Читати текст билини
Про те, як богатир Добриня зміг перемогти злу чаклунку Маринку і її чари, розповість читачам билина «Добриня і Маринка». Мати Ефимья просить сина не ходити в той дім, де живе відьма Марина. Адже вона вже згубила чимало богатирів і добрих молодців. Добриня слухає наказу матері, але як-то раз, гуляючи, бачить голубів. Він розуміє, що насправді ці голуби – нечиста сила, і стріляє в них з лука. Стріла потрапляє прямо у вікно Марини.

Добриня хоче забрати стрілу, і чаклунка починає його спокушати. Він не піддається на вмовляння, і тоді Маринка пускає в хід чаклунство…

Текст билини

У стольному в місті під Києві
У славного пане князя у Володимира
Три роки Добринечко стольничал,
А три роки Микитович приворотничал,
Він стольничал, чашничал дев’ять років,
На десятий рік захотів погуляти
По стольному місту Києву.
Взявши Добринечко тугий лук
А і сагайдак собі розпечених стріл,
Йде він широким вулицями,
За частим дрібним перевуличкам,
По світлицях стріляє горобчиків,
За повалушам стріляє він сизих голубів.
Зайде в вулицю Игнатьевску
І в той провулок Маринин,
Гляне до Марині на широкий двір,
На її високі тереми.

А у молоді Марини Гнатівни,
У неї на хорошому високому терему
Сидять тут два сизі голуби,
Над тим віконцем косящатым,
Цілуються вони, милуются,
Жовті носами обіймаються.
Тут Добрині за лихо стало,
Ніби над ним насміхаються;
Стріляє в сизих голубів;
А заспівала адже тетивка у жура цибулі,
Звыла та пішла каллена стріла.
По гріхам над Добрынею учинилося,
Ліва нога його поскользнула,
Права рука удрогнула,
Не потрапив він у сизих голубів,
Що потрапив він у віконечко косящатое,
Проломив він віконницю стекольчатую,
Одбив всі причалины срібні,
Розбив він дзеркало стекольчатое;
Белодубовы столи пошаталися,
Що пиття медяные восплеснулися.
А втапоры Марині лихоліття було,
Умывалася Марина, снаряжалася
І бросилася на свій широкий двір:
«А хто це, невіглас, на двір заходив,
А хто це, невіглас, у віконце стріляє?
Проломив віконницю мою стекольчатую,
Одбив всі причалины срібні,
Розбив дзеркало стекольчатое».
І втапоры Марині за лихо стало,
Брала вона сліди гарячі молодецькі,
Набирала Марина беремя дров,
А беремя дров белодубовых,
Клала дровца в грубку муравленую
З тім’я сліди гарячими,
Розпалює дрова палящатым вогнем,
І сама вона дров приговариват:
«Як жарко розгоряються дрова
З тім’я сліди молодечими,
Розгоралося б серце молодецьке
Як молода Добрынюшки Никитьевича.
А і Божа міцно, вража‑то лепко».
Взяла Добриню пущі вострого ножа
За його серцю богатирського:
Він з вечора, Добриня, хліба не їсть,
З півночі Микитовичу не уснется,
Він білого світла чекає.
За його щаски великиий
Рано задзвонили до заутреням.
Постає Добриня ранешенько,
Подпоясал собі шабельку вострую,
Пішов Добриня до заутрені;
Пройшов він церкву соборну,
Зайде до Марини на широкий двір,
У високого терема послухає.
А у молоді Марини вечірка була,
А зібрані були душечки красні дівиці,
Сидять і молоденьки молодушки,
Всі були дочки отецкие,
Всі тут були дружини молодецькі.
Вийшло він, Добриня, у високий терем, ‑
Які дівчата засуджують,
Вона, молода Марина, відмовляє і прибранивает.
Втапоры Добриня ні в що поклав,
І до них би Добриня в терем не пішов.
А стала його Марина в віконце сварити,
Йому боляче нарікати.
Вгледів Добриня він Змія Горынчата,
Тут йому за лихо стало,
За велику досаду показалося;
Втік на ганочка на червона.
А двері у терема залізні,
Заперлася Марина Гнатівна,
А та молоді Добриня Микитич млад
Вхопить колода він охоплення товщини,
А він вдарив у двері залізні недоладом,
З п’яти він вибив геть,
І втік він на сіни косящаты.
Кинулась Марина Гнатівна
Лаяти Добриню Микитовича:
«Селюк ти, чолов’яга, засельщина!
Вчерась ти, Добриня, на двір заходив,
Проломив мою віконницю стекольчатую,
Ти розбив у мене дзеркало стекольчатое».
А кинеться Змеища Горынчища,
Мало його, Добриню, вогнем не спалив,
А й трохи молодця хоботом не забиття,
І тут Змій почал бранити його,
Боляче пеняти:
«Не хочу я звати Добрынею, Не хочу називати Нікітічем,
Називаю ті детиною деревенщиною,
“Деревенщиною” і засельщиною;
Навіщо ти, Добриня, у віконце стріляв,
Проломив ти віконницю стекольчатую,
Розбив дзеркало стекольчатое?»
Йому тута‑тко, Добрині, за лихо стало
І за велику досаду показалося;
Витяг шаблю вострую,
Воздымал вище буйні голови своєї:
«А і хощешь тобі,
Змія, изрублю я В дрібні частини тістечка,
Порозкидаю далеко по чистому полю?»
А тут Змій Гориніч, хвіст піджавши,
Та й побіг геть;
Взяла його пристрасть, так зачав…,
Околышки метал, по три пуди…
Бегучи, він, Змій, заклинается:
«Не дай Бог бувати до Марині в будинок,
Є у неї не один я один,
Є кращим за мене і чемніше».
А молода Марина Гнатівна
Вона висунулася по пояс у вікно,
В одній сорочці без пояса;
А сама вона умовляє Змія:
«Воротись, милий надія, воротись, друже!
Хочеш, я Добриню обверну клячею водовозною?
Стане‑де Добриня на мене і на тебе воду возити;
А ще хочеш, я Добриню обверну гнедым туром?»
Обвернула його, Добриню, гнедым туром,
Пустила його далеко в чисте поле,
А десь ходять дев’ять турів,
А дев’ять турів, дев’ять братеников,
Що Добриня їм буде десятий тур,
Всім отаман золоті роги.
Безвестна не стало богатиря,
Молода Добрині Никитьевича,
У стольному в місті під Києві.
А багато‑де минуло часу, багато часу,
А і не було Добрині шість місяців, ‑
По‑нашому, сибірському, славиться півроку.
У великого князя вечірка була,
А сиділи на бенкеті чесні вдови,
І сиділа тут Добриніна матінка,
Чесна вдова Афимья Олександрівна,
А інша чесна вдова, молода Ганна Іванівна,
Що Добриніна матінка хрестова.
Проміжне собою розмови кажуть,
Всі були промови прохолодні.
Ниоткуль взялася тут Марина Гнатівна,
Водилася з дитятями княженецкими;
Вона боляче, Марина, упивалася,
Голова на плечах не тримається,
Вона боляче, Марина, нахваляється.
«Гой єси ви, княгині, боярині!
У стольному у місті під Києві
А я ні мене хитрея, мудрея, ‑
А я‑де обвернула дев’ять молодцов,
Сильних могутніх богатирів, гнедыми турами;
А і ноне я‑де опустила десятого,
Парубка Добриню Никитьевича,
Він усім отаман золоті роги».
За те слово вилучається
Добриніна матінка рідненька,
Чесна вдова Афимья Олександрівна,
Вона Наливала чару зелена вина,
Підносила коханою кумушке,
А сама вона за чарою заплакала:
«Гой єси ти, кохана кумонько,
Молода Ганна Іванівна!
А і випий чару зелена вина,
Згадуй ти улюбленого хрещеника,
А та молода Добриню Никитьевича, ‑
Замучила його Марина Гнатівна,
А і ноне на бенкеті вихваляється».
Промовить Ганна Іванівна:
«Я‑де сама ці речі чула,
А чула мови її похваленые».
A і молода Ганна Іванівна
Випила чару зелена вина,
А Марину вона вдарила по щоці,
Збив вона з жвавих ніг,
А й топче її по білих грудях,
Сама вона Марину боляче лає:
«А і сука ти,…, еретница…!
Я‑де тобі хитрея і мудренея,
Сиджу я на бенкеті, не хвастаю,
А хочеш, я тебе сукою обверну?
А станеш ти, сука, по місту ходити,
А станеш ти, Марина, багато за собою псів водити».
А і жіноча справа прелестивое,
Прелестивое, перепадчивое.
Обвернулася Маринка касаточкой,
Полетіла далеко в чисте поле,
А десь ходять дев’ять турів, Дев’ять братеников,
Добриня ходить десятий тур;
А сіла вона на Добриню, на правий ріг,
Сама вона Добриню вмовляє:
«Нагулявся ти, Добриня, у чистому полі,
Тобі чисто поле наскучило
І хиткі болота напрокучили,
А хочеш, Добриня, женитися?
Чи візьмеш, Микитович, мене за себе?» –
«А право, візьму, їй‑богу, візьму!
А і дам ті, Марина, поученьица,
Як чоловіки дружин своїх вчать».
Тому вона, Марина, не повірила,
Обвернула його добрим молодцем,
По‑старому, як і раніше,
Як би сильним могутнім богатирем,
Сама вона обвернулася була;
Вони в чистому полі женилися,
Коло ракитова куща венчалися.
Повів він до місту до Києву,
А йде за ним Марина раскорякою.
Прийшли вони до Марині на високий терем,
Говорив Добринечко Микитович млад:
«А і гой єси ти, моя молода дружина,
Молода Марина Гнатівна!
У тебе в високих хороших теремах
Немає Спасова образу,
Нікому в тебе помолитися,
Не за що стінах поклонитися.
А і чай моя вострая шабля заіржавіла?»
А і став Добриня дружину свою вчити, Він змолоду Марину Гнатівну,
Еретницу,…, безбожницу:
Він перше навчання – їй руку відсік,
Сам примовляє:
«Ця мені рука не непотрібна,
Тіпала вона, рука, Змія Горынчища»;
А друге навчання – ноги їй відсік:
«А ця‑де нога мені непотрібна,
Оплеталася зі Змієм Горынчищем»;
А третє навчання – губи їй обрізав
І з носом проти:
«А ці‑де мені губи не надобны,
Цілували вони Змія Горынчища»;
Четверте навчання – голову відсік
І з мовою геть:
«А ця голова не непотрібна мені,
І ця мова не потрібен,
Знав він справи єретичні».