Читати текст билини
Про те, як відважний богатир зміг перемогти жахливе чудовисько, пожиравшее людей, повідає билина «Добриня Микитич та Змій Горинич». Мати наказувала богатиреві не їздити у сорочинські володіння, і не топтати на полі маленьких дитинчат. Також вона сказала синові не купатися в лютій річці. Але він не послухався. Під час купання на богатиря напав Змій, який вбив чимало народу.

Добриня майже переміг його, однак чудовисько взмолилось про пощаду, і богатир не став його вбивати. Але незабаром Змій знову почав вбивати людей, а також захопив у полон прекрасну Забаву. Князь починає пошуки героя…

Текст билини

Жила-була під Києвом вдова Мамелфа Тимофіївна. Був у неї улюблений син богатир Добринечко. По всьому Києву про Добрині слава йшла: він і ставний, високий, і грамоті навчений, і в бою смів, і на бенкеті весел. Він і пісню складе, і на гуслях зіграє, і розумне слово скаже. Та й вдачу Добрині спокійний, ласкавий, ніколи він грубого слова не скаже, нікого даремно не образить. Недаремно прозвали його «тихий Добринечко».

От раз у спекотний літній день захотілося Добрині в річці скупатися. Пішов він до матері Мамелфе Тимофіївні:

– Відпусти мене, матінко, з’їздити до Пучай-річці, в студеній воді скупатися, истомила мене літня спека.

Разохалась Мамелфа Тимофіївна, стала Добриню відмовляти:

– Милий мій син Добринечко, ти не їдь до Пучай-річці. Пучай-річка люта, сердита. З першої цівки вогонь січе, з другої цівки іскри сиплються, з третьої цівки валить дим стовпом.

– Добре, паніматко, відпусти хоч по березі поїздити, свіжим повітрям подихати.

Відпустила Добриню Мамелфа Тимофіївна.

Надів Добриня плаття дорожнє, покрився високою капелюхом грецької, взяв з собою спис та лук зі стрілами, шаблю гостру та плеточку.

Сів на доброго коня, покликав з собою молодого слугу так в дорогу і вирушив. Їде Добриня годину-другу, жарко палить сонце літнє, припікає Добрині голову. Добриня забув, що йому матінка карала, повернув коня до Пучай-річці.

Від Пучай-річки прохолодою несе.

Добриня зіскочив з коня, кинув поводи молодого слузі.

– Ти постій тут, покарауль коня.

Зняв з голови капелюх грецьку, зняв одяг дорожню, все зброю на коня склав і кинувся в річку.

Пливе Добриня Пучай-річці, дивується:

– Що мені матінка про Пучай-річку розповідала? Пучай-річка не люта, Пучай-річка тиха, мов калюжка дощова.

Не встиг Добриня сказати – раптом потемніло небо, хмари на небі немає, і дощу немає, а грім гримить, і грози-то немає, а вогонь блищить…

Добриня підняв голову і бачить, що летить до нього Змій Горинич, страшний змій про трьох головах, про сім хвостах, з ніздрів полум’я пашить, з вух дим валить, мідні кігті на лапах блищить.

Побачив Змій Добриню, громом загримів:

– Ех, старі люди пророкували, що вб’є мене Добриня Микитич, а Добриня сам в мої лапи прийшов. Захочу тепер – живим зжеру, захочу – у своє лігво віднесу, візьму в полон. Чимало у мене в полоні російських людей, не вистачало тільки Добрині.

А Добриня каже тихим голосом:

– Ах ти, змія проклята, ти спочатку візьми Добрынюшку, а потім і хвалися, а поки Добриня не в твоїх руках.

Добре Добриня плавати вмів, він пірнув на дно, поплив під водою, виринув біля крутого берега, вискочив на берег та до коня свого кинувся. А коня і слід прохолов: злякався молодий слуга рику зміїного, скочив на коня, та й був такий. І відвіз всі оружье Добрынино.

Нічим Добрині зі Змієм Гориничем битися.

А Змій знову до Добрині летить, сипле іскрами горючими, пече Добрині тіло біле.

Здригнулося серце богатирське.

Подивився Добриня на берег – нічого йому в руки взяти: ні палиці, ні, ні камінця, тільки жовтий пісок на крутому березі, так валяється його капелюх грецька.

Вхопив Добриня капелюх грецьку, насипав у неї піску жовтого ні багато ні мало – п’ять пудів, та як ударить капелюхом Змія Горинича – і одбив йому голову.

Повалив він Змія з розмаху на землю, придавив йому груди колінами, хотів відбити ще дві голови…

Як заблагав тут Змій Горинич:

– Ох, Добринечко, ох, богатир, не вбивай мене, пусти по світу літати, я буду завжди тебе слухатися. Дам тобі я великий обітницю: не літати мені до вас на широку Русь, не брати в полон російських людей. Тільки ти мене помилуй, Добринечко, і не чіпай моїх дитинчат.

Піддався Добриня на лукаву мова, повірив Змія Горинича, відпустив його проклятого.

Тільки піднявся Змій під хмари, відразу повернув до Києва, полетів до саду князя Володимира. А в ту пору в саду гуляла молода Забава Путятишна, племінниця князя Володимира. Побачив Змій княжну, зрадів, кинувся на неї з-під хмари, схопив в свої мідні кігті і забрав на гори Сорочинські.

В цей час Добриня слугу знайшов, став одягати сукню дорожнє,- раптом потемніло небо, грім загримів. Добриня підняв голову і бачить: летить Змій Горинич з Києва, несе в кігтях Забаву Путятишну!

Тут Добриня зажурився – зажурився, зажурився, додому приїхав нерад, на лавку сів, слова не сказав.

Стала його мати розпитувати:

– Ти чого, Добринечко, невеселий сидиш? Ти про що, мій світ, сумуєш?

– Ні про що не кручинюсь, ні про що я не сумую, а сидіти вдома мені невесело. Поїду я у Київ до князя Володимира, у нього сьогодні веселий бенкет.

– Не їдь, Добринечко, до князя, недобре чує моє серце. Ми і вдома бенкет заведемо.

Не послухався Добриня матінки і поїхав в Київ до князя Володимира.

Приїхав Добриня до Києва, пройшов в княжу світлицю. На бенкеті столи ломляться від страв, стоять бочки меду солодкого, а гості не їдять, не п’ють, опустивши голови сидять.

Ходить князь по світлиці, гостей не пригощає. Княгиня фатою закрилася, на гостей не дивиться.

Ось Володимир-князь і каже:

– Ех, гості мої улюблені, невеселий у нас бенкет іде! І княгині гірко, і мені нерадісно. Забрав клятий Змій Горинич нашу улюблену племінницю, молоду Забаву Путятишну. Хто з вас з’їздить на гору Сорочинський, відшукає княжну, звільнить її?!

Куди там! Ховаються гості один за одного, більші за середні, середні за менших, а менші й рот за крили.

Раптом виходить з-за столу молодий богатир Альоша Попович.

– Ось що, князь Красне Сонечко, був я вчора в чистому полі, бачив у Пучай-річки Добрынюшку. Він зі Змієм Гориничем побратався, назвав його братом меншим. Ти пішли до Змію Добрынюшку. Він тобі улюблену племінницю без бою біля названого братика ви просить.

Розсердився Володимир-князь:

– Коли так, сідай, Добриня, на коня, зійди на гору Сорочинський, здобувай мені улюблену племінницю. А не здобудеш Забави Путятишны – накажу тобі голову зрубати!

Добриня опустив буйну голову, ні словечка не відповів, встав з-за столу, сів на коня і поїхав додому.

Вийшла йому назустріч матінка, бачить – на Добрині особи немає.

– Що з тобою, Добринечко, що з тобою, синку, що на бенкеті сталося? Образили тебе або чарою обнесли, або на лихе місце посадили?

– Не образили мене, і чарою не обгородили, і мені було по чину, за званням.

– А чого ж ти, Добриня, голову повісив?

– Велів мені Володимир-князь послужити велику службу: з’їздити на гору Сорочинський, відшукати і добути Забаву Путятишну. А Забаву Путятишну Змій Горинич забрав.

Жахнулася Мамелфа Тимофіївна, та не стала плакати і сумувати, а стала роздумувати над справою.

– Лягай-но, Добринечко, мерщій спати, набирайся сили. Ранок вечора мудріший, завтра будемо рада тримати.

Добриня ліг спати. Спить, хропить, що потік шумить.

А Мамелфа Тимофіївна спати не лягає, сідає на лавку і плете всю ніч із семи шовків плеточку-семихвосточку.

Вранці-світлом розбудила мати Добрині Нікітіча:

– Вставай, синку, одягайся, обряжайся, іди в стару конюшню. У третьому стійлі двері не відкривається, наполовину в гній пішла. Понатужься, Добринечко, відчини двері, там побачиш дєдова коня Бурушку. Варто Бурка в стійлі п’ятнадцять років, по коліна ноги в гній пішли. Ти його почисти, нагодуй, напувай, до ганку приведи.

Пішов Добриня в стайню, зірвав двері з петель, вивів Бурушку, привів до ганку. Став Бурушку заседлывать. Поклав на нього потничек, зверху потничка войлочек, потім сідло черкаське, цінними вишитий шовком, золотом изукрашенное, підтягнув дванадцять подпруг, зауздал золотий вуздою. Вийшла Мамелфа Тимофіївна, подала йому батіг-семихвостку:

– Як приїдеш, Добриня, на гору Сорочинський, Змія Горинича будинку не трапиться. Ти конем налети на лігво і почни топтати дитинчат. Будуть змієнята Бурке ноги обвивати, а ти Бурку батогом між вух хлещи. Стане Бурка підскакувати, з ніг змієняти обтрушувати і всіх притопчет до єдиного.

Відламалася гілочка від яблуні, відкотилося яблуко від яблуньки, їхав син від рідної матінки на важкий, кривавий бій.

День іде за днем, ніби дощ дощить, а не ділячи за тижнем як річка біжить. Їде Добриня при червоному сонечку, їде Добриня при світлому місяці, виїхав на гору Сорочинський.

А на горі біля зміїного кубла кишма кишать змієнята. Стали вони Бурушке ноги обвивати, стали копита підточувати. Бурушка скакати не може, на коліна падає. Згадав тут Добриня наказ матері, вихопив батіг семи шовків, став Бурушку між вухами бити, примовляти:

– Скачи, Бурушка, подскакивай, геть від ніг змієняти отряхивай.

Від батоги у Бурушки сили прибуло, став він високо стрибати, за версту камінчики відкидати, став геть від ніг змієняти обтрушувати. Він їх копитом б’є і зубами рве і притоптал всіх до єдиного.

Зійшов Добриня з коня, взяв у праву руку шаблю гостру, в ліву – богатирську палицю і пішов до зміїним печер.

Тільки крок ступив – потемніло небо, грім загримів: летить Змій Горинич, в пазурах мертве тіло тримає. З пащі вогонь січе, з вух дим валить, мідні кігті як жар горять…

Побачив Змій Добрынюшку, кинула мертве тіло на землю, загарчав гучним голосом:

– Навіщо ти, Добриня, наш обітницю зламав, потоптав моїх дитинчат?

– Ах ти, змія проклята! Хіба я слово наше порушив обітницю зламав? Ти навіщо літав, Змій, до Києва, навіщо ти забрав Забаву Путятишну?! Віддавай мені князівну без бою, так я тебе пробачу.

– Не віддам я Забаву Путятишну, я його зжеру, і зжеру тебе, і всіх російських людей в ясир візьму!

Добриня розсердився і кинувся на Змія.

І пішов тут жорстокий бій.

Гори Сорочинські посипалися, дуби з корінням ви повернулися, трава на аршин у землю пішла…

Б’ються вони три дні і три ночі; став Змій Добриню долати, став підкидати, став підкидати… Згадав тут Добриня про плеточку, вихопив її і давай Змія між вух шмагати. Змій Горинич на коліна впав, а Добриня його лівою рукою до землі при жав, а правою рукою батогом лупцює. Бив, бив її батогом шовкової, приборкав як скотину і відрубав всі голови.

Хлинула з Змія чорна кров, розлилася на схід і на захід, залила Добриню до пояса.

Три доби варто Добриня в чорної крові, холонуть ноги, холод до серця добирається. Не хоче руська земля зміїну кров приймати.

Бачить Добриня, що йому кінець прийшов, вийняв плеточку семи шовків, став землю шмагати, примовляти:

– Розступися ти, мати-сиру земля, і пожри зміїну кров.

Розступилася сира земля і пожрала зміїну кров.

Відпочив Добриня Никитич, вимився, пообчистил обладунки богатирські і пішов до зміїним печер. Всі печери мідними дверима затворены, залізними засувами замкнені, обвішані золотими замками.

Розбив Добриня мідні двері, зірвав замки і за сови, зайшов у першу печеру. А там бачить царів і царевичів, королів і королевичей з сорока земель, з сорока країн, а простих воїнів і не злічити.

Каже їм Добринечко:

– Гей ви, царі іноземні королі чужинецькі і прості воїни! Виходьте на вільний світ, роз’їжджайтеся по своїх місцях так згадуйте російського богатиря. Без нього вам би повік сидіти в зміїному полоні.

Стали виходити вони на волю, землю Добрині кланятися:

– Вік ми тебе будемо пам’ятати, російський богатир!

А Добриня далі йде, печеру за печерою відкриває, полонених людей звільняє. Виходять на світло і старі, і молодушки, дітки малі і старі бабки, російські люди і з чужих країн, а Забави Путятишны немає як немає.

Так пройшов Добриня одинадцять печер, а в дванадцятій знайшов Забаву Путятишну: висить княжна на сирій стіні, за руки золотими ланцюгами прикутий. Відірвав ланцюга Добринечко, зняв княжну зі стіни, взяв на руки, на вільний світ з печери виніс.

А вона на ногах стоїть-хитається, від світла очі закриває, не дивиться на Добриню. Уклав її Добриня на зелену траву, нагодував-напоїв, плащем прикрив, сам приліг відпочити.

Ось сонце скотилося до вечора, прокинувся Добриня, осідлав Бурушку і розбудила княжну. Сів Добриня на коня, посадив Забаву попереду себе і рушив в дорогу. А кругом народу і рахунку немає, все Добрині кланяються у пояс, за порятунок дякують, у свої землі поспішають.

Добриня виїхав в жовту степ, пришпорив коня і повіз Забаву Путятишну до Києва.