Казка Артельные мужички: Паустовський – читати онлайн

Казка «Артельные мужички» Костянтина Паустовського поєднує в собі кілька чарівних сюжетів, оповідань про природу і описів життя селян. Таке вміння автора об’єднати казку бувальщиною виділяє його серед інших письменників. Перший казковий сюжет – про артільних мужичках. Вони можуть виконати таку роботу, яку навряд чи зможе осилити хтось інший. Завдяки своєму маленькому зростання – з ялинову шишку – вони захищають від гнилі колоди, збирають для співаків-соловйов мурашині яйця, заготовляють дрова для комах. Мужички можуть полагодити годинник, протерти і почистити найдрібніші деталі…

Текст казки

Варя прокинулася на світанку, прислухалася. Небо трохи синіло за оконцем хати. У дворі, де росла стара сосна, хто пиляв: жик-жик, жик-жик! Пиляли, видно, досвідчені люди: пила ходила дзвінко, не заїдала.
Варя босоніж вибігла в маленькі сіни. Там було прохолодно від недавньої ночі.
Варя відкрила двері у двір і задивилась – під сосною з натугою пиляли суху хвою бородаті дядьки, кожен з зростанням маленьку ялинову шишку. Соснові голки мужички клали для розпилювання на козли, пов’язані з чисто обструганих трісочок.
Пильщиков було четверо. Всі вони були в однакових коричневих армячках. Тільки бороди у чоловіків відрізнялися. В одного була руда, в іншого – чорна, як вороняче перо, у третього – ніби як пакля, а у четвертого сива.

– Здрастуйте! – тихо сказала Варя. – Ви хто такі будете?
Мужички з ялинову шишку обернулися, стягнули шапки.
– Ми дровоколи з Лісового приколу, – відповіли вони всі разом і вклонилися Варі у пояс. – Не лайся, хазяєчко, що на твоєму дворі пиляємо. Підрядилися ми з тутешньої туруном заготовити на зиму дрова, от і стараємося.
– Ну що ж, – сказала Варя ласкаво, – намагайтеся, скільки вам потрібно. Мені сухої хвої не шкода. А дід Прохор у мене глухуватий і слепенький, він нічого не дізнається.
– Оце правильно! – відповів сивий мужик витягнув з-за пазухи за тесемку висохлий гриб-пылевик, отсыпал з нього в трубку грибного дрібного табачку і закурив. – Якщо тобі, внучка, по господарству чого-небудь потрібно, ми миттю зробимо. У нас артіль. Беремо ми недорого.
– А скільки? – запитала Варя і присіла навпочіпки, щоб і самій легше було мужичків розгледіти так щоб і мужичкам не треба було задирати голову, дивлячись на Варю.
– Це дивлячись по роботі, – охоче відповів рудий чолов’яга – От, скажімо, потрібно тобі забити в колодах ходи, що прогризли жуки-дроворуби. І тих жучків наглухо замурувати, щоб вони не мали хату, – це одна ціна. Це робота скрутна.
– А чим скрутна?
– Як – що? Всі ходи жучиные треба облазити та заліпити їх замазкою. Бувають такі ходи, що не продерешься. Весь сіряк изорвешь, взмокнешь. Дідько з нею, з такою роботою! За неї треба брати по два горіха на кожного.
– Два не два, а півтора горіха – вірна ціна! – примирливо зауважив сивий чоловічок. – Ми, внучка, можемо, наприклад, залізти в ходики, почистити всю механіку наждаком і протерти тряпицей. За це ми, звичайно, беремо за угодою – п’ять копійок, а то і всі шість.
– Що там не кажи, – розсердився рудий дядько, – а немає гірше, як збирати мурашині яйця. Залізеш в мурашник, елозишь там, труха в ніс б’є, а мурахи тебе так і палять! Так і палять! Інший як вчепиться – не отдерешь!
– А навіщо їх збирають, мурашині яйця? – запитала Варя.
– Солов’їна їжа. Ми їх в місто відправляємо. На продаж.
– У мене, мужички, – сказала Варя, – робота є, тільки не знаю, як ви з нею впораєтеся. Треба б зібрати павукову мережу, найміцнішу, шовковисту, промити її в дощовій воді, висушити на нічному вітрі, поки не погасла ранкова зірка, ссучить з тієї павутини пряжу на мідній прядки і сплесть з тієї пряжі поясок. І запрясть в нього золоте волосся.
– Якою волосся? – здивувалися мужички.
– Ви запаліть цигарку, а я вам поясню.
Мужички притулили дзвінкі пили до сосновій шишці, сіли на зламану гілочку, як на колоду, витягли кисети, трубочки, откашлялись, закурили, приготувалися слухати.
І розповіла їм Варя, як йшла вона з сусіднього села додому, несла бублики діду Прохору. І зустрілися їй в лісі два горобця. Вони стрибали по осики, наскакували один на одного, та так хвацько, що з гілок дощем сипалися червоні листя. З нори під осикою висунулася лісова миша, заругалась на воробйов: «Ах ви, каже, розбійники! Що ж це ви раніше часу сухий лист з дерев обиваете! Совісті у вас немає анітрохи!»
– Це вірно! – помітив мужик з бородою ніби як клоччя. – Лісова миша палого листа не любить. Як піде по лісах листопад, вона з нори не виходить. Сидить трясеться.
– Це як розуміти? – запитав рудий чолов’яга. – Чого ти плетеш?
– Миша-то по землі бігає? Ай ні?
– Ну, бігає.
– А ворон або, скажімо, шуліка кружляє над лісом і її чатує. Щоб схопити і забрати. Чатує, ай ні?
– Ну, чатує.
– Ось і соображай. Влітку мишу у траві ховати, її не видно. А восени біжить вона з сухого листу. Лист тріщить, шарудить, ворушиться, – її, цю мишу, здалеку видно. Вже на що ворона дурна і та її відразу изловит. Виходить, значить, що миші для безпеки треба сидіти в норі, поки не присыплет землю снігом. Вона тоді під снігом стежки собі пророет і знову бігає взад-вперед. Ніякої око її не примітить.
– То-то! – сказав сивий чоловік. – У всякого звіра своє міркування. Так, кажеш, онука, міцно билися ті горобці?
– Прямо жах як билися! – Варя зітхнула. – Рвуть один у одного із дзьоба золотий волосок. А я все дивлюся. Упав він на пеньок і задзвенів. Схопила я той волосок, поклала за пазуху – і ну тікати! Вдалася додому, а дід Прохор і каже: «Це волосок особливий. За нашими, каже, пущами та озерами знаходиться, каже, далекий край. В тім краю ось вже другий рік зими, весни і літа не було, а коштує одна осінь. Весь рік там, каже, ліс стоїть облетелый, чорний, і що не день, то ллють непогожі дощі. Живе в тій країні, каже, дівчина, на ім’я Маша, з золотими косами. Замкнена вона в світлиці, і вартують її три вовка з пугачами і двадцять два борсука з вострыми козацькими списами. Це, каже, її волосся потрапив до тебе в руки. І з тим волоссям, якщо вплести його в поясок, можна здійснити такі чудеса, що й уві сні не насниться».
Хтось хихикнув у Вари за спиною. Варя обернулася і побачила стару товсту жужелицу. Вона пищала від сміху і витирала лапкою очі, що сльозяться.
– Ти чого смієшся? – розсердилася Варя. – Ай не віриш мені?
Жужелиця перевела дух, перестала сміятися.
– Істинно кажуть, що старий дурее, ніж малий. Чого тільки твій дід не вигадає. Помирати йому час, а в нього на думці одне пустощі.
– Дід Прохор даремно говорити не стане, – відповіла Варя. – Ти не вправі на діда лаятися.
– А ти вправі, – зашипіла жужелиця, – пильщикам моїм памороки забивати своїми побасками! Бач розсілися, вуха розвісили! Я їм плачу поденно за три ячмінні зерна на душу, а вони тут розмовами прохолоджуються! Знайшлися добродії!
– Як три зерна?! – закричав рудий чолов’яга. – Ми виряджалися за чотири. Це, братці, обман! На це ми не згодні!
– Не згодні! – закричали всі мужики.
– Подумаєш, якісь самостійні! – пропищала жужелиця. – Від горшка три вершка, в дощ всі четверо під одним грибом ховаєтеся, а галасуйте, ніби повномірні мужики.
– Ох, стара! – похитав головою сивий чоловічок. – Мабуть кожен день молишся, поклони перед іконою б’єш, а піт з робочих людей вичавлюєш.
Рудий чоловік сплюнув, зірвав у серцях шапку, кинув її на землю, засукав рукави армячка і підступив до жужелице.
– Піди, – сказав він, – покеда я не тряханул тебе по-своєму! Скнара!
– Це ти?
– Я-то!
– Мене? Жужелицу?
– А то кого ж!
– Ти, брате, дивися!
– Ти дивись! Підеш? Ай ні?
– Ну, ну, не замахивайся!
Жужелиця пискнула від злості і побігла до старого пня – там у неї була нора. На бігу вона обернулася, крикнула:
– Я вам цього не забуду! Покається!
– Сама собі дрова пили за три ячмінні зерна. Богомолка!
Сивий чоловічок тільки похитав головою.
– Ось ми з туруном і посварилися. Значить, вільно з тобою можемо виряджатися, онука. Розповідай, у чому твоя справа.
– А мені що розповідати! – заспішила Варя. – Дід Прохор каже, що міцно голодує народ в тій країні.
– Відомо! – погодився чоловік з чорною бородою. – Як не голодувати! Всі помокло, погнило. А нове не народиться.
– Опалому листом теж несолодко харчуватися, – додав рудий чолов’яга.
– От біда! – зітхнув дядько з бородою ніби як клоччя. – Пропадають, значить, людці!
– Ох і пропадають! – Варя зітхнула. – Ох і пропадають, дядьку! Як капустяні черв’яки. А все чому? Тому що тамтешні чоловіки вільні та справедливі. Прийшов до них із сусідньої заморської країни володар. Рудий, злий, гугнивый. І око в нього від винища червоний. Прийшов зі своїм поганим військом. І хотів взяти тих мужиків під свою руку. А вони не піддалися. Тоді володар цей самий страшенно розсердився, посварився, растопался. «Я, кричить, вас уморю!» А в тій країні у ту пору гостювала осінь. З вигляду вона ніби як наша сільська дівчина, і її звуть Машею. Волосся у неї золоті-золоті, і ходить вона в безрукавці на беличьем хутрі. Час вже йшло до зими, пора було осені йти в інші країни, пора було поступитися місцем старій зими, та не тут-то було! Наказав володар своєї сторожі схопити Машу, нікуди не випускати з тієї країни і замкнути її в міцною хаті на довгі роки. «Нехай, каже, цей норовистий народ поживе в мене без зими, весни і літа, без зростання хлібів та без врожаю. Мабуть, каже, через два-три роки змиряться, стануть мені в ноги кланятися, просити вибачення».

– Та-ак! – пробурмотів сивий дідок. – Значить, у темниці вона, осінь.
– Звільнити її треба, – Сказала Варя.
– Це ми і без тебе розуміємо! – закричав рудий чолов’яга. – Ослобонить! Яка спритна знайшлася! Ось ти сама піди і ослобони. Тільки як?

– Дід Прохор сказав, що треба б сплесть з павутини поясок з золотим волоссям і доставити його Маше. Як вона його надіне, тут же вовки впадуть на землю, здохнуть, а борсуки один одного списами переколют. От я й надумала: не взялася б ваша артіль за цю справу? Вже дуже ви непримітні. Вам навіть під в’юшку влізти нічого не варто.
Сивий мужик встав, зняв шапку, спитав:
– Ну що ж, артіль? Погоджуємося?
– Погоджуємося! – закричали всі мужики.
– На своїх харчах?
– На своїх.
– Тоді перепочинемо трохи, заправимося і підемо.
Варя провела мужичків в порожній вулик, що валявся позаду хати, і для першого дня принесла туди хазяйський полудень – жменю смаженої вівса і шматочок сиру. Мужички ситно, не кваплячись, поїли, потім роззулися, вляглися поспати перед важким справою. Сховалися армячками і так захрапели, що джмелі навіть принишкли й почали слухати: що це за дус такий несеться з вулика? Вже не ворог будь туди забрався і точить на бруску соснові голки, щоб тими голками з ними, з шмелями, битися?
Джмелі послухали-послухали і полетіли в сосновий бір ховатися на всяк випадок в трухляві пні.
Увечері, коли дід Прохор заснув, мужички смотали павутину, що висіла в коморі і в сенцах, промили її в бадейке з дощовою водою, просушили на вітрі, поки не згасла на світанковому небі ранкова зірка, ссучили з тієї павутини пряжу на мідній прядки і сплели поясок. І пропустили через нього золоте волосся.

– Випробувати б треба поясок, – сказали мужики Варі. – Щоб конфузу не вийшло.
– Ой, дядьки! – злякалася Варя. – Та як же його відчуєш! Дід Прохор каже, що в наших чоловічих руках той поясок тільки два дива може зробити, не більше. Потім він втрачає силу. А в Машиних руках він знову набере чинності і все зробить.
– А нам від нього багато не потрібно, – відповіли мужички. – В осінній край найближчий шлях через Велике болото. Та сама знаєш, там не пройдеш. Кругом баговиння. Вони навіть нашого брата засмоктують, хоча і вагою в нас всього нічого. Ти дойди з нами до болота, попроси поясок, щоб він міст для нас через те болото побудував. Раз побудує – значить, сила в нього є. А не побудує – значить, і сили в ньому немає. І нічого тоді нам в той осінній край потикатися. Тільки Маше досадим і погубимо себе.
– Ну, так і бути! – Погодилася Варя. – Ходімо!
Мужички тугіше затягли паски, в останній раз покурили і пішли. Варя йшла попереду, а мужички за нею слідом, щоб вона, боронь боже, не наступила на кого-небудь з них. Мужички крокували шибко, тільки обходили кущі брусниці та пірнали під папороті.
На самій зорі підійшли до болота. Варя вийняла поясок, повязалась їм, попросила:
– Поясок, милий друже, побудуй через болото місток!
Не встигла вона сказати ці слова, як виринули з іржавої води зелені жабенята. Було їх безліч, – може, тисяча, а то й три.
Жабенята розтяглися ланцюгом через болото, притулилися одна до одної, підставили спинки і кричать:
– Крокуйте, мужички, сміливо! Ми вас не втопимо!
– Ну що ж! – сказали Варі мужички. – Ми, мабуть, підемо. А тобі доведеться тут чекати. Давай нам поясок і прощай!
Варя віддала мужичкам поясок, і вони пішли, навіть жодного разу не озирнулися. Та куди там озиратися, коли треба дивитися під ноги, щоб не посковзнутися на мокрому царівною і не ухнути з головою в трясовину.
Мужики пішли, а Варя залишилася. Чекала вона мужичків до вечора, а їх все немає і немає. Варя злякалася: чи не пропали мужички, не нарвалися на вовків та борсуків і ті їх усіх до одного перекололи?
Варя подумала-подумала, і розповіла дідові Прохору все, що сталося.
– Ех ти, дурненька! – сказав дід Прохор. – Та хіба твої мужички з ялинову шишку з такою справою сладят? Вони малесенькі, маломірні. Замість сили у них одна непомітність. Напевно варта їх впіймала. Пропали тоді ці відчайдушні мужички, так і Маші зле доведеться.
– Що ж робити, дідуню? – злякано запитала Варя.
– Скликати Народ, – відповів дід. – Всім миром треба зібратися і йти виручати твоїх мужичків і Машу. Біжи скликай людей на вигін. З вилами, косами, з дрекольем, а в кого є, так і з дробовиками.
– Зараз, дідусю! – гукнула Варя і вискочила з хати.

Дивіться також:  Билина Булат Яремович - читати онлайн

* * *

А з дядьками сталося ось що: коли зійшло сонце і стали танути-рідшати тумани, дійшли нарешті мужички до осіннього краю, зупинилися на піщаному горбі, довго дивилися навколо і тільки зітхали, – не доводилось їм на своєму житті бачити таку країну.
День, як на гріх, погожий, і до самого краю землі стояли жовті лісу і шелестіли посохшей листям.
Всі ліси були заплутані павутиною, і на тій павутині висіла роса.
Мужики випили роси. Кожному вистачало по дві краплі, тільки рудий випив всі три. Потім вони витерли вуса, крякнули: ну і смачна вода! Та й те сказати, – роса лягла уночі, а ніч була по-осінньому холодна, ясна, переливалася зірками, дихала повялыми травами, і тому в кожній росинці був захований нічний холодок, запах трави і тихий блиск, ніби відображення небесної зірки.

По всьому було видно, що осінь в цьому краю затяжна, важка. На галявинах вітер надув стільки гнилого листя, що мужички провалювалися в неї з головою – йти було майже неможливо. Поля стояли бурі, порожні, а в селах рідко-рідко струменів до неба димок з печей.
– Мабуть, що й варити тутешнім людям вже нічого, – тихо перемовлялися мужички. – Все начисто проїли. Скільки сіл ми пройшли по поставлю, а ні разу не чули, щоб корова замукала або навіть півень покричав. Ніби вимерло все. Дай йому волю, цього підлого володаря, він напевно всю землю спустошить, рід людський пустить по світу.
Дядьки ішли, звичайно, з побоюванням. Трохи кого-небудь помітять – зараз же ховаються. Більше вони ховалися в сліди від кінських копит.
Чим далі йшли дядьки, тим темніше робилася осінь. В лісах було холодно, тихо під хмарами, і червоний лист, що ще не всюди осипався, висів понуро на моховитих гілках.
Йшли мужички через ліс, як, звідки ні візьмися, ударив раптом страшний вітер, зірвав все листя, закрутив її і поніс проливнем. І став задувати все сильніше, все міцніше, доки не підняв мужичків на повітря і не поніс разом з листям назад до Великого болота. Мужички злякалися, летять, хапаються за гілки. Та хіба втримаєшся при такому натиску!
Рудий чолов’яга на льоту кілька разів перекинувся, закричав:
– Це, братці, неспроста! Вітер наслав на нас господь, щоб отшибить нас назад, нам перешкодити.
– Звідки ж він дознался про нас? – прокричав чоловік з чорною бородою.
– Жужелиця настукала, заслала до нього своїх приживалок. Вони бігають швидше нас.
– Ой, дружки! – закричав дядько з бородою ніби як клоччя. – Несе нас у болото. Утопимся! Дід, у тебе поясок з золотим волоском. Попроси його. Може, врятує нас.
Сивий чоловік квапливо витяг з кишені поясок, оперезався ним, крикнув:
– Поясок, будь дружок, припини вітерець!
– Стій! Не так просиш! – сердито вигукнув рудий. – Це з якої ж ласки нам знову з Великого болота пертися, ноги спотворювати? Ти проси, щоб вітер повернув назад і нас до самої Маші доніс.
Сивий мужик зрозумів, закричав знову:
– Поясок, будь дружок, поверни вітерець! Нехай донесе нас до самих Машиних ніг!
І тут вітер завив, загудів, почав на повному бігу загортати, вздул до неба стільки листя, що вони понеслися над землею, як червона хмара, застили небо.
Тепер летять вже мужички куди треба, але тільки на душі у них все одно неспокійно. Сподівалися вони, що поясок допоможе їм волков і борсуків перемогти, та вийшло не так. Два дива – з жабенятами та вітром – поясок вже зробив, а третього не зробить – силу свою він вже втратив. Тепер тільки Маша може поясочку силу цю повернути. Доведеться, значить, з Машиною вартою битися їм, мужичкам, не на живіт, а на смерть.
Летять наші мужички, вниз поглядають, а там проносяться ліси, озера, села, і видно, як народ вибігає з будинків і дивується на листвянные червоні хмари.
Незабаром заблищала за лісом тесів дах, вітер став затихати і опустив мужичків на галявину біля чорного частоколу.

Сидять дядьки, подуріли від польоту, а лист, як тільки вітер затих, так і сиплеться на них, все сиплеться і невдовзі всіх їх засипав, прикрив. Тепло під цим листом і безпечно.
Мужички відхекалися і стали міркувати, як їм зручніше перелізти через частокіл і варту обдурити. Тому що як не крути, а битися їм тепер було не з руки. Бійку треба було відтягнути на самий худий кінець.
Сидять вони, міркують всю ніч, а до ранку чують – хтось ходить з сухого листу, гребе його, ніби шукає чогось. Дядьки перезирнулися, а рудий шепоче:
– Чули? Це нас шукають.
– Чого ж робити? – питаються дядьки.
– Я з усіх вас, – тихо відповідає рудий, – самий відчайдушний. Мені все дарма!
– Це вірно! – погодилися мужички. – Відчайдушності у тебе багато.
– І знову ж таки, верткий я людина, гарячий. І удар у мене навіть дуже сильний. Я візьму сокиру, так за один мах ячмінний стебло перерубаю. А ви п’ять хвилин б’єте, доки той стебло подужаєте.
– Ну що ж, – зітхнули мужички. – і це, брат, вірно.
– А тому, – поважно сказав рудий дядько, – той поясок ви віддайте мені. В разі чого, я один відіб’юся від всіх вовків та борсуків.
– Ех, Мітрій! – зітхнув сивий чоловічок. – Старий я став, ослаб, а то б нізащо тобі того паска не віддав. Та ще б і оттаскал тебе за бороду за хвастощі твоє. Бери поясок.
Рудий взяв поясок, згорнув, засунув за пазуху. В ту ж мить над головою у мужичків листя зашуміли і просунулась до мужичкам півняча голова. Очей у півня був злий, круглий, а голос сиплий – видно, що вдача у півня сварливий, грубий. Краще з таким півнем не зв’язуватися.
– Що за жуки? – запитав півень. – Я таких зроду не бачив. І не склевывал. Це дуже навіть мені цікаво!
Дядьки вхопились було бігти, але півень швидко розгріб лапами листя, і сивий мужик разом з чорним і з тим, що відпустив собі бороду ніби як клоччя, підвернулися під півнячі лапи, полетіли в пил, а рудого мужика півень так довбонув по спині, що той тільки охнув.
Півень схопив його за армячок, затиснув у дзьобі, помчав розмашистим бігом до частоколу, протиснувся в дірку між колод, пробіг через двір – і прямо в світлицю до Маші, щоб там на волі незрозумілого жука з рудою бородою розклювати.
«А то почнеш клювати у дворі, – міркував півень, – негайно прив’яжуться стражники – борсуки: що це, мовляв, за жук такий, та де ти його взяв, та дай нам, та чого ти тут зі своїм жуком мусоришь, та так його дзьобом долбишь, що начальника нашого варти, вовка, по імені Ікло, розбудиш, і нам за те нагорит».

Через двір повз варти півень пробіг, звичайно, риссю, а в світлицю до Маші увійшов важливо: підніме одну лапу, постоїть, зробить крок, підніме іншу лапу, знову постоїть… Півень був з Машею ввічливий – вона кожен день годувала його крихтами.
Кинув півень рудого мужика на підлогу, тільки зібрався клюнути його міцніше, як рудий чоловік схопився, кинувся до Маші:
– Врятуй мене, красуне!
– Та ти хто? – злякалася Маша.
– Та я ніби як твій спаситель, – поспішно відповів рудий чолов’яга, схопився за поділ Машиного сукні, а сам на півня озирається.
А півень дивиться на нього одним оком і збоку підходить.
Маша тупнула на півня ногою, півень злетів у віконце, забив крильми, закричав, зірвався у двір і одразу почав базікати з барсуками, розповідати їм, як він, півень, згрішив – мало не склював людини.
Борсуки стривожилися, кинулися будити вовка, по імені Ікло, та було вже пізно.

Рудий витягнув з-за пазухи поясок, сунув його мерщій в руку Маше.
Вона негайно опоясалась цим пояском, і вовки враз зарычали і тут же здохли, а борсуки кинулися було рятуватися, так збилися в купу біля хвіртки, тому що кожному, звичайно, хотілося пролізти в неї першим.
Затолкались борсуки, заматюкався і почали битися. І перекололи один одного вострыми козацькими списами.
Маша підняла рудого мужика з підлоги, посадила собі на долоню, і він їй усе розповів і про Варю, і про своїх товаришів по артілі, і про те, як вони найнялися з Варею звільнити Машу-осінь від володаря і вернути людям зиму, весну й літо, щоб знову почала родити земля багаті врожаї.
Маша наказала рудого мужика покликати всіх інших, щоб попили чайку, відпочили. Рудий вийшов на ґанок, крикнув:
– Гей ви, малопотужні! Ідіть сюди перед світлі-пресвітлі очі Маші-красуні! Вона вас чаєм бажає пригостити і дасть кожному по сто макових зерен з дрібним цукром.
Так воно і було. Мужики прийшли в світлицю, Маша посадила їх за стіл, пригостила ніж обіцяла, а мужички прогледіли на неї очі: аж надто хороша була Маша – коси відливають таким золотом, що від них світиться вся світлиця, очі сині, наче небо над житніми полями, голос балакучий, як струмок, і вся вона тоненька, як травинка.
– А не приніс би тебе, рыженького, півень у дзьобі, – запитала Маша, – чого б ви робили?
Мужички разом встали, поклонились у пояс Маше, відповіли:
– Билися б за тебе з вартою, мила, до останнього подиху. Тому що, поки ти в ув’язненні, народу не життя, а одне горе гірке і люта смерть.
– Ну що ж, – сказала Маша, – тепер я вільна, і мені треба мерщій іти, дати місце зими.
– Це вірно, – погодилися мужички. – Дякую за чай, за ласку. А ми вже підемо.
– Куди так скоро?
– Нам не можна. Робота не чекає. Підрядилися ми ще влітку з нашим селянським суспільством все зерно, що польові миші уворовали та приховали у себе в норах, у тих мишей відібрати і повернути за призначенням. А це важка робота: в кожній норі скандал, а то, буває, і бійка.
– Ну, якщо так, то йдіть. Спасибі вам і Варі велике. Від себе і від людей.
– Не варто вашої подяки, – відповіли мужички. – Будьте щасливі, краса вашої честі!
Мужички відкланялися і пішли. Не встигли вони відійти і триста кроків, як небо затягнулося хмарами і з тих темних хмар посипався сніг.
Щогодини, то сніг робився все густіше, сильніше, важче. Крізь нього вже погано стало видно дорогу. Все побіліло навколо, тільки ліс ще горів подекуди над снігами останніми золотими листочками.
Мужичкам стало холодно. Попрямували вони швидше, а на самій межі осіннього краю побачили вдалині великий натовп людей. Люди йшли з косами, вилами, сокирами, з усяким дрекольем, а інші тримали напоготові старі рушниці з воронованої сталі.
Попереду натовпу мужички побачили Варю. Дізналися вони її по рум’янцю на щоках і по червоній хусточці, накинутому на голову.
Зупинилися мужички, зняли шапки перед суспільством, вклонилися йому в пояс.
– Дяка за підмогу. Тільки ми і самі впоралися, ослобонили Машу-осінь з ув’язнення.
Всі люди теж зняли шапки, відповідно подякували і привітали мужичків з ялинову шишку з повним успіхом і стали закликати їх з хат – погрітися та выкушать чим бог послав.

У кожній хаті мужичків шанували і пригощали то розжареними горішками, то пдсолнушками, то маком, родзинками. А в одній хаті мужички навіть випили по наперстку вина і закусили його моченой брусницею.
Варя дала їм наостанок махорки, і мужички, ситі й п’яні, пішли в ліс, де вони мешкали в старому теплому дуплі, – відпочити перед новою роботою.
Вони йшли, озиралися, кланялися, а Варя махала їм услід рукавичкою і кричала:
– Спасибі вам, милі!
А з неба уже валив такий сніг, що було важко дихати. Віддихатися від такого снігу можна було тільки під старими ялинами. Але мужички і не думали ховатися від снігу. Вони йшли обнявшись, погойдуючись, і співали на радощах на повний голос свою улюблену пісню:

Ось мчить трійка поштова
Уздовж по доріжці стовпової.
І дзвіночок – дар Валдая –
Гуде сумно під дугою…

Варя дивилась їм услід і слухала дзвінку пісню, що затихала за завісою густого ласкавого снігу.