Участь бабусі у вихованні онуків – це, можна сказати, наша національна традиція, коріння якої криються в глибині століть. Більше того: це – частина нашого менталітету і нашої культури. Справді: як це так, щоб онук не спілкувався з бабусею (або дідусем), а бабуся чи дідусь) – з онуком?
Проте не все тут так однозначно, як може здатися. Тут є як свої переваги, так і недоліки. Поговоримо про це докладніше.

Деякі життєві нюанси

Від чого залежить участь бабусі у вихованні? Тут можна назвати кілька умов, які допомагають або, навпаки, заважають їй спілкуватися з онуками:

• бабуся дуже зайнята. Вона ще досить молода, у неї – робота, свої інтереси – загалом, все те, що називається особистим життям. І тому вона не хоче витрачати весь свій час виключно на онуків. Те ж стосується і деяких бабусь, лише нещодавно вийшли на пенсію. І ті, і інші зазвичай спілкуються з онуками лише від випадку до випадку, і притому нетривалий час;
• у бабусі погане здоров’я. Зрозуміло, що в цьому випадку постійна присутність онуків, за якими треба доглянути, і нагодувати, буде в тягар;
• місце проживання. Буває, що бабусі і онуки проживають далеко один від одного, і з цієї причини їм складно зустрічатися часто;
• конфлікт батьків і дітей. Іншими словами, бабуся не ладнає з якихось причин зі своїм сином або дочкою, а ті у відповідь дозволяють їй спілкуватися з онуками.

Зрозуміло, це далеко не всі причини: у кожній сім’ї вони можуть бути свої. Але важливіше інше. Бабусю, яка не бажає часто спілкуватися з онуками, виховувати їх та доглядати за ними, засуджувати буде неправильно. Традиції традиціями, а це, як не крути, особиста справа самої бабусі. Та й не для неї, за великим рахунком, виросли діти заводять власних дітей – бабусиних онуків. А – для себе. Ось і треба виховувати. А бабуся – допомагатиме. Або – не буде.
Але, припустимо, бабуся бере найактивнішу участь у вихованні онуків. Це може бути добре, а може бути – і не надто добре.