Казка «Синя борода» Шарля Перро трохи лякає читачів своїм жорстоким сюжетом. Історія досі не втратила актуальності, доки і в даний час може бути захоплюючою та досить цікавою для читачів. Дівчина вийшла заміж за заможного пана, якого прозвали Синьою бородою. І його борода дійсно відливала моторошним синім відтінком. Спочатку чоловік був надзвичайно ласкавий. Купував дорогі подарунки, водив на бали і бенкети, спершу видався приємним і щедрою людиною. Проте один заборона не давав спокою. Чоловік строго – настрого заборонив входити в комірчину підвалу замку…

Текст казки

Жив колись чоловік, у якого були прекрасні будинки і в місті і в селі, золотий і срібний посуд, крісла, прикрашені шиттям, і золочені карети. Але, до нещастя, у цієї людини була синя борода, і вона надавала йому такий потворний та страшний вигляд, що не було ні жінки, ні дівчини, яка не тікала б, побачивши його.

У одній з його сусідок, знатної дами, були дві дочки, чудової краси. Він попросив видати заміж за нього одну з них і надав матері вибрати ту, яку вона погодиться за нього віддати. Обидві не хотіли йти за нього і відмовлялися від нього одна на користь іншої, не в силах вибрати чоловіком людини, у якого борода — синя. Вселяло їм відразу і те, що цей чоловік вже кілька разів був одружений, а ніхто не знав, що стало з його дружинами.

Щоб зав’язати більш близьке знайомство, Синя Борода запросив їх разом з матір’ю і трьома або чотирма кращими подругами, а також кількома молодими людьми, їхніми сусідами, в один зі своїх заміських будинків, де гості пробули цілий тиждень. Весь час було зайнято прогулянками, поїздок на полювання і рибну ловлю, танцями, бенкетами, сніданками та вечерями; ніхто не думав спати, і кожну ніч безперервно гості вправлялися у всіляких жартах, — словом, все владналося так добре, що молодшої доньки стало здаватися, що ніби у господаря будинку борода вже зовсім не така синя і сам він — людина дуже порядна. Як тільки повернулися в місто, весілля була вирішена.

Через місяць Синя Борода сказав своїй дружині, що йому треба поїхати в село, принаймні на шість тижнів, заради важливої справи; він просив її розважатися під час його відсутності; казав їй, щоб вона покликала своїх подружок, щоб вона, якщо їй захочеться, звезла їх за місто; щоб усюди вона їла все найсмачніше. «Ось, — сказав він, — ключі від обох великих комор; ось ключі від посуду золотого і срібного, яку подають не кожен день; ось ключі від скринь, де зберігається моє золото і срібло; ось ключі від скриньки, де лежать мої дорогоцінні камені; ось ключ, що відмикає всі кімнати в моєму будинку. А цей маленький ключ — ключ від кімнати, що в кінці нижньої великої галереї. Відкривайте всі двері, ходіть усюди, але входити в цю маленьку кімнату я вам забороняю, і забороняю так суворо, що, якщо вам статися відкрити туди двері, ви можете чекати від мого гніву».

Вона обіцяла в точності виконати все те, що було їй наказано, а він, обняв дружину, сів у свою карету й поїхав.

Сусідки і подружки не стали чекати, щоб за ними посилали гінців, а самі поспішили до нареченої — так не терпілося їм побачити всі багатства її будинку, а поки там був її чоловік, вони не наважувалися відвідати її — з-за його синьої бороди, якої вони боялися. Ось вони відразу ж і почали оглядати кімнати, кімнатки, гардеробні, що перевершували одна іншу красою і багатством. Потім вони перейшли до комори, де не могли намилуватися красою незліченних килимів, ліжок, диванів, шкапчиков, столів і дзеркал, в яких можна було побачити себе з голови до ніг і краю яких — у одних скляні, у інших з позолоченого срібла — були красивіші і прекрасніше за все, що тільки траплялося їм коли-небудь бачити. Не перестаючи заздрити, вони весь час звеличували щастя своєї подруги, яку, однак, зовсім не займало видовище усіх цих багатств, бо їй не терпілося піти відкрити внизу маленьку кімнатку.

Її до того здолала цікавість, що, не прийнявши до уваги, наскільки неввічливо залишати своїх гостей, вона спустилася з потайними драбинці, і притім з такою поспішністю, що рази два чи три, як їй здалося, мало не зламав собі шию. У двері в маленьку кімнатку вона постояла кілька хвилин, згадуючи про заборону, який наклав її чоловік, і розмірковуючи про те, що за цей непослух її може спіткати нещастя; але спокуса був так сильний, що вона не могла перемогти його: вона взяла ключик і з трепетом відчинила двері.

Спершу вона нічого не побачила, бо віконниці були зачинені. Через кілька миттєвостей вона стала помічати, що підлогу весь покритий запеченою кров’ю і що в цій крові відображаються тіла кількох мертвих жінок, що висіли на стінах: все це були дружини Синьої Бороди, який вступав з ними в шлюб, а потім убивав. Вона подумала, що помре зі страху, і впустила ключ, який вийняла з замку.

Трохи прийшовши в себе, вона підняла ключ, замкнула двері і піднялася до себе в кімнату, щоб хоч трохи оговтатися; але це їй не вдалося, в такому вона була хвилюванні.

Помітивши, що ключ від маленької кімнати забруднений кров’ю, вона два або три рази витерла його, але кров не сходила; скільки вона ні мила його, скільки не терла його піском і піщаним каменем, все-таки залишалася кров, тому що ключ був чарівний, і не було ніякої можливості зовсім відчистити його: коли кров зчищали з одного боку, вона з’являлася на інший.

Синя Борода повернувся з подорожі у той же вечір і сказав, що отримав дорогий листи, що повідомляли йому, що справа, заради якого він їхав, вирішилося в його користь. Дружина його зробила все можливе — лише б довести йому, що вона в захваті від його швидкого повернення.

На інший день він зажадав у неї ключі, і вона віддала їх йому, але у неї так тремтіли руки, що він без праці здогадався про все, що сталося. «Чому це, — спитав він її, — ключа від маленької кімнатки немає разом з іншими ключами?» — «Напевно, — сказала вона, — я залишила його нагорі, у себе на столі». — Не забудьте, — сказав Синя Борода, — віддати мені його якнайшвидше».

Нарешті, після різних відмовок, довелося принести ключ. Синя Борода, подивившись на нього, сказав дружині: «Чому на цьому ключі кров?» — «Не знаю», — відповіла нещасна дружина, бліда як смерть. «Не знаєте? — перепитав Синя Борода. — А я знаю. Вам захотілося увійти в маленьку кімнатку. Ну, що ж, добродійко, і ви увійдете в неї і займете там ваше місце біля дам, яких ви там бачили».

Вона кинулася до ніг чоловіка, плачучи, просячи у нього пробачення і за всіма ознаками щиро каючись у своєму непослуху. Прекрасна і сумна, вона зворушила б навіть скелю, але у Синьої Бороди серце було суворіше, ніж скеля. «Ви повинні померти, добродійко, — сказав він їй, — і негайно». — «Якщо я повинна вмерти, — відповіла вона, дивлячись на нього очима, повними сліз, — дайте мені хоч кілька хвилин — помолитися богу». — «Даю тобі сім хвилин, — відповів Синя Борода, — але ні миті більше».

Залишившись одна, вона покликала сестру і сказала їй: «Сестриця моя Анна (бо так звалася її сестра), прошу тебе, подымись на вежу і подивися, чи не їдуть мої брати: вони обіцяли відвідати мене; а якщо ти побачиш їх, дай їм знак, щоб поспішали». Сестра Анна піднялася на вежу, а бідолаха в тузі час від часу окликала її: «Ганна, сестра Ганна, нічого не видно?» А сестриця Ганна відповідала їй: «Нічого не видно, тільки сонце палить так трава на сонці блищить».

Між тим Синя Борода вже тримав великий ніж в руці і кричав що було сили: «Швидше йди сюди, а то я сам до тебе прийду». — «Ще хвилиночку, будь ласка», — відповіла дружина і тихо покликала сестру: «Ганна, сестра Ганна, нічого не видно?» А сестриця Ганна відповідала: «Нічого не видно, тільки сонце палить так трава на сонці блищить».

«Та йди швидше, — крикнув Синя Борода, — а то я сам піднімуся». — «Йду», — відповіла дружина, а потім покликала сестру: «Ганна, сестра Ганна, нічого не видно?» — «Бачу, — відповіла сестра, — велика хмара пилу, воно лине до нас…» — «Це мої брати?» — «На жаль, ні, сестрице, я бачу стадо баранів…» — «Так коли ж ти прийдеш?» — закричав Синя Борода. «Ще хвилиночку», — відповіла дружина, а потім покликала сестру: «Ганна, сестра Ганна, нічого не видно?» — «Бачу, — відповіла вона, — двох вершників, вони скачуть сюди, але вони ще далеко!» — «Слава богу! — вигукнула вона через кілька миттєвостей. — Це мої брати. Я подаю їм знак, щоб вони поспішали».

Тут Синя Борода закричав так голосно, що аж затремтів увесь будинок. Бідолаха спустилася з вежі і кинулася до його ніг, вся в сльозах, з растрепавшимися волоссям. «Це ні до чого не стане, — сказав Синя Борода, — доведеться померти». І, схопив її за волосся, він заніс ножа і вже готовий був відрізати їй голову. Бідна жінка, обернувшись до нього і, дивлячись на нього помертвевшими очима, просила дати їй ще хвилиночку, щоб приготуватися до смерті. «Ні, ні, ти постав свою душу богові», — сказав він, піднявши руку… В цю хвилину пролунав такий страшний стук у двері, що Синя Борода зупинився. Двері відчинились, і негайно ж увійшли двоє чоловіків, які вихопивши шпаги, кинулися прямо на Синю Бороду…

Він дізнався братів своєї дружини, драгуна і мушкетери, і, рятуючись від них, пустився бігти, але вони так швидко за ним погналися, що спіймали його перш, ніж він встиг вискочити на ганок. Вони наскрізь пронизали його шпагами, і він упав мертвий. Бідна жінка сама була ледь жива, і у неї навіть не вистачило сил піднятися і обійняти своїх братів.

Виявилося, що біля Синьої Бороди немає спадкоємців і дружині його, таким чином, повинні дістатися всі його багатства. Частину з них вона вжила на те, щоб видати свою сестрицю Анну за молодого дворянина, давно вже любив її; іншу частину — на те, щоб доставити своїм братам капітанський чин, а інші — на те, щоб вийти заміж за одного хорошого людини, який допоміг їй забути той важкий час, коли вона була жінкою Синьої Бороди.