У значної частини казок світових класиків, головним позитивним героєм виступає особистість добра, позитивна, мудра. Але казка «Бідний Вовк» Салтикова Щедріна розкриває іншу грань, тут лиходій виправдовується автором і постає білим і пухнастим. Жив на світі вовк, нічого особливого, видатного в ньому не було, просто кожен день ганяв він по лісах і степах у пошуках прожитку і не знав турбот. Але одного разу потрапив сірий в халепу неблагополучних подій: день від дня лиходієві стали попадатися ще більші злидні, ніж він був сам, які хитрістю, підлістю…

Текст казки

Інший звір, мабуть, рушив би самовідданістю зайця, не обмежився б обіцянкою, а зараз би помилував. Але з усіх хижаків, що водяться в помірній і північній кліматах, вовк все менш доступний великодушності.

Проте ж не по своїй волі він такий жорстокий, а тому, що комплекція у нього складна: він нічого, крім м’ясного, їсти не може. А щоб дістати м’ясну їжу, він не може інакше діяти, як жива істота життя позбавити. Одним словом, зобов’язується вчинити грабіж, розбій.

Не легко йому прожиток його дістається. Смерть-то адже нікому не солодка, а він саме тільки зі смертю до всякого лізе. Тому хто сильніше – сам від нього обороняється, а іншого, який сам захиститися не може, інші боронять. Частенько-таки вовк голодний ходить, та ще з пом’ятими боками додачу. Сяде він у ту пору, підніме рило догори і так пронизливо виє, що на версту колом у усякої живої тварі, від страху та від туги, душа в п’яти йде. А волчиха його ще сумніше подвывает, тому що у неї вовченята, а годувати нічим.

Немає того звіра на світі, який не ненавидів би вовка, не проклинав би його. Стогоном стогне весь ліс при його появі: “Проклятий вовк! вбивця! душогуб!” І він біжить вперед та вперед, голову повернути не сміє, а навздогін йому: “Розбійник! живорез!” Вовк поволік, з місяць тому, у баби вівцю – баба-то і про сю пору сліз не осушила: “Проклятий вовк! душогуб!” А у нього з тих пір макової росинки в ньому не було: вівцю-то зжер, а іншу зарізати не довелося… І баба виє, і він виє… як тут розбереш!

Кажуть, що вовк мужика знедолює; так адже і дядько теж, як озлиться, куди лют буває! І дубцем-то він її б’є, і з рушниці в нього палить, і вовчі ями риє, і ставить капкани, і облави на нього влаштовує. “Душогуб! розбійник! – тільки й чути про вовка в селах, – останню корову зарізав! остатнюю вівцю поволік!” А чим він винен, коли інакше йому прожити на світі не можна?

І вб’єш його, бо користі від нього немає. М’ясо – негідна, шкура жорстка – не гріє. Тільки й користі, що вдосталь над ним, проклятим, натешишься, та на вила живцем піднімеш: нехай, гадина, крапля по краплі кров’ю виходить!

Не може вовк, не позбавляючи живота, на світі прожити – ось в чому його біда! Але ж він цього не розуміє. Якщо його лиходієм звуть, так адже і він кличе лиходіями тих, які його переслідують, калічать, вбивають. Хіба він розуміє, що своїм життям іншим життям шкоди завдає? Він думає, що живе – тільки і всього. Кінь – тяжкості возить, корова дає молоко, вівця – хвилю, а він – розбійничає, вбиває. І кінь, корова, вівця і вовк – все “живуть”, кожен по-своєму.

І ось знайшовся, однак ж, між вовками один, який довгі віки всі вбивав так розбишакував, і раптом, під старість, почав здогадуватися, що є в його житті щось недобре.

Жив цей вовк замолоду дуже шибко і був одним з небагатьох хижаків, який майже ніколи не голодував. І день, і ніч він розбишакував, і все йому з рук сходило. У пастухів з-під носа баранов тягнув; у двори по селах забирався; корів різав; лісника одного разу до смерті загриз; маленького хлопчика, у всіх на очах, з вулиці в ліс поніс. Чув він, що його за ці справи всі ненавидять і проклинають, та тільки лютей і лютей від цих покоров ставав.

– Послухали б, що в лісі робиться, – говорив він, – немає тієї хвилини, щоб там вбивства не було, щоб яка-небудь звірина не верещала, прощаючись з життям, – так невже ж на це дивитися?

І дожив він таким родом, поміж розбоїв, до тих років, коли вовк вже “запеклим” називається. Отяжелел маленько, але розбої все-таки не залишив; навпаки, немов би навіть полютел. Тільки й попадися він ненавмисно в лапи до ведмедя. А ведмеді волков не люблять, бо й на них вовки зграями нападають, і частенько-таки чутки по лісі ходять, що там-то і там-то Михайло Іванович схибив: в клаптики сірі вороги шубу йому розірвали.

Тримає ведмідь вовка в лапах і думає: “Що мені з ним, з негідником робити? якщо з’їсти – з душі сопрет, якщо так задавити так кинути – тільки ліс запахом його падали заразишь. Дай, подивлюся: може бути, у нього совість є. Коли є совість, так поклянеться він вперед не грабувати – я його відпущу”.

– Вовк, вовк! – мовив Топтигін, – невже у тебе совісті немає?

– Ах, що ви, ваше степенство! – відповів вовк, – хіба можна хоч один день на світі без совісті прожити!

– Стало бути, можна, коли ти живеш. Подумай: кожен божий день тільки і звісток про тебе, що ти або шкуру здер, або зарізав – хіба це на совість схоже?

– Ваше степенство! дозвольте вам доповісти! чи повинен я пити-їсти, волчиху свою нагодувати, вовченят виховати? яку ви на цей рахунок резолюцію бажаєте покласти?

Подумав-подумав Михайло Іванович, – бачить: коли належить вовкові на світі бути, стало бути, і прогодувати він право має.

– Має, – каже.

– А я, крім м’ясного, – ні-ні! Ось хоч би ваше степенство, приміром, взяти: ви і малиною поласуйте, і медком від бджіл позаимствуетесь, і овсеца пососете, а для мене нічого цього хоч би не було! Так знову ж і інша вольгота у вашого степенства є: взимку, як заляжете ви в барліг, нічого, крім власної лапи, не потрібно. А я і зиму, і літо – немає тієї хвилини, щоб я про їжу не думав! І всі про м’ясце. Так яким же родом я цю їжу добуду, коли не заріжу або не задушу?

Задумався ведмідь над цими вовчими словами, проте все ще хоче спробувати.

– Так ти б, – каже, – хоч легше, чи що…

– Я й то, ваше степенство, скільки можу, облегчаю. Лисиця – та свербить: рвоне раз – і відскочить, потім знову рвоне – і знову відскочить… А я прямо за горло хапаю – шабаш!

Ще пущі задумався ведмідь. Бачить, що вовк йому правду-матку ріже, а відпустити його все ще побоюється: зараз він знову за розбійні справи візьметься.

– Раскайся, вовк! – каже.

– Не в чому мені, ваше степенство, каятися. Ніхто своєму житті не ворог, і я в тому числі; так в чому ж тут моя провина?

– Та ти хоч пообіцяй!

– І обіцяти, ваше степенство, не можу. Ось лисиця – та вам що хочете обіцяє, а я – не можу.

Що робити? Подумав, подумав ведмідь, та нарешті й вирішив.

– Пренесчастнейший ти є звір – ось що я тобі скажу! – мовив він вовкові. – Не можу я тебе судити, хоч і знаю, що багато беру на душу гріх, відпускаючи тебе. Одне можу додати: на твоєму місці я б не дорожив життям, а за благо б смерть для себе почитав! І ти над цими моїми словами подумай!

І відпустив вовка на всі чотири сторони.

Звільнився вовк з ведмежих лап і зараз знову за старе ремесло взявся. Стогне від нього ліс, та й шабаш. Унадився в одну і ту ж село; у дві, три ночі ціле стадо даремно перерізав – і ништо йому. Заляже з ситим черевом в болоті, потягується да глаза жмурит. Навіть на ведмедя, свого благодійника, війною пішов, так той, на щастя, вчасно схаменувся та тільки лапою йому видали погрозив.

Довго чи коротко він так буйствував, однак і до нього нарешті старість прийшла. Сили поменшало, спритність пропало, та до того ж мужик йому спинний хребет поліном перешиб; хоч і отлежался він, а все-таки вже на колишнього удальца-живореза не схожий став. Кинеться навздогін за зайцем – а ніг-то вже немає. Підійде до лісовій галявині, вівцю з отари спробує забрати – а собаки так і скачуть-заливаються. Підтисне він хвіст, та й біжить з порожньому.

– Ніяк, я вже й собак боятися став? – запитує він себе.

Вернеться в лігво і почне вити. Сова у лісі ридає, та він у болоті виє – страсті господні, який підніметься в селі переполох!

Тільки він цього захотів одного разу ягнятка і тягне його за комір в ліс. А ягненочек-то ще несмысленочек був: тягне його вовк, а він не розуміє. Тільки одне твердить: “Що таке? що таке?..”

– А я ось покажу тобі, що таке… мммерррза-вець! – остервенился вовк.

– Дядьку! я в ліс гуляти не хочу! я до мами хочу! не буду я, дядьку, не буду! – раптом здогадався ягненочек і не те заблеял, не то заплакав, – ах, пастушок, пастушок! ах, собачки! собачки!

Зупинився вовк і прислухається. Багато він на своєму віку овець перерізав, і всі вони якісь байдужі були. Не встигне її вовк вхопити, а вона вже й зажмурила очі, лежить, не ворухнеться, немов натуральну повинність виправляє. А ось і малюк – а піди як плаче: йому хочеться жити! Ах, видно, і всім ця распостылая життя солодка! Ось і він, вовк, – старий-старий, а все б рочків ще з сотенку пожив!

І пригадалися йому тут слова Топтигіна: “На твоєму б місці я не життя, а смерть за благо для себе почитав…” Чому так? Чому для всіх інших земних істот, що життя – благо, а для нього вона – прокляття і ганьба?

І, не дочекавшись відповіді, випустив з пащі ягняти, а сам побрів, опустивши хвіст, у лігво, щоб там на дозвіллі розумом розкинути.

Але нічого йому цей розум не з’ясував, крім того, що він вже давно знав, а саме: що ніяк йому, вовку, інакше прожити не можна, як вбивством і розбоєм.

Ліг він плазом на землю і ніяк улежать не може. Розум – одне говорить, а нутро – ніж-то іншим загоряється. Недуги, чи що, його послабили, старість чи в разор розорила, голод чи змучив, тільки не може він колишньої влади над собою взяти. Так і гримить у нього в вухах: “Проклятий! душогуб! живорез!” Що ж в тому, що він за собою вільної провини не знає? адже проклять-то все-таки не заглушишь! Ох, видно, правду сказав ведмідь: тільки й залишається, що руки на себе накласти!

Так адже і тут знову лихо: звір – адже він навіть руки на себе накласти не вміє. Нічого сам собою звір не може: ні порядку житті змінити, ні вмерти. Живе він немов уві сні, і помре – немов уві сні ж. Може бути, його пси розтерзають або мужик вполює; так і тут він тільки захропе та корчів його на мить зведе – і дух геть. А звідки і як прийшла смерть – він і не здогадається.

От хіба голодом він себе зробить… Нині він вже й ганятися за зайцями перестав, тільки близько птахів ходить. Зловить молоду ворону або витютня – тільки цим і ситий. Так навіть і тут інші витютни хором кричать: “Проклятий! проклятий! проклятий!”

Саме проклятий. Ну, як-таки тільки потім жити, щоб вбивати і грабувати? Покладемо, несправедливо його проклинають, нерезонно: не своєю волею він розбійничає, – але як не проклинати! Скільки він звірини на своєму віку погубив! скільки баб, мужиків обездолив, на все життя зробив нещасними!

Багато років він в цих думках промучився; тільки одне слово в вухах його і гриміло: “Проклятий! проклятий! проклятий!” Та й сам себе він все частіше і частіше повторював: “Саме проклятий! проклятий і є; душогуб, живорез!” І все-таки, замучений голодом, йшов на видобуток, душив, рвав і терзав…

І почав він кликати смерть. “Смерть! смерть! хоч би ти звільнила від мене звірів, мужиків і птахів! Хоч би ти звільнила мене від самого себе!” – день і ніч вив він, на небо глядючи. А звірі і мужики, чуючи його виття, в страху закричали: “Душогуб! душогуб! душогуб!” Навіть неба поскаржитися він не міг без того, щоб прокляття на нього з усіх боків не сипалися.

Нарешті смерть зглянулася-таки над ним. З’явилися в тій місцевості “лукаши” [“Лукаши” – мужички з Великолуцкого повіту Псковської губернії, які займаються вивченням звичок і звичаїв лісових звірів і потім пропонують мисливцям свої послуги для облав. (Прим. М. Е. Салтикова-Щедріна.)] і сусідні поміщики скористалися їх прибуттям, щоб влаштувати полювання на вовка. Лежить одного разу вовк у своєму лігві і чує – звуть. Він встав і пішов. Бачить: попереду шлях віхами назначений, а ззаду і збоку мужики за ним стежать. Але він вже не намагався прорватися, а йшов, опустивши голову, назустріч смерті…

І раптом його вдарило прямо між очей.

– Ось вона… смерть-избавительница!