирізав-таки з двох обрубків щось на зразок маленьких дерев’яних черевичків — “в подарунок Христиночке”, — сказав він. Христиночка, донька барочника, була така хороша, ніжна, немов панночка; будь у неї і сукні під стать їй самій, ніхто б не повірив, що вона народилася в бідній хатині, критої вересом, в степу Сейс. Батько її був вдів і займався сплавкой дров з лісу на Силькеборгские угриные тоні, а інший раз і далі, у Рандерс. Йому не було на кого залишати шестирічну Христиночку будинку, і вона майже завжди роз’їжджала з батьком взад і вперед по річці. Якщо ж тому доводилося пливти у Рандерс, дівчинка залишалася у Йеппе Йенса.

Іб і Христиночка були великими друзями і в іграх і за столом. Вони копалися і рилися в піску, ходили всюди, а раз зважилися навіть одні влізти на кряж і — марш у ліс, там вони знайшли гніздо кулика і в ньому яєчка. Ось була подія!

Іб зроду ще не бував у степу, не траплялося йому і пропливати з річки Гуден в озера; ось барочник і запросив раз хлопчика покататися з ними і ще напередодні взяв його до себе додому.

Рано вранці барка відплила; на самому верху складених у дровітні дров сиділи дітлахи, уплітаючи хліб і малину; барочник і його помічник відштовхувалися жердинами, протягом допомагало їм, і барка стрілою летіла по річці і озер. Часто здавалося, що вихід з озера закритий глухою стіною дерев і очерету, але підпливали ближче, і прохід перебував, хоча старі дерева і нависали над водою сплошною покровом, а дуби намагалися перегородити дорогу, простягаючи вперед оголені від кори гілки, — велетні дерева немов навмисне засукали рукави, щоб показати свої голі жилаві руки! Старі вільхи, відмиті плином від берега, міцно чіплялися корінням за дно і здавалися маленькими лісовими острівцями. По воді плавали латаття… Славне була подорож! Нарешті добралися і до тонею, де з шлюзів шумно бігла вода. Було на що подивитися тут і Христиночке і Ибу!

В ті часи тут ще не було ні фабрики, ні міста, а стояв старий будинок, в якому жили рибалки, і народу на тонях тримали небагато. Місцевість оживляли лише шум води та крики диких качок. Доставивши дрова на місце, батько Христини купив велику в’язку вугрів і битого поросяти; припаси поклали в кошик і поставили на кормі барки. Тому довелося плисти проти течії, але вітер був попутний, вони поставили вітрила, і барка задвигтіла, немов її везла пара добрих коней.

Допливши до того місця в лісі, звідки помічникові барочника було рукою подати до будинку, чоловіки зійшли на берег, а дітям веліли сидіти смирно. Так, так вони і всиділи! Треба ж було заглянути в кошик, де лежали вугри і порося, витягнути порося і потримати його в руках. Тримати, звичайно, хотілося і того і другого, і ось порося опинився у воді і поплив за течією. Жах що таке!

Іб зіскочив на берег і пустився тікати, але ледве пробіг кілька кроків, як до нього приєдналася і Христина.

— І я з тобою! — закричала вона, і діти жваво опинилися в кущах, звідки вже не видно було ні барки, ні річки. Пробігши ще трошки, Христиночка впала і заплакала. Іб підняв її.

— Ну, ходімо разом! — сказав він їй. — Будинок-то ж он там!

Те, що не там. Йшли, йшли вони з сухим листям і галузям, які так і хрустіли під їх ножонками, і раптом пролунав гучний крик, ніби кликали когось. Діти зупинилися й прислухалися. Тут закричав орел: який неприємний крик! Дітлахи струхнули було, та побачили як раз перед собою неймовірне безліч чудеснейшей лохини. Як тут встояти? І обидва взапуски почали рвати так є жменями, вимазали собі всі руки, губи і щоки! Знову почувся оклик.

— А нам дістанеться за порося! — сказала Христина.

— Ходімо краще додому, до нас! — сказав Іб. — Адже це тут же, в лісі!

І вони пішли, і вийшли на проїжджу дорогу, але вона не вела додому. Стемніло, моторошно стало дітям. В лісі стояла дивна тиша; лише зрідка лунав різкий, неприємний крик пугача або іншої якоїсь незнайомої дітям птахи… Нарешті діти застрягли в кущах і розплакалися. Наплакавшись, вони розтягнулися на сухих листках і заснули.

Сонечко було вже високо, коли вони прокинулися.

Тремтіння пробрала їх від ранкової свіжості, але на пагорбі між деревами проглядало сонечко; треба було піднятися туди, вирішив Іб: там вони зігріються, і звідти ж можна буде побачити будинок його батьків. На жаль! Діти перебували зовсім в іншому кінці лісу, і до дому було далеко! Дещо як видерлися вони на пагорб і опинилися над урвищем; внизу блищало прозоре, світле озеро. Рибки так і штовхалися на поверхні, виблискуючи на сонці лускою. Такого видовища діти і не очікували. До того ж, краю обриву всі поросли ліщиною, посипаний горіхами; в деяких гнездышках сиділо навіть по семи! Діти рвали, клацали горіхи і їли ніжні ядерця, які вже почали достигати. Раптом — ось страх-то! — з кущів вийшла висока стара з брунатним обличчям і чорними як смола волоссям; білки її очей виблискували, як у негра; за спиною у неї був вузол, в руках суковата палиця. Це була циганка. Діти не відразу розібрали, що вона їм казала, а вона витягла з кишені три горіха і сказала, що це чарівні горіхи — в кожному заховані пречудові речі!

Іб подивився на неї; вона дивилася так лагідно; він зібрався з духом і попросив у неї горіхи. Вона віддала і нарвала собі повну кишеню свіжих.

Іб і Христиночка витріщалися на чарівні горіхи.

— Що ж, у ньому карета й коні? — запитав Іб, вказуючи на один.

— Та ще золота, і коні теж золоті! — відповіла стара.

— Дай його мені! — сказала Христиночка.

Іб віддав, і стара зав’язала горіх в шийний хустинку дівчинки.

— А в цьому є такий гарненький хустинку, як у Христини? — запитав Іб.

— Цілих десять! — відповіла стара. — Та ще чудові сукні, панчохи та капелюх!

— Так дай мені і цей! — сказала Христина.

Іб віддав їй і інший, і у нього залишився лише один, маленький, чорненький.

— Цей залиш собі! — сказала Христина. — Він теж хороший.

— А що в ньому? — запитав Іб.

— Те, що для тебе буде краще! — сказала циганка.

І Іб міцно затиснув горіх в руці. Циганка пообіцяла дітям вивести їх на дорогу, і вони пішли, але зовсім не туди, куди треба. З цього, однак, зовсім не випливало, що циганка хотіла вкрасти дітей.

Нарешті вже діти натрапили як-то на лісничого Крэна. Він знав Иба і привів дітей додому, де всі були в страшному переполосі. Дітей пробачили, хоч вони заслуговували добрих різок, по-перше, за те, що втратили у воду порося, а по-друге, за те, що втекли.

Христина повернулася додому в степ, а Іб залишився в лісовому будиночку. Першим його ділом в той же вечір було витягнути з кишені свій горішок. Він прищемив його дверима, і горіх розколовся, але в ньому не виявилося навіть зернини — одна чорна пил, землиця, начебто нюхального тютюну. Горіх був з червоточиною, як говориться.

— Так я і думав! — сказав собі Іб. — Як могло б “те, що для мене краще всього”, вміститися в такому крихітному горішку? І Христина не отримає своїх ні суконь, ні золотої карети!

Прийшла зима, прийшов і Новий рік.

Минуло кілька років. Іб почав готуватися до конфірмації і ходити до священика, а той жив далеко. Раз зайшов до них барочник і розповів батькам Иба, що Христиночка надходить в служіння, — пора їй заробляти свій хліб. І щастя їй щастить: вона надходить до гарним, багатим людям — подумайте, до самим господарям заїжджого двору в Гернинге! Спочатку вона просто буде допомагати господині, а потім, як звикне до справи і конфирмуется, вони залишать її у себе зовсім.

І ось Іб розпрощався з Христиною, а їх давно вже прозвали нареченим і нареченою. Христиночка показала Ибу на прощання ті два горішка, що він колись дав їй в лісі, і сказала, що береже в своїй скриньці і дерев’яні черевички, які він вирізав для неї ще хлопчиком. З тим вони й розлучилися.

Иба конфірмували, але він залишився жити вдома з матір’ю, старанно різав зимою дерев’яні башмаки, а влітку працював у полі; в матері не було іншого помічника — батько Иба помер.

Лише зрідка, через листоношу та через рибалок, отримував він звістки про Христині. Їй жилося у господарів відмінно, і після конфірмації вона надіслала батькові листа з поклонами Ибу і його матері. У листі йшлося також про чудове плаття і полдюжине сорочок, що подарували їй господарі. Вести були, значить, гарні.

Наступну весною в один прекрасний день у двері будиночка Иба постукали, і з’явився барочник з Христиною. Вона приїхала провідати батька, — видався випадок доїхати з ким-то Тему і назад. Вона була прегарненька, зовсім панянка на вигляд і одягнена дуже добре; плаття сиділо на ній вправно і дуже йшло до неї, словом — вона була в повному параді, а Іб зустрів її в старому, буденну сукню і від сорому не знав, що сказати. Він тільки взяв її за руку, міцно потиснув, мабуть дуже зрадів, але язик у нього якось не ворушився. Зате Христиночка щебетала без угаву; майстриня була поговорити! І, вітаючись, вона поцілувала Иба прямо в губи!

— Хіба ти не впізнаєш мене? — питала вона його.

А він, навіть коли вони залишилися вдвох, сказав тільки:

— Право, ти немов важлива дама, Христина, а я такий растрепа! А як часто я згадував тебе… і добрий старий час!

І вони пішли рука об руку на кряж, милувалися звідти рікою і степом, поросшею вересом, але Іб все не говорив ні слова, і тільки коли прийшов час розлучатися, йому стало ясно, що Христина повинна стати його дружиною; адже їх ще в дитинстві звали нареченим і нареченою, і йому навіть здалося, що вони вже заручені, хоча жоден з них ніколи і не обмовився ні про що такому ні словом. Всього декілька годин ще залишалося їм провести разом: Христині треба було поспішати до Тем, звідки вона на наступний ранок повинна була виїхати назад додому. Батько з Ібом проводили її до Тему: ніч була така ясна, місячна. Коли вони дійшли до місця, Іб став прощатися з Христиною і довго-довго не міг випустити її руки. Очі його так і блищали, і він нарешті заговорив. Трохи він сказав, але кожне його слово йшло прямо від серця:

— Якщо ти ще не дуже звикла до багатого життя, якщо думаєш, що могла б оселитися у нас з матір’ю і вийти за мене заміж, то… ми могли б коли-небудь одружитися!.. Але, звичайно, треба почекати трохи!

— Звичайно, почекаємо! — сказала Христина і міцно потиснула йому руку, а він поцілував її в губи. — Я вірю тобі, Іб! — продовжувала вона. — І думаю, що люблю тебе сама, але все ж треба подумати!

З тим вони й розлучилися. Іб сказав батькові, що вони з Христиною майже змовилися, а той відповів, що давно чекав цього. Вони повернулися разом до Ибу, і барочник переночував у нього, але про заручини більше не було сказано ні слова.

Пройшов рік. Іб і Христина обмінялися двома листами. “Вірний openpgp — до гроба”, підписувалися вони обидва. Але раз до Ибу зайшов барочник передати йому від Христини уклін і… так, тут слова ніби застрягли у нього в горлі… зрештою справа, однак, з’ясувалося. Христині жилося дуже добре, вона була такою красунею, всі її любили і поважали, а старший син господарів, який приїжджав провідати батьків — він займав в Копенгагені велике місце в якійсь конторі, покохав її. Він їй теж сподобався, батьки, здавалося, були не проти, але Христину, видно, дуже турбувало те, що Іб так багато думає про неї… “І от вона хоче відмовитися від свого щастя”, — закінчив барочник.

Іб не зронив спочатку ні словечка, тільки весь побілів як полотно, потім похитав головою і сказав:

— Христина не повинна відмовлятися від свого щастя!

— Так напиши їй кілька слів! — сказав батько Христини.

Іб і написав, але не відразу; думки все щось не виливалися на папір, як йому хотілося, і він перекреслював і рвав лист за листом в клаптики. Але до ранку лист все-таки було написано. Ось воно:

“Я читав твій лист до батька і бачу, що тобі добре і буде ще краще. Порадься з своїм серцем, Христина, подумай гарненько про те, що чекає на тебе, якщо вийдеш за мене; статків великих адже у мене немає. Не думай тому про мене і як мені, а думай тільки про своє щастя! Я тебе не пов’язував жодним словом, а якщо ти і дала його мені подумки, то я повертаю тобі його. Хай пошле тобі бог всякого щастя, Христиночка! Господь же утішить і мене!

Вічно відданий друг твій

Іб”.

Лист було відправлено, і Христина отримала його. Близько Мартинова дня в ближній церкви оголосили про заручини Христини; в одній з церков в Копенгагені, де жив наречений, теж. І скоро Христина з господинею вирушили у столицю, — наречений не міг надовго кидати свою справу. Христина повинна була, по домовленості, зустрітися зі своїм батьком у містечку Фундер — воно лежало якраз на шляху, так і старому було до нього недалеко. Тут батько з дочкою свиделись і розлучилися. Барочник зайшов після того до Ибу повідомити йому про побачення з дочкою; Іб вислухав його, але не промовив у відповідь ні словечка. Він став таким задумливим, за словами його матері. Так, він багато про що думав, між іншим і про тих трьох горіхах, що дала йому в дитинстві циганка. Два з них він віддав Христині; то були чарівні горіхи: в одному була золота карета й коні, в іншому — пречудові сукні. Ось і збулося все. Вся ця розкіш і чекає її тепер в Копенгагені! Так, для неї все вийшло, як по писаному, а Іб знайшов у своєму горішку тільки чорну пил, землю. “Те, що для тебе буде краще”, — сказала йому циганка; так, так воно і є: тепер він розумів сенс її слів — у чорній землі, в могилі, йому буде найкраще!

Минуло ще кілька років, як довго тяглися вони для Иба! Старі господарі заїжджого двору померли один за іншим, і все багатство, багато тисяч риксдалеров, дісталося синові. Тепер Христина могла обзавестися навіть золотою каретою, а не тільки чудовими сукнями.

Потім цілих два роки про Християни не було ні слуху ні духу; нарешті батько отримав від неї листа, але не радісні воно принесло вести. Бідолаха Христина! Ані вона, ані її чоловік не вміли берегти грошей, та багатство їх як прийшло, так і пішло; воно не пішло їм на користь — вони самі того не хотіли.

Верес в полі цвів і відцвітав, багато раз заносило снігом і степ, і гірський кряж, і затишний будиночок Иба. Раз весною Іб йшов по полю за плугом; раптом плуг врізався у щось тверде — кремінь, як йому здалося, і з землі висунулася наче велика чорна стружка. Але коли Іб взяв її в руки, він побачив, що це не дерево, а метал, блестевший в тому місці, де його різонуло плугом. Це було старовинне, важке і велике золоте кільце героїчної епохи. На тому місці, де тепер расстилалось зоране поле, височів колись древній могильний курган. І ось орач знайшов скарб. Іб показав кільце священика, той пояснив йому, яке воно дороге, і Іб пішов до місцевого судді; суддя дав знати про дорогоцінну знахідку в Копенгаген і порадив Ибу особисто представити її куди слід.

— Краще цього земля не могла дати тобі нічого! — додав суддя.

“Ось воно! — подумав Іб. — Так все-таки земля дала мені те, що для мене найкраще! Значить, циганка була права!”

Іб відправився з Орхуса морем в Копенгаген. Для нього це було трохи не навколосвітньою плаванням, — досі він плавав лише за своєю річці Гуден. І ось він добрався до Копенгагена. Йому виплатили повну вартість знахідки, велику суму: цілих шістсот риксдалоров. Кілька днів блукав степовик Іб за чужим, величезному місту і одного разу увечері, якраз напередодні від’їзду назад в Орхус, заблукав, перейшов якийсь міст і замість того, щоб йти до Західних воріт, влучив у Христианову гавань. Він, утім, і тепер йшов на захід, та тільки не туди, куди треба. На вулиці не було ні душі. Раптом з одного убогого будиночка вийшла маленька дівчинка. Іб попросив її вказати йому дорогу; вона злякано зупинилася, глянула на нього, і він побачив, що вона гірко плаче. Іб зараз же запитав — про що; дівчинка щось відповіла, але він не розібрав. В цей час вони опинилися біля ліхтаря, і світло впав дівчинці прямо в обличчя — Іб очам своїм не повірив: перед ним стояла жива Христиночка, якою він пам’ятав її в дні її дитинства!

Іб увійшов слідом за малятком в убогу хату, піднявся по вузькій, слизькій драбині на горище, в маленьку комірчину під самим дахом. На нього війнуло важким, задушливим повітрям; в комірчині було зовсім темно й тихо; тільки в кутку чулися чиїсь важкі зітхання. Іб чиркнув спичкою. На жалюгідною ліжку лежала мати дитини.

— Не можу я допомогти вам? — запитав Іб. — Малютка зазвала мене, але я приїжджий і нікого тут не знаю. Скажіть же, чи немає тут якихось сусідів, яких би можна було покликати на допомогу?

І він підняв голову хворий.

Це була Христина зі степу Сейс. Багато років при Бо не згадувалося навіть її імені — це б потривожила його, тим більше, що чутки про неї доходили самі невтішні. Чутка правду казала, що велику спадщину зовсім закрутило голову чоловікові Христини; він відмовився від місця, поїхав за кордон, прожив там півроку, повернувся назад і став витрачати грошики. Все більше і більше нахилялася віз і нарешті перекинулася догори дном! Веселі друзі-товариші заговорили, що цього і треба було чекати, — хіба можна вести таку божевільну життя? І ось одного разу вранці його витягли з палацового каналу мертвим!

Дні Христини теж були полічені; молодший дитина, народжена в злиднях, вже помер, і сама вона збиралася піти за ним… Вмирає, всіма забута, лежала вона в такій жалюгідній комірчині, якою могла ще, мабуть, задовольнятися в дні юності, в степу Сейс, але не тепер, після того, як встигла звикнути до розкоші і багатства. І ось сталося, що старша се донька, теж Христиночка, терпів холод і голод разом з матір’ю, зустріла Иба!

— Я боюся, що помру, залишу мою бідну крихту круглою сиротою! — простогнала хвора. — Куди вона дінеться?!

Більше вона говорити не могла.

Іб знову запалив сірник, знайшов недогарок свічки, запалив його і висвітлив жалюгідну комірчину.

Потім він глянув на дитину і згадав Христиночку — подругу дитячих років… Так, заради тієї Христиночки він повинен взяти на себе піклування про цю, чужий для нього дівчинці! Вмираюча глянула на нього, очі її широко розкрилися… Впізнала вона його? Невідомо; він не почув від неї більше ні єдиного слова.

Ми знову в лісі, біля річки Гуден, поблизу степу Сейс. Осінь, небо сіро, верес оголився, західні вітри так і рвуть з дерев пожовкле листя, кидають їх у річку, разметывают по степу, де як і раніше стоїть будиночок, критий вересом, але живуть в ньому вже чужі люди. А біля підніжжя гірського кряжу, в захищеному від вітру місці, за високими деревами, стоїть старий будиночок, вибілений і пофарбований заново. Весело палає вогник у грубці, а сама кімнатка осяяне сонячним сяйвом: воно ллється з двох дитячих оченят, з рожевого сміється ротика лунає щебетання жайворонка; весело, жваво в кімнаті: тут живе Христиночка. Вона сидить у Иба на колінах; Іб для неї батько і мати, справжніх своїх батьків вона забула, як давній сон. Іб тепер людина заможна і живе з Христиночкой розкошуючи. А мати дівчинки покоїться на цвинтарі для бідних в Копенгагені.

У Иба водяться в скрині деньжонки; він дістав їх собі з землі, — кажуть про нього. У Иба є тепер і Христиночка!