По казці «Блукаючі вогники в місті» Андерсена, творча людина чекав натхнення довгі роки, шукав його в кожному звуці, серед книжкових рядків, в лісі і на морі. Але марно, все тому, що пронеслася війна і настала важка пора, люди перестали вірити в чудеса і праця казкаря став нікому не потрібен. Коли письменник вже зневірився знайти хороші ідеї, йому зустрілася Болотниця, персонаж місцевого фольклору. Вона й підказала, що можна зробити, щоб повернути людям віру в хороше – потрібно лише поєднати даний і вигадане. Охочіше вірять в казки, схожі на правду…

Текст казки

Жив-був чоловік; він знав багато-багато нових казок, але тепер запас їх — за його словами — виснажився. Казка, яка є сама собою, не приходила більше і не стукала до нього в двері. Чому? По правді сказати, він сам кілька років не згадував про неї і не чекав її до себе в гості. Так вона, звичайно, і не приходила: була війна, і в країні кілька років стояли плач і стогін, як і завжди під час війни.
Лелеки й ластівки повернулися з далекого мандри — вони не думали ні про яку небезпеку; але з’явитися, вони з’явились, а їх гнізд не виявилося більше: вони згоріли разом з будинками. Кордони країни були майже стерті, ворожі коні топтали давні могили. Важкі, сумні то були часи! Але і їм прийшов кінець.
Так, їм прийшов кінець, а казка і не думала стукати у двері до казкаря; та слуху про неї не було!
«Мабуть, і казкам прийшов кінець, як багато чому іншому! — зітхав казкар. — Але ні, казка адже безсмертна!» Пройшов рік з чимось, і він почав сумувати.
«Невже ж казка так і не прийде, ніколи більше не постукає до мене?» І вона воскресла в його пам’яті як жива. У яких тільки образах вона йому не була! То в образі чарівної молодої дівчини, уособленої весни, з сяючими, як глибокі лісові озера, очима, увінчаною диким ясминником, з букової гілкою в руці. То в образі коробейника, який, відкривши свій короб з товарами, розвівав перед ним стрічки, поцятковані віршами і переказами старовини. Миліше всього було йому її поява в образі старої, убеленной сивиною бабусі, з великими розумними світлими очима. Ось у неї був запас розповідей про найдавніших часах, набагато давніший тих, коли принцеси ще пряли на золотих прялках, а їх вартували дракони і змії! І вона передавала їх так жваво, що у слухача темніло в очах, а на підлозі малювалися кров’яні плями. Моторошно було слухати і все-таки куди як цікаво! Все це було так давно-давно!
«Невже ж він так-таки й не постукає більше?» — запитував себе казкар, не зводячи погляду з дверей; під кінець у нього потемніло в очах, а на підлозі замиготіли чорні плями; він і сам не знав, що це — кров або траурний креп, який оповилася країна після важких, похмурих днів скорботи.
Сидів він, сидів, і раптом йому спало на думку: а що, якщо казка ховається, як принцеса добрих старовинних казок, і чекає, щоб її розшукали? Знайдуть її, і вона засяє новою красою, краще колишнього!
«Хто знає! Може бути, вона ховається в кинутої соломинку, коливної он там, на краю колодязя? Тихіше! Тихіше! Може бути, вона сховалася в висохлий квітка, що лежить в одній з цих великих книг на полиці?»
Казкар підійшов до полиці і відкрив одну з новітніх освітніх книг. Не тут чи казка? Але там не було навіть жодної квітки, а тільки дослідження про Гольгере Данске. Казкар став читати і прочитав, що історія ця — плід фантазії одного французького ченця, роман, який потім взяли та перевели і «тиснули на датському мовою», що Гольгера Данске зовсім і не існувало ніколи, а отже, він ніколи і не з’явиться знову, про що ми співаємо і чому так охоче віримо. Отже, Гольгер Данске, як і Вільгельм Телль, опинявся одним вигадкою! Все це було викладено в книзі з належною вченістю.
— Ну, а я в що вірю, і вірю! — сказав казкар. — Без вогню диму не буває!
І він закрив книжку, поставив її на полицю і підійшов до живих квітів, які стояли на підвіконні. Чи Не тут сховалася казка? Не в червоному чи тюльпан з жовтими краєчками, або, може бути, в свіжої троянди, або в яскравій камелії? Але між квітами ховалися лише сонячні промені, а не казка.
«Квіти, що росли тут на важкий, скорботний час, були куди красивіше, але їх зрізали всі до єдиного, сплели з них вінок і поклали в труну, який накрили розпущеним прапором. Може бути, з тими квітами поховали і казку? Але квіти знали б про те, самий труну, сама земля відчули б це! Про це розповіла б кожна пробилася з-під землі билинка! Ні, казка померти не може! Вона безсмертна!.. А може бути, вона приходила сюди, стукала у двері, але кому було почути її стук, кому було діло до неї? У той похмурий час і на весняне сонечко-то дивилися мало не з озлобленням, сердилися, здається, навіть на щебетання пташок, на життєрадісну зелень! Язик не повертався тоді проспівати хоч одну зі старих, нев’янучий народних пісень; їх поховали разом з багатьох, що було так дорого серцю! Так, казка відмінно могла стукати в двері, але ніхто не чув цього стукоту, ніхто не запросив її увійти, вона і пішла! Піти пошукати її! За місто! У ліс, на берег моря!»
За містом стоїть старий замок; стіни складені з червоної цегли, на вежі майорить прапор. У тонковырезной листі букових дерев співає соловей, милуючись на квіти яблуні і думаючи, що перед ним троянди. Влітку тут метушаться бджоли, гасаючи гудящим роєм навколо своєї цариці, а восени бурі розповідають про дикої полюванні, про в’янучих і обпадають людських поколіннях і листках. На Різдво сюди долинає з моря спів диких лебедів, а в самому старому будинку, біля печі, в цей час так затишно, так приємно сидіти і слухати казки та перекази!
У нижній, старої частини саду перебувала каштанова алея, так і манившая своїм півмороком. Туди-то і попрямував казкар. Тут колись прогудів йому вітер про Вольдемаре До і його дочок, а Дріада, мешкала в дереві, — це й була та сама бабуся-казка, — розповіла останній сон старого дуба. У часи прабабусі тут росли підстрижені кущі, тепер же — тільки папороть та кропива. Вони розрослися над валялися тут уламками старих кам’яних статуй. Очі статуй зарості мохом, але бачили вони не гірше колишнього, а ось казкар і тут не побачив казки.
Куди ж вона поділася?
Високо над головою його й старими деревами носилися зграї ворон і каркали: «Кра-кра! Геть! Геть!»
Він і пішов з садка на вал, що оточував дім, а звідти — в вільхову гай. Тут стояв шестикутний будиночок, при якому був пташиний двір. В світлиці сиділа стара, яка дивилася за птицею; у неї було на рахунку кожна знесене яйце, кожен вылупившийся курча, але все-таки вона не була казкою, яку розшукував наш казкар, — на це у неї були докази: метричне свідоцтво та свідоцтво про прищепленні віспи; обидва зберігалися в її скрині.
Неподалік від будиночка височів пагорб, всіяний терном і жовтою акацією. Тут же лежав старий могильний пам’ятник, привезений сюди багато років тому зі старого кладовища, як пам’ять про один з чесних «батьків міста». Пам’ятник зображував його самого, а навколо нього були висічені з каменю його дружина та п’ять дочок, все зі складеними руками і високих стоячих комірцях. Довгий, пильну споглядання пам’ятника діяло на думки, а думки, в свою чергу, діяли на камінь, і він починав розповідати про старовину; так принаймні бувало з людиною, разыскивавшим казку. Прийшовши сюди, він побачив на лобі кам’яного «батька міста» живого метелика; ось вона змахнула крильцями, політала-політала і сіла на травичку неподалік від пам’ятника, як би бажаючи звернути увагу казкаря на те, що там росло. А ріс там четирехлістний конюшина; та не одна така рослинка, а цілих сім, один біля іншого. Так, щастя колі привалить, так вже привалить разом! Казкар зірвав їх всі і сунув у кишеню. Адже щастя не гірше чистих грошей, але нова гарна казка була б, однак, ще краще, думалося казкаря. Казки-то він, однак, так і не знайшов.
Сонце сідало, велике, червоне; луки диміли, Болотниця варила пиво.
Свечерело; казкар стояв один у своїй кімнаті й дивився через сад і луг на болото і морський берег. Яскраво світив місяць; над луками стояв такий туман, що луг здавався величезним озером. Він і був ним колись, свідчили перекази; тепер же, завдяки місячному світлу, переказ перетворилася в дійсність. Казкареві згадалося те, що він прочитав сьогодні у книзі про Вільгельма Телле і Гольгере Данске, — ніби вони ніколи не існували; вони, однак, жили в народному повір’я, як ось і це озеро знову стало раптом дійсністю! Значить, і Гольгер Данске може воскреснути!
В цю хвилину щось сильно стукнуло в вікно. Що це? Птах, кажан, сова? Ну, таким гостям не відчиняють! Але ось вікно відчинилося само собою, і в нього просунулась пристаріла голова.
— Це ще що? — запитав казкар. — Хто це? І як вона може зазирнути у вікно другого поверху? Що вона, на сходах стоїть?
— У вас в кишені четирехлістний конюшина! — обізвалась стара. — У вас навіть цілих сім таких билин, і одна з них шестилистная!
— Хто ти? — запитав її казкар.
— Болотниця! — відповіла вона. — Болотниця, що варить пиво. Я ж поралася з пивом, та один з болотних чортенят расшалился, висмикнув з бочки втулку і кинув її сюди, у двір, прямо у вікно. Тепер пиво так і біжить з бочки, а це невигідно.
— А скажіть… — почав було казкар.
— Стривайте маленько! — перервала його Болотниці. — Тепер у мене є справа важливіша! — І вона зникла.
Казкар тільки що зібрався зачинити вікно, як стара здалася знову.
— Ну ось, справу зроблено! — сказала вона. — Іншу половину пива я доварю завтра, якщо погода буде гарна. Про що ж ви хотіли запитати мене? Я повернулася тому, що завжди тримаю слово, та до того ж у вас в кишені сім билин чотирилистої конюшини, з яких одна навіть шестилистная, — це викликає повагу! Такий чотирилисник — що твій орден; правда, він росте прямо біля дороги, але знаходить його не всяк! Так що ж ви хотіли запитати? Ну, не мямлите ж, я поспішаю!
Казкар і запитав про казку, запитав, не зустрічала її Болотниці.
— Ох ти, моє пиво, пиво! — сказала стара. — Ви все ще не ситі казками? А я так думаю, що вони всім вже набили оскому. Тепер у людей є чим зайнятися іншим! Навіть діти, і ті переросли казки. Тепер подавайте хлопчикам сигари, а дівчаткам криноліни; ось що їм до смаку! А казки?! Ні, тепер є чим зайнятися важливіші!
— Що ви хочете сказати? — запитав казкар. — І що ви знаєте про людей? Адже ви маєте справу тільки з жабами та блукаючими вогниками!
— Та глядіть-но цих вогників! — сказала стара. — Вони тепер на волі! Вирвалися! Про них-то ми і поговоримо з вами. Тільки приходьте до мене в болото, а то мене там справа чекає. Там я і розповім вам про все. Але поспішайте, поки ваші четырехлистные та одна шестилистная билиночки конюшини не зів’яли і місяць не зайшов.
І Болотниця зникла.
Баштові годинники пробили дванадцять, і не встигли ще вони пробити чверть першого, як казкар, вийшовши з дому і минувши сад, стояв на лузі. Туман ліг; Болотниця кінчила варіння пива.
— Довгенько ж ви збиралися! — сказала йому вона. — Нечиста сила куди жвавіше людей; я рада, що народилася Болотницею!
— Ну, що ж ви мені скажете? — запитав казкар. — Що-небудь про казку?
— Ви ні про що інше і говорити не можете? — відповіла стара.
— Так, мова піде про поезії майбутнього?
— Тільки не залітайте занадто високо! — сказала Болотниці. — Тоді я і буду з вами розмовляти. Ви тільки і бредите поезією, говорите тільки про казку, точно вона всьому світу голова! А вона хоч і старші всіх, та вважається-то самою младшею, вічно юною! Я добре знаю її! І я колись була молода, а молодість не те, що дитяча хвороба. І я колись була гарненькою лісовий дівою, танцювала разом з подругами при місячному світлі, заслуховувати солов’я, блукала по лісі і не раз зустрічала дівчину-казку — вона вічно вештається по світу. То вона ночує в напіврозпущеному тюльпан, то в шлунок, то шмыгнет в церкву і закутается там у креп, спадаючий з свічників у вівтарі!
— Та ви дуже обізнані! — помітив казкар.
— Повинна ж я знати принаймні за ваше! — відгукнулася Болотниці. — Поезія і казка — обидві одного поля ягоди, і пора їм обом забиратися подобру-здорові! Їх тепер можна відмінно підробити; і дешево і сердито виходить! Хочете, я дам вам їх скільки завгодно задарма! У мене повна шафа поезії в пляшках. У них налита есенція, самий екстракт поезії, витягнутий з різних коренів — і гірких і солодких. У мене є всі сорти поезії, якої потребують люди. У свята я вживаю ці есенції замість духів — ллю кілька крапель на носову хустку.
— Дивні речі ви розповідаєте! — промовив казкар. — Так у вас поезія розлита по пляшках?
— І в мене її стільки, що вам і не переварити! — відповіла стара. — Адже ви знаєте історію про дівчинку, яка наступила на хліб, щоб не забруднити нових черевиків? Вона і написана і надрукована.
— Я сам розповів її! — сказав казкар.
— Ну так ви знаєте і знаєте, що дівчинка провалилася крізь землю, до мене в пивоварню, як раз в той час, коли у мене була в гостях чортова прабабуся; вона прийшла подивитися, як варять пиво, побачила дівчинку і випросила її собі ідолів, на пам’ять про відвідування пивоварні. Чортова прабабуся отримала, що хотіла, мене ж обдарувала такою річчю, яка мені зовсім не до двору! Вона захотіла подарувати мені дорожню аптечку, шафа, повнісінький пляшок з поезією! Прабабуся сказала, де треба поставити шафу, там він і стоїть досі. Погляньте! У вас в кишені сім четырехлистных билин конюшини, з яких одна навіть шестилистная, так вам можна глянути!
І справді, посеред болота лежало щось на зразок великого вільхового пня, але виявилося, що це-то і є прабабушкин шафа. Він був відкритий для самої Болотницы і для всякого, хто тільки знав, де повинен стояти шафа («Він знає, де повинен стояти шафа», — кажуть у данців про людину, яка твердо знає, чого він хоче. — Приміт. перекл. ), сказала Болотниці.
Шафа відкривався і спереду, і ззаду, зі всіх сторін і кутів. Прехитрая штука! І все ж на вигляд він був ні дати ні взяти старий вільховий пень! Тут були в майстерних підробки всілякі поети, але переважали все-таки тубільні. З творінь кожного був витягнутий самий дух, квінтесенція їх змісту; потім здобуте було розкритиковано, оновлено, сконцентровано і закупорена в пляшку. Керована високим інстинктом, — як прийнято говорити в тих випадках, коли небажано назвати це геніальністю, — чортова прабабуся відшукувала в природі те, що озивалося тим або іншим поетом, додавала до цього трошки чортовини і таким чином запасалась поезією даного роду.
— Ну покажіть же мені цю поезію! — попросив казкар.
— Спершу вам треба послухати про дещо важливіші! — заперечила Болотниці.
— Та ми як раз у шафи! — сказав казкар і заглянув у шафу. — Е, та тут пляшки всіх величин! Що в цій? Або в цій?
— У цій так звані травневі духи. Я ще не нюхала їх, але знаю, що варто трохи плеснути з цієї пляшки на підлогу, і зараз перед тобою буде дивне лісове озеро, поросле лататтям. Якщо ж капнути всього дві крапельки на зошит учня, хоча б з самого нижчого класу, — в зошиті виявиться така запашна комедія, що хоч зараз постав її на сцену та засинай під неї — так сильно від неї пахне! На пляшці написано: «Варіння Болотницы» — ймовірно, з ввічливості до мене!
А ось пляшка зі скандальною поезією. З виду в неї налита одна брудна вода; так воно і є, але до цієї воді подмешан шипучий порошок з міських пліток, три лоти брехні і два грана істини; все це перемішано березовим прутом, не з різками, помоченных в розсолі і обрызганных кров’ю злочинця, навіть не з пучка шкільних різок — ні, просто з мітли, яку прочищали вуличну канаву.
Ось пляшка з минорно-побожною поезією. Кожна крапля видає вереск, що нагадував скрипіння іржавих петель у воротах пекла; витягнута ж ця есенція з поту і крові самобичующихся. Подейкують, правда, що це тільки голубина жовч, але інші сперечаються, що голуб — птах благочестива і в ній навіть жовчі немає; видно, що ці мудреці не вчилися природної історії!
Потім казкар побачив ще пляшку. Ось так була пляшка! З пляшок пляшка! Вона займала мало не половину шафи; це була пляшка з «звичайними історіями». Горлечко її було обв’язане свинячою шкірою і обтягнуте міхуром, щоб есенція не видихалася. Кожен народ міг добути з неї свій національний суп — все залежало від того, як повернути і згадати пляшку. Тут був і старовинний німецький кров’яний суп з розбійницькими галушками, і ріденький домашній супец, зварений з цих надвірних радників замість коріння; на поверхні плавали філософські жирні крапки. Був тут також і англійську гувернантский суп, і французький «potage a la Kock», зварений з петушьей ноги і горобиного яйця і датською мовою носить назву «канканного супу». Кращим з усіх супів був копенгагенський. Так, принаймні, говорили свої люди.
У пляшці з-під шампанського містилася трагедія; вона могла і повинна була вибивати пробку і плескати; комедія ж була схожа на дрібний-дрібний пісок, пил, яку можна було б пустити людям в очі; це була, звичайно, висока комедія. Низька комедія, втім, теж була в особливій пляшці, але вона складалася з одних афіш майбутнього, у яких назва п’єси відігравало головну роль. І тут траплялися чудові назви, наприклад: «А ну, плюнь-ка в нутро!», «В морду!», «Душка-скотина!», «П’яна, як устілка!». (Всі вирази, взяті з вуличного жаргону; перше потребує пояснення: коли хлопчисько отримує в подарунок перші години, він, звичайно, зараз біжить на вулицю похвалитися ними перед товаришами, а ті вимагають від нього докази, що годинник дійсно його: «А ну, плюнь-ка в нутро!» — Приміт. перекл. )
Казкар слухав, слухав і зовсім задумався, але думки Болотницы забігали вперед, і їй хотілося скоріше покласти цьому думання кінець.
— Ну, тепер надивилися на це скарб? Знаєте тепер, у чому тут справа? Але є дещо важливіше, чого ви ще не знаєте: блукаючі вогники в місті! Це важливіші всякої поезії та казки. Мені б варто було, звичайно, тримати язик за зубами, але доля сильніша за мене, на мене точно знайшла щось, мову так от і свербить! Блукаючі вогники в місті! Вирвалися на волю! Бережіться їх, люди!
— Ні слова не розумію! — сказав казкар.
— Присядьте, будь ласка, на шафу! — сказала стара. — Тільки не провалитесь в нього так не перебити пляшок! Адже ви знаєте, що в них. Я розповім вам про велику подію; воно сталося не далі як вчора, але траплялося й раніше. Тривати ж йому ще триста шістдесят чотири дні. Ви ж знаєте, скільки днів у році?
І вона повела розповідь.
— Вчора у болоті була така суетня! Святкували народження крихіток! Народилося дванадцять блукаючих вогників з того гатунку, що можуть за бажанням вселятися в людей і діяти між ними, як справжні люди. Це велика подія в болоті, ось чому по болоту і лугу і почалася танець. Танцювали всі блукаючі вогники — і чоловічої і жіночої статі. Серед них є і жіноча стать, але про нього не прийнято згадувати. Я сиділа на шафі, тримаючи на колінах дванадцять новонароджених вогників. Вони світилися, як Іванови черв’ячки, починали вже попрыгивать і з кожною хвилиною ставали все більше і більше. Не минуло й чверті години, як всі вони стали завбільшки зі своїх татусів або дядечків. По древньому закону блукаючі вогники, які народилися в такий-то годину і хвилину, при такому саме положенні місяця, яке було вчора, і при такому вітрі, який дув вчора, користуються особливою перевагою: приймати людський образ і діяти як людина — але, звичайно, згідно зі своєю натурою — цілий рік. Такий блукаючий вогник може оббігти всю країну, навіть весь світ, якщо тільки не боїться впасти в море або згаснути від сильного вітру. Він може прямісінько вселитися в людину, говорити за нього, рухатися і діяти на свій розсуд. Він може обрати для себе будь-який образ, вселитися в чоловіка або жінку, діяти в дусі, але по своїй натурі. Зате протягом року він повинен спокусити з прямого шляху триста шістдесят п’ять чоловік, та спокусити грунтовно. Тоді блукаючий вогник удостоюється у нас вищої нагороди: його шанують в скороходи, що тікають перед парадних колісницею риса, одягають у вогненно-червону ліврею і дарують йому здатність вивергати полум’я прямо з рота! А прості-то блукаючі вогники дивляться на це пишність та тільки облизуються! Але честолюбному вогнику належить теж чимало клопоту і турбот і навіть небезпек. Якщо людина розгадає, з ким має справу, і зможе загасити вогник — тоді цей пропав: лізь назад у болото! Якщо ж сам вогник не витримає строку випробування, скучить по родині, він теж зник: не може вже горіти так яскраво, швидко згасає, і — назавжди. Якщо ж пройде, а він не встигне за цей час зведено зі шляху істини трьохсот шістдесяти п’яти чоловік, його карають ув’язненням у гнилушку: лежи собі там так світи, не ворушиться! А це для спритного блукаючого вогника гірше будь-якого покарання. Все це я знала і розповіла дванадцяти молодим вогникам, яких тримала на колінах, а вони так і скаженіли від радості. Я сказала їм, що вірніше, найзручніше відмовитися від честі і нічого не робити. Але вогники не захотіли цього: всі вони вже бачили себе у вогняній лівреї і з полум’ям з рота! «Залишайтеся-ка вдома!» — радили їм деякі з старших. «Подурачьте людей! — говорили інші. — Люди осушують наші луки! Що буде з нашими нащадками?» — «Ми хочемо горіти, полум’я нас візьми!» — сказали новонароджені вогники, і слово було твердо. Зараз же влаштувався хвилинний бал — коротше бали вже не бувають! Лісові діви зробили за три тури з усіма гостями, щоб не здатися пихатими; взагалі ж вони охоче танцюють одні. Потім почали дарувати новонародженим «на зубок», як це називається. Подарунки летіли з усіх боків, немов у болото кидали камінці. Кожна з лісових дів дала вогникам по клаптику від свого повітряного шарфа. «Візьміть їх, — сказали вони, — і ви зараз же навчитесь найскладнішим танців і вивертів, які можуть знадобитися в хвилину важку, а також отримаєте належну поставу, так що не вдарите обличчям в бруд в самому поважному суспільстві!» Нічний ворон вивчив усіх новонароджених вогників говорити: «Браво! Браво!» — і говорити завжди до речі, а це таке мистецтво, яке ніколи не залишається без нагороди. Сова і лелека теж дещо кинули в болото, але про таку малості не варто й говорити», — заявили вони самі, і ми не будемо говорити. В цей же час проносилася повз «дике полювання короля Вальдемара»; господа дізналися, що за бенкет у нас йде, і прислали в подарунок двох кращих собак; вони носилися зі швидкістю вітру і могли знести на спині хоч трьох блукаючих вогників. Дві старі баби-кошмарихи, які промишляють їздою, теж були присутні на бенкеті і навчили вогників мистецтва пролазити в замкову щілину — таким чином, перед ними були відчинені всі двері. Вони також запропонували відвезти молоденьких вогників в місто, де знали всі ходи і виходи. Звичайно кошмарихи їздять, сидячи верхи на власних косах, — вони пов’язують їх на кінчику у вузлик, щоб сидіти твердіше. Тепер же вони сіли верхи на диких мисливських собак, взяли на руки молоденьких вогників, які відправлялися у світ спокушати людей, і — марш! Все це було вчора вночі. Тепер блукаючі вогники в місті і взялися за справу, але як, де? Так, ось скажіть-но мені! Втім, у мене великий палець на нозі — що твій барометр, і про дещо так дає мені знати.
— Та це ціла казка! — вигукнув казкар.
— Ні, тільки приказка, а казка-ще попереду! — відповіла Болотниці. — Ось ви і розкажіть мені, як ведуть себе вогники, які личини на себе одягають, щоб спокушати людей?
— Я думаю, що про вогниках можна написати цілий роман у дванадцяти частинах, по одній кожного, або ще краще — народну комедію! — сказав казкар.
— Ну і напишіть! — сказала стара. — Або краще відкладіть піклування!
— Так, воно, мабуть, і зручніше і приємніше! — відгукнувся казкар. — Принаймні, тебе не будуть псувати у газетах, а від цього ж доводиться інший раз так само тяжко, як блуждающему вогнику від сидіння в гнилушке!
— Мені-то це все одно! — сказала стара. — А краще все-таки надайте писати про це іншим — і тим, хто може, і тим, хто не може! Я ж дам їм стару втулку від моєї діжки; нею вони можуть відкрити собі шафа з поезією, розлитий по пляшках, і почерпнути звідти все, що у них самих не вистачає. Ну, а ви, милий людина, по-моєму, досить попачкали собі пальці чорнилом, так і в таких вже роках, що пора вам перестати круглий рік ганятися за казкою! Тепер є чим зайнятися важливіші. Ви ж чули, що сталося?
— Блукаючі вогники в місті! — відповів казкар. — Чути-то я чув і зрозумів! Але що ж мені, по-вашому, робити? Мене закидають брудом, якщо я скажу людям: «Стережіться, он йде блукаючий вогник у почесному мундирі!»
— Вони ходять в спідницях! — сказала Болотниці. — Блукаючі вогники можуть брати на себе різні личини і бути у всіх місцях. Вони ходять в церкву — не заради молитви, звичайно! Мабуть, хто-небудь з них пробуває в самого пастора! Вони виголошують промови і на виборах, але не на користь країни і держави, а на свою власну. Вони втручаються і в галузі мистецтва, але чи вдасться їм утвердити там свою владу — прощай мистецтво! Однак я балакаю так балакаю, язик у мене так і свербить, і я кажу на шкоду своїй родині! Але мені, видно, на роду написано бути рятівницею роду людського! Звичайно, я дію не з доброї волі і не заради медалі! Що не кажи, однак, я роблю дурниці: розповідаю все поетові — скоро дізнається про це і все місто!
— Дуже йому потрібно знати це! — сказав казкар. — Так жодна людина не повірить цьому! Скажи я людям: «Бережіться! Блукаючі вогники в місті!» — вони подумають, що я знову казки розповідати почав!