Війна не давала мені спокою. Кожен день, читаючи зведення про вбитих, я ясно бачив перед очима лежать купою тіла. Криваві картини переслідували мою уяву і я часто задавався питанням: чому всі бояться вигляду будинку, у якому вбивця забрав життя кількох людей, і абсолютно спокійно реагують на новини про сотні мертвих на полі битви?

Я був записаний в ополчення, якщо війна затягнеться – задіють і нас. Часто мій друг Львів підсміювався наді мною, вважаючи боягузом. Так вважала і його сестра Марія, за якої тінню ходив закоханий Кузьма. Але я не боявся смерті. Страховище стати гвинтиком величезної системи, деталлю без власних думок та індивідуальності.

Кузьма невдовзі захворів флюсом, переросли в гангрену. Доктор поставив невтішний прогноз. Марія доглядала за хворим, хоч і не любила його. Це час для Кузьми було найщасливішим у його житті. А я подумав про тих, хто десятками помирав на мерзлій землі.

Пізніше мобілізували і ополчення. Відправлення поїзда затримували. Прибігши Львів з сестрою розповіли, що Кузьма помер.

На засніженому полі лежав батальйон резерву, спостерігаючи наступ інших загонів. Солдат глузливо поглядав на сумного інтелігента-пана, думає про щось своє.

З наступаючим вороги випустили залп, кулі якого стали знаходити жертв і в лавах резерву. Одним з них і став пан.

Страшно, коли твоє життя стане лише цифрою у зведенні про загиблих.

Можете використовувати цей текст для читацького щоденника