Билина Соловей Будимирович – читати онлайн

Читати текст билини
Про багатого гостя князя Володимира, який побудував на подвір’ї Забави Путятичной три чарівних терема, повідає билина «Соловій Будимирович». В гості до князя Володимира приплив на кораблі Соловей Будимирович з подарунками. Припали до душі князеві і дружині дари Солов’я, і він виділив їй землю у племінниці Забави.

Соловей став будувати там три тереми незвичайної краси. Він хоче одружитися на Забаві, але матінка наказує вирушати ще за море поторгувати, а потім грати весілля. Соловей їде, і тим часом до князя є «голий щап» Давид, який розповідає, що Соловей у в’язниці…

Текст билини

Висота, висота піднебесна,
Глубота, глубота акиян‑море,
Широко роздолля по всій землі,
Глибокі омоты днепровския.
З‑за моря, моря синява,
З глухоморья зеленова,
Від славного міста Льодяника,
Від того де царя адже заморскаго
Вибігали‑вигрібали тридцять кораблів,
Тридцять кораблів, єдиний корабель
Славнова гостя богатова,
Молода Солов’я сина Будимеровича.
Добре кораблі изукрашены,
Один корабель полутче всіх:
У того було сокола у карабля
Замість очей було вставлено
За дорогу каменю за яхонту,
Замість брів було прибивано
З чорного соболя якутскому,
І якутскому адже сибірському,
Замість уба було воткнуто
Два острыя ножика булатныя;
Замість вух було воткнуто
Два востра списи мурзамецкия,
І два горносталя повішені,
І два горносталя, два зимния.
У тово було сокола у карабля
Замість гриви прибивано
Дві лисиці бурнастыя;
Замість хвоста повішено
На те було соколі‑кораблі
Два ведмеді белыя заморския.
Ніс, корма – туриному,
Бока зведені по‑звірячому.
Біжать до місту Києву,
До ласкову князю Владимеру.
На тому соколі‑кораблі
Зроблений муравлен горище,
В горищі була бесіда доріг рыбей зуб,
Затягнена бесіда рытым бархотом.
На бесіді сидів купав молодець,
Молодий Соловей син Будимерович.
Говорив Соловей таке слово:
«Гой єси, ви, гості‑карабельщики
І все целовальники любимыя!
Як буду я в місті Києві
У ласкава князя Владимера,
Чим мені‑ка буде князя дарувати,
Чим світла жаловати?»
Відповідають гості‑карабельщики
І все целовальники любимыя:
«Ти славної, багатою гість,
Молодий Соловей син Будимерович!
Є, пане, у вас золота скарбниця,
Сорок сороків чорних соболів,
Друга сорок бурнастых лисиць;
Є, пане, дорога камка,
Що не дорога камочка – візерунок хитрий:
Хитрощі були Царя‑граду
А і мудрості Єрусалиму,
Задуми Солов’я Будимеровича;
На златі, на сріблі – не погнеться».
Прибігли карабли під славної Київ‑град,
Якорі метали в Ніпр‑річку,
Сходні кидали на крут бережек,
Товарну мито в митниці платили
З усіх кораблів сім тисячею.
З усіх кораблів, з усього живота.
Соловей брав свою золоту скарбницю,
Сорок сороків чорних соболів,
Друге сорок бурнастых лисиць,
Пішов він до ласкову князю Владимеру.
Йде під гридю у світлу
Як би на пету двері отворялися,
Йде у гридню купав молодець,
Молодий Соловей син Будимерович,
Спасову образу молиться,
Владимеру‑князю кланеется,
Княгині Апраксевной на особицу
І підносить князю своє дороги подаруночки:
Сорок сороків чорних соболів,
Друге сорок бурнастых лисиць;
Княгині підніс камку белохрущетую,
Не дорога камочка – візерунок хитрий:
Хитрощі Царя‑граду,
Мудрості Єрусалиму,
Задуми Солов’я сина Будимеровича;
На златі і сріблі – не погнеться.
Князю дари полюбилися,
А княгині найпаче того.
Говорив ласкавий Владимер‑князь:
«Гой єси ти, багатою гість,
Соловей син Будимерович!
Займуй двори княженецкия,
Займуй ти боярския,
Займуй двори і дворянския».
Відповідає Соловей син Будимерович:
«Не треба мені двори княженецкия,
І не треба двори боярския,
І не треба двори дворянския.
Тільки ти дай мені загін землі,
Непаханыя і неараныя,
У своїй, асударь, княженецкой племінниці,
У молоді Запавы Путятичной,
В її, пане, зеленому саду,
У вишенье, в орешенье
Побудувати мені, Соловейку, снаряден двір».
Каже добродію, ласкавою Владимер‑князь:
«На тобі з княгинею подумаю».
А подумавши, віддавав Соловію
Загін землі непаханыя і неараныя.
Походив Соловей на свій червлен корабель,
Говорив Соловей син Будимерович:
«Гой єси, ви мої люди работныя!
Беріть ви тапорики булатныя,
Підіть до Запаве в зеленій сад,
Побудуйте мені снаряден двір
У вишенье, в орешенье».
З вечора поздым‑поздо,
Наче дятли в дерево пощолкивали,
Працювали його дружина хорабрая.
До полуноче і двір поспів:
Три тереми златоверховаты,
Так трої сіни косящетыя,
Так трої сіни решетчетыя.
Добре в теремах изукрашено:
На небі сонце – в теремі сонце,
На небі місяць – в теремі місяць,
На небі зірки – в теремі зірки,
На небі зоря – в теремі зоря
І вся краса піднебесна.
Рано задзвонили до заутрені,
Від сну‑та Запава пробужалася,
Подивилася сама у віконечко косящетое,
У вишенья, в орешенья,
У свій адже хорошой у зеленій сад.
Диво Запаве показалося
В її хорошом зеленому саду,
Що стоять три тереми златоверховаты.
Говорила Запава Путятишна:
«Гой єси, нянечки і мамушки,
Красныя сенныя дівчата!
Подьте‑тка, подивіться‑тка,
Що мені за диво показалося
У вишенье, в орешенье».
Відповідають нянечки‑мамушки
І сенныя красныя дівчата:
«Матінка Запава Путятишна,
Зволь‑ко сама подивитися –
Щастя твоє на двір до тебе прийшов!»
Скоро‑де Запава нарежается,
Одягала шубу соболину,
Ціна‑та шуби три тисячі,
А гудзички в сім тисячею.
Пішла вона в вишенье, в орешенье,
У свій під гарний у зеленій сад.
У первова терема послушела ‑
Тут у теремі щелчит‑мовчить:
Лежить Соловйова золота скарбниця;
У другому терему послушела ‑
Тут у теремі потихеньку кажуть,
Помаленьку кажуть, всі творять молитву:
Молиться Соловйова матінка
Зі вдови чесні многоразумными.
У третьева терема послушела ‑
Тут у теремі музика гримить.
Входила Запава в сіни косящетые,
Відчинила двері на п’яту, ‑
Боляче Запава испугалася,
Жваві ноги подломилися.
Диво в теремі показалося:
На небі сонце – в теремі сонце,
На небі місяць – в теремі місяць,
На небі зірки – в теремі зірки.
На небі зоря – в теремі зоря
І вся краса піднебесна.
Подломились її ноженьки резвыя,
Втапоры Соловей він догадливий був:
Кинув свої звончеты гуслі,
Підхоплював дівчину за білі ручки,
Клав на ліжко слонових кісток
Та на ті чи перини пуховыя.
«Чево‑де ти, Запава, испужалася,
Ми‑де обидва віці». ‑
«А я‑де, дівчино, на выдонье,
Прийшла‑де сама за тебе свататися».
Тут вона і була заручена,
Целовалися оне, миловалися,
Золотими перснями поменялися.
Провідала єво, Соловйова, матінко
Чесна вдова Амелфа Тимофіївна,
Весілля кончати посрочила:
«Поїдь‑де за моря сінія,
І коли‑де там расторгуешься,
Тоді і на Запаве одружишся».
Від’їжджав Соловей за моря синея.
Втапоры поїхав і голою щап Давид Попов.
Скоро за морями исторгуется,
А скорше тово назад в Київ прибіг;
Приходив до ласкову князю з подарунками:
Приніс сукно смурое
Так крашенину друковану.
Втапоры князь став спрашивати:
«Гой єси ти, голою щап Давид Попов!
Де ти чув, де бачив
Про гостя богатова,
По молода Солов’я сина Будимеровича?»
Відповідав йому голою щап:
«Я‑де про нього слышел
Та й сам справді бачив ‑
У місті Леденце у тово царя заморскаго
Соловей у царя в пратоможье потрапив,
І за те посаджений у в’язницю.
А кораблі його відібрані
На його ж царська величність».
Тут ласкавою Владимер‑князь зажурився,
скоро здумав про весілля, що віддати Запаву
за голова щапа Давида Попова.
Тысецкой – ласкавою Владимер‑князь,
Свашела княгина Апраксевна,
У потягу – князі і бояра,
Поезжали до церкви Божі.
Втапоры в Київ флот прийшов богатова
гостя, молодця Солов’я сина Будимеровича, до міста до Києва.
Якорі метали під швидкої Дніпро,
Сходні кидали на крут красен бережек,
Виходив Соловей з дружиною,
З сокола‑корабля з каликами,
У білому платті сорок калик со каликою.
Походили оне до чесної вдові Омелфе Тимофевне,
Правлять челобитье від сина ея, гостя богатова,
Від молода Солов’я Будимеровича,
Що прибув флот в девяносте караблях
І стоїть на швидкому Безу, Під містом Києвом.
А звідти пішли до ласкову князю Владимеру
на княженецкий двір.
І стали в єдиній коло.
Втапоры слідував зі свадьбою Владимер‑князь
у свій дім,
І увійшли у гридні светлыя,
Садилися за столи белодубовыя,
За єства сахарныя,
І покликали на весілля сорок калик со каликою,
Тоді ласкавою Владимер‑князь
Велів підносити вина їм заморския і меду сладкия.
Той годину за вчинками Солов’я опазновали,
Приводили його до княженецкому столу.
Спершу казала Запава Путятишна:
«Гой єси, мій пане дядечко,
Ласкавою пане Владимер‑князь!
Той‑то мій колишній зарученої наречений,
Молоді Соловей син Будимерович.
Прямо, пане, скачу – обесчестю столи».
Говорив їй ласкавою Владимер‑князь:
«А ти гой єси, Запава Путятишна!
А ти прямо не скачи, не зневажиш столи!»
Випускали її з‑за дубових столів,
Прийшла вона до Соловію, поздаровалась,
Взела ево за білу рученьку
І пішла за столи белодубовы,
І сіли оне за єства сахарныя,
На ве місце.
Говорила Запава таке слово
Голому щапу Давыду Попову:
«Здрастуй женимши, та не з ким спати!»
Втапоры ласкавою Владимер‑князь веселий став,
А княгиня найпаче того,
Піднімали велику гулянку.

Дивіться також:  Казка Ледачий Гайнц: Брати Грімм - читати онлайн