Читати текст билини
Про те, як Ілля Муромець переміг свого підлого сина, повідає билина «Бій Іллі Муромця з сином». Жили на заставі богатирі з добрими молодцями, та ніколи не бачили, щоб повз хто проходив чи проїжджав. Але якось раз вранці Ілля Муромець почав оглядати в підзорну трубу землі, і побачив, як їде зі сторони острова Буяна молодець, що збирається штурмувати місто Київ, погрожуючи «зварити в казані» князя і забрати його дружину. Став Ілля Муромець міркувати, кого б послати проти цього молодця. Ніхто з богатирів не підходить. Наприклад, Альоша Попович – хвалькуватий, Цибулі і Матвій – занадто смиренні. Підходить тільки Добриня Никитич, який ввічливий і вміє домовлятися…

Текст билини

Якби жили на застави богатирі,

Недалеко від міста – за дванадцять верст,

Якби жили вони тут п’ятнадцять років;

Якби тридцять то їх було так з богатирем;

Не бачили ні кінного, ні пішого,

Ні перехожого вони тут, ні проезжего,

Та ні сірий тут вовк не прорыскивал,

Не ясний сокіл не пролетывал,

Так неросійської богатир не проезживал.

Якби тридцять то було богатирів з богатирем:

Отаманом то – старий козак Ілля Муромець,

Ілля Муромець та син Іванович;

Податаманьем Самсон та Колыбанович,

Так Добриня то Микитич жив в писарях,

Так Альоша то Попович жив у кухарях,

Та й Мишко Торопанишко жив у конюхах;

Так і жив тут Василей син Буслаевич,

Так і жив тут Vasenka Гнатович,

Так і жив тут Дюк та син Степанович,

Так і жив тут Пермя та син Васильович,

Так і жив Радивон та Превысокие,

Так і жив тут Потанюшка Хроменькой;

Потім Потык син Михайло Іванович,

Потім жив тут Дунай та син Іванович,

Так і був тут Чурило, млади Пленкович,

Так і був тут Скопин син Іванович,

Тут і жили два брати, два рідні,

Так Лука, Та Матвій – Діти Петровые…

На зачине то була світла деничка,

На зорі тут було так тепера на утренной,

На сході було так красна сонечка;

Тут ставает старої та Ілля Муромець,

Ілля Муромець ставает та син Іванович,

Вмивається він так джерельною водою,

Утирається він так білим полотном,

І ставает так він нонь перед Господом,

А молиться він так Господу Богу,

А хрест від кладе так по писаному,

А уклін від веде так адже як водиться,

А молитву творить полну Исусову;

Сам надернул чобітки та на босу ногу,

Та й кунью шубейку на одне плече,

Та й пухов де ковпак так на одне вухо.

Та й брав він нынь трубочку підзорну,

Так і виходить старої так он на вулицю,

Та й він дивився, дивився на всі боки,

Та й дивився він під бік східну,

Та й коштує то де там наш стольне Київ град;

Та й дивився він під бік під льотну,

Так стоять там луки та там зеленыи

Так він дивився під бік під западну,

Так стоять там так леси темныи;

Так він дивився під бік під северну,

Так стоять то де наше так синє море,

Та й коштує то де наше там чисто поле,

Сорочинско де славно наше Кулигово;

У кіптяві там, в тумані, не знай, звір біжить,

Не знай, звір там біжить, не знай, сокіл летить,

Так Буян ле славний острів там хитається,

Так Саратовы ле гори та знаменуються,

А богатир ле там їде так потішається:

Попереди то його біжить сірий вовк,

Позаду то його біжить чорний выжлок;

На правому то плечі, знати, горобець сидить,

На лівому то плечі, та знати, білої кречет,

У лівій то руці так тримає тугий лук,

Під правою руці стрілу каленую,

Так каленую стрілочку, переную;

Не того ж орла та сизокрылого,

Та того ж орла та сизокамского,

Не того ж орла, що на дубі сидить,

Та того ж орла, який на синьому морі,

Так гніздо то він в’є та на сірій камінь.

Так подверх богатир стрілочку подстреливат,

Та й на підлогу він стрілочку не ураниват,

На польоті він стрілочку подхватыват.

Під’їжджає він нині до белу шатра,

Так і пише нонь сам так скору грамотку;

Так подметывает ерлык, так скору грамотку;

На правому то коліні тримає листочок,

На лівому то коліні тримає чорнильницю,

Під правою руці тримає пір’їнка,

Сам пише ерлык, так скору грамотку,

Та до того ж намету та белобархатному.

Так бере то старий козак Ілля Муромець,

Та й то у нього тут написано,

Та й то у нього тут надруковано:

«Та й їду я нонь та під стольней Київ град,

Я грометь штурмувати так у стольне Київ град,

Я соборны більшість церкви я на дим спущу,

Я царські більшість шинки на вогні спалю,

Я друков більшість книги та багато бруду стопчу,

Дивні образи ікони на поплав води,

Самого я князя та в котлі зварю,

Так саму я княгиню так за себе візьму».

Так заходить тут стар тут у білій намет:

«Ох ви ой есь ви, дружинушка хоробрая,

Ви, хоробрая дружина та заговорная!

Вже вам довго ле спати, та нынь пора ставати.

Виходив я, старої, геть на вулицю,

Та й дивився я, дивився на всі боки,

Та дивився я під бік східну,

Та й коштує то де там наш стольне Київ град…[2]

Тут скакали нынь всі російські богатирі.

Каже то де старий козак Ілля Муромець:

«Так кого ж нам послати нынь за богатирем?

Так послати нам Самсона та Колыбанова,

Та й той адже він родом щось сонливого,

За невид потерят свою буйну голову;

Так послати нам Дунаю сина Іванова,

Та й той адже він родом то заплывчива,

За невид потерят свою буйну голову;

Так послати нам Олешеньку Поповича,

Та й той адже він родом то хвальковитого,

Втратить свою буйну голову;

Так послати нам адже Ведмедика та Торопанишка,

Та й той адже він родом поспішного,

Втратить свою буйну голову;

Так послати нам два брати, два родимыя,

Так Луку де, Матвія – дітей Петровичей,

Та такого вони родом адже вольнего,

Вони вольнего роду, смиреного,

Втратять свої та буйні голови;

Так послати нам Добрынюшку Микитича,

Так я той адже він родом адже він ввічлива,

Він ввічлива роду, очестлива,

Так вміє з молодцем соехаться,

Так вміє він з молодцем роз’їхатися,

Та має він адже молодцю і честь віддати».

Так учуло адже тут вухо богатирське,

Так завидело око та молодецьке,

Так і став тут Добринечко сряжатися,

Так і став тут Добринечко сподоблятися;

Побіг нынь Добриня на стаєнь двір,

Та й брав він коня та все семи ланцюгів,

Так семи він ланцюгів та семи розвезей;

Та й клав на коня та щільні плотнички,

Так на плотнички клав так м’які войлочки,

Так на войлочки седелышко черкальское,

Так дванадцять він в’яже подпруг шовкових,

Так тринадцату в’яже чересхребетную,

Через ту ж він степ та кінську,

Та не заради баси та молодецкоей,

Заради фортеці в’яже богатырскоей.

Тут він приснял він де шапочку кучеряву,

Він попрощався з усіма русскима богатырьми,

Так не видно поїздки та молодецкоей,

Тільки видно, як Добриня на коня скочил,

На коня він скочил та в стремена ступив,

Стремена ті ступив так він стьобнув коня;

Хоробра була поїздка та молодецька,

Хороша була побежка кінська,

У чистому полі видно – курива варто,

У коня з вух та дим стовпом валить,

Так з очей у коня іскри сиплються,

З ніздрів у коня полум’я кидається,

Та й де сива грива так стелеться,

Та й то хвіст трубою та завивається.

Наїжджає богатир на чистому полі,

Заревів тут Добриня та у першій након:

«Я вірною богатир, – дак нынь напуск тримаю,

Ти невірної богатир, – дак поворот даєш».

А і їде татарин, та не озирнеться.

Заревів то Добринечко у другій након:

«Я вірною богатир, – дак нынь напуск тримаю,

Ти невірної богатир, – дак поворот даєш».

А і їде татарин, та не озирнеться.

Так і тут де Добринечко лаятися став:

«Вже ти, гадина, їдеш, так перегадина!

Ти сорока, ти летиш, так белобокая,

Та ворона, ти летиш, так пустоперая,

Пустопера ворона, та за загуменью!

Не повернеш на заставу каравульную,

Ти вже нас, молодців, видно, нічим считашь?»

А тут де татарин так поворот дає,

Так знімав він Добрыньку та з добра коня,

Та й дав він на… отяпышу,

Та додав на… алябышу,

Посадив він назад його на добра коня:

«Так поїдь ти скажи стару козакові,

Якби де старої тобою замінюється?

Самому йому зі мною ще робити нічого».

Так поїхав Добриня, та ледь живий сидить.

Тут їде Добринечко Никитьевич

Та до того ж до свого та до белу шатра,

Та зустрічає його так нині старий козак,

Якби стар де козак та Ілля Муромець:

«Ох ти ой ти, Добринечко Микитович блад!

Ти що ж ти їдеш не по старому,

Не за старим ти їдеш так не по прежному?

Повеся ти тримаєш так буйну голову,

Потопя ти тримаєш так очі ясныи».

Говорить те Добринечко Микитович блад:

«Наїжджав я татарина на чистому полі,

Заревів я йому так рівно два рази,

Та й їде татарин, та не оглянеться;

Якби тут де ка я рівно лаятися став.

Так і тут де татарин так поворот дає,

Так сымал він мене так з добра коня,

Та й дав він на… та за отяпышу,

Та додав він ще він алябышу,

Та й сам він говорить так такі речі:

«Та й що де старої тобою замінюється?

Самому йому зі мною та робити нічого!»

Так і тут де старим та за лихо стало,

За велику досаду та показалося;

Могутні його плеча та расходилися,

Завзято його серце разгорячилося,

Якби рівно нерівно – ніби в котли кипить.

«Ох ви ой ти, російські богатирі!

Ви седлайте уздайте та коня доброго,

Ви кладіть всю збрую та кінську,

Ви кладіть всю приправу та богатирську».

Тут седлали уздали та коня доброго;

Так не видно поїздки та молодецкоей,

Тільки видно, як старої нынь на коня скочил,

На коня він скочил та в стремена ступив,

Та й приснял він свій так нонь пухов ковпак:

«Ви прощайте, дружинушка хоробрая!

Не встигнете ви так штей котла зварити,

Привезу голову та молодечу».

У чистому полі видно – курива варто,

У коня з вух та дим стовпом валить,

Так з очей у коня іскри сиплються,

З ніздрів у коня полум’ям метається,

Та й де сива грива так стелеться,

Та й хвіст від трубою та завивається.

Наїжджає татарина на чистому полі,

Від того ж від міста Києва

Та й де стільки місця – так за три поприща.

Заревів тут старої та у першій након:

«Я вірною богатир – дак я напуск тримаю,

Ти невірної богатир – дак поворот даєш».

А і їде татарин, та не озирнеться.

Так і тут старої заревів у другій након:

«Я вірною богатир – дак я напуск тримаю,

Ти невірної богатир – дак поворот даєш».

Так і тут де татарин так не озирнеться.

Так і тут де старої якби лаятися став:

«Вже ти, гадина, їдеш, так перегадина!

Ти сорока, ти летиш, так белобокая,

Ти ворона, ти летиш, так пустоперая,

Пустопера ворона, та за загуменью!

Не повернеш на заставу вартову,

Ти вже нас, молодців, видно, нічим считашь?»

Якби тут де татарин поворот дає,

Татарин відпустив так нынь сірка вовка,

Відпустив то татарин так черна выжлока,

Так з права він плеча та він горобчика,

Так з ліва то плеча та білого кречета.

«Побіжите, ви полетите нынь геть від мене,

Ви шукайте собі господаря поласкове.

Зі старим нам з’їжджатися – та нам не брататися,

Зі старим нам з’їжджатися – дак чия Божа допомогти».

От не дві гори разом та столканулися,

Два богатиря разом та тут соехались,

Так хапали вони сабельки нынь гострі,

Та й сіклося, рубалися та цілі суточки,

Та не зберігалися вони так не кровавились,

Гострий сабельки їх так изломалися,

Изломалися сабельки, исщербилися;

Так покинули той бій на сиру землю,

Так хапали то бойові палиці,

Колотились, билися та цілі суточки,

Та не зберігалися вони так не кровавились,

Та бойові палиці загорелися,

Загорелися палиці, распоелися;

Так кидали той бій на сиру землю,

Так хапали копейца та бурзамецкие,

Та й дибали, кололися та цілі суточки,

Та не зберігалися вони так не кровавились,

По насадці копейца та изломалися,

Изломалися вони так извихнулися;

Так покинули той бій, та на сиру землю,

Так скакали вони нонь та з добрих коней,

Так вони хапалися на рукопашечку.

За старим за безчестя та по великому

Приспів його слово похвальне,

Так льова його нога так окольздилася,

А то права нога і подломилася,

Та й падав старої тут на сиру землю,

Та й рівно нерівно ніби сирої дуб,

Так заскакував Сокольник на білі груди,

Та й розорвал лату так він булатну,

Та й витягнув чинжалище, укладений ніж,

Та й хоче пороти та грудей білі,

Та й хоче дивитися так завзято серце.

Якби тут де старої та нынь розплакався:

«Ох ти ой є, пресвята мати Божа!

Ти навіщо це мене нині повыдала?

Я за віру стояв так Христову,

Я за церкви стояв так за соборні».

Раптом не вітрі смужка так перепахнула,

Вдвічі втричі у старого та сили прибуло,

Так свиснув він Сокольника з білих грудей,

Так заскакував йому так на черни грудей,

Та й розорвал лату та все булатну,

Та й витягнув чинжалище, укладений ніж,

Та й тицьнув йому до під черни грудей,

Так в плечі рука і застоялася.

Тут і став де старої нині випитувати:

«Та який ти завзятий та доброї молодець?»

У жахливого сердцо то заплывчиво:

«Та коли я у ті був так на білих грудях,

Я не питав ні роду тя, ні племені».

Та й тицьнув старої та у другій након,

Так в лікті рука так застоялася;

Так і став де старої та знову питати:

«Та який ти завзятий та доброї молодець?»

Говорить те Сокольник так такі речі:

«Та коли я у ті був на білих грудях,

Я не питав ні роду тя, ні племені,

Ти ще став пологи в мене випитувати».

Якби тут де старим та за лихо стало,

За велику досаду та показалося,

Та й тицьнув старої та під третин након,

У заведи то рука і застоялася;

Так і став старої тут випитувати:

«Ой ти, ой ти, завзятий доброї молодець!

Так скажіть ти мені тепера, будь ласка:

Та який ти землі, який вотчини,

Так якого ти моря, коя міста,

Так якого ти роду, коя племені?

Та і як тебе, молодця ім’ям звуть,

Та і як прозивають за отечестви?»

Говорить те Сокольник так такі речі:

«Від того ж я від камінчика від Латыря,

Так від тієї ж я дівчата так Златыгорки;

Вона зла поленица та преудалая,

Та сама вона була ще одноокая».

Так скакав старої нонь на жваві ноги,

Він притискав його до білої грудей,

До білої де грудей та до ретиву серця,

Цілував його в уста так нынь цукрові:

«Ти, чадо ле, чадо так моє миле,

Ти дитя ле моє, дитя сердечне!

Так з’їжджалися з твоєю так адже ми матір’ю

Так на те ж ми адже на чистому полі,

Та й сила на силу прилучалася,

Та не зберігалися ми так не кровавились,

Створили ми з нею любов тілесну,

Так тілесну любов, та ми серцеву,

Та й тут ми ж, чадо, тебе прижили;

Так поїдь ти нынь до своєї матері,

Привези їй ти нынь в стольно Київ град,

Так і будеш у мене ти першій богатир,

Хай не буде тобі у нас поєдинщика».

Так і тут молодці нынь роз’їхалися,

Та й їде Сокольник свою до двору,

До свою двору, високу теремі.

Так встречат його матінка рідненька:

«Ти, чадо ле, чадо моє миле,

Вже дитя ти моє, дитя сердечне!

Ти що ж нынь їдеш та не за старого,

Та й кінь біжить не за прежному?

Повеся ти тримаєш так буйну голову,

Потопя ти тримаєш так очі ясні,

Потопя ти їх тримаєш та в матір сиру землю».

Говорить те Сокольник так такі речі:

«Я був же нынь нині так у чистому полі,

Вже я бачив стару корівчину базыкову,

Він тебе кличе… мене…»

Каже то стара так такі речі:

«Не порожнім де старої так вихваляється,

Так їхали ми з ним так на чистому полі,

Та й сила на силу прилучилася,

Та не зберігалися ми так не кровавились,

Створили ми з ним любов тілесну,

Так тілесну любов, та ми серцеву,

Та й тут ми ж, чадо, тебе прижили».

А тут де Сокольнику за лихо стало,

За велику досаду показалося,

Так вхопив він матінку за чорні кучері,

Та й вызнял він їй вище могутніх плечей,

Опустив він їй так про кирпищат підлогу,

Так і тут де старій та смерть случилася.

У жахливого серце то заплывчиво,

Так заплывчиво серце то разрывчиво,

Так подумав він думу та поміж собою,

Так сказав він нынь слово так нині сам собі:

«Так я вбив топеря та рідної гвінеї. матінку,

Так уб’ю я поїду так стара козака,

Він спить нынь з устатку та нонь з великого».

Так поїхав Сокольник в стольно Київ град,

Не пиваючись він так не едаючись,

Не сипав де він нині щільного сну;

Так розірвана лата так нынь булатная,

Так ” сукні та все истрепано.

Привертали він на заставу караульно –

Нікого тут на заставі не случилося,

Не случилося де нынь, не пригодилося,

Та й спить один старої у білому шатра,

Так хропе старої, як поріг шумить;

Так зіскакував Сокольник та з добра коня,

Так заскакував Сокольник та нынь під білий намет,

Так хапав він копейце та бурзамецкое,

Та й тицьнув він старому та в білі груди;

За старим то за щастя та по великому

Згодився ле тут так золот чуден хрест,

За насадки копейцо та извихнулося;

Так і тут де старої так пробуджується,

Від великого сну так прокидається,

Так скакав де старої тут на жваві ноги,

Так хапав він Сокольника за чорні кучері,

Та й вызнял його вище могутніх плечей,

Опустив він його так про кирпищат підлогу,

Так і тут де Сокольнику смерть случилася;

Так і витяг старої геть на вулицю,

Та й руки і ноги його він відірвав,

Россвистал він його так по чисту полю,

Та й тулово пов’язав так до добра коня,

Так сорокам, воронам та на расклеванье,

Так сірим де вовкам та на растарзанье.