Веселощі не може тривати довго про це оповідає казка про царя Гороха. Царство на чолі з правителем постійно перебувало в стані веселощів. Існувало у царя два негоди: шостий палець на руці тяготил його до поповнення скарбниці, забираючи царства у сусідів, і крихітного зросту молодша донька Горошинка поряд зі старшими дітьми. Батьки не розповідали про неї нікому й жила вона в невеликій коробочці.

Одного разу веселість змінилося облогою палацу. За відмову, сватавшийся до сестри Цар Косар, розв’язав війну…

Текст казки

Жив-був, поживав славний цар Горох у своєму царстві гороховому. Найбільше він любив повеселитися. День і ніч веселився, і всі інші веселилися з ним.

— Ах, який у нас добрий цар! — говорили всі. А славний цар Горох слухає, погладжує борідку, і ще йому робиться веселіше. Любив цар Горох, коли його хвалили.

Потім любив цар Горох повоювати з сусідніми королями та іншими царями. Сидить-сидить, а потім скаже:

— А чи не піти нам на царя Пантелея? Щось він ніби став зазнаватися на старості років. Треба б його провчити.

Війська царя Гороху було достатньо і все ради повоювати. Може, і самих поб’ють, а все-таки ради. Щасливо воював цар Горох і після кожної війни привозив багато всякого добра — і золотої скарбниці, і самоцвітних каменів, і шовкових тканин, і бранців. Він нічим не гребував і брав данину всім, що потрапляло під руку: борошно — подавай сюди і борошно: вдома знадобиться; корова — давай корову, чоботи — давай і чоботи, масло — давай масло в кашу. Навіть брав цар Горох Дань ликом та віником. Чужа каша завжди солодший своєю і чужою паритися віником краще.

Всі іноземні королі і славні царі заздрили Удачі царя Гороха, а головне, його веселій вдачі. Цар Пантелей, у якого борода була до колін, говорив прямо:

— Добре йому жити, славного царя Гороху, коли у нього веселий характер. Я віддав би половину своєї бороди, якби вмів так веселитися.

Але зовсім щасливих людей не буває на світі. У кожного знайдеться якесь горе. Ні громадяни, ні воєводи, ні бояри не знали, що у веселого царя Гороха теж є своє горе, та ще не одне, а цілих два горя. Знала про це тільки одна дружина царя Гороха, славна цариця Луковна, рідна сестра царя Пантелея. Цар і цариця від всіх приховували своє горе, щоб народ не став сміятися над ними. Перше горе полягало в тому, що у славного царя Гороху на правій руці було шість пальців. Він таким народився, і це приховували з самого дитинства, так що славний цар Горох ніколи не знімав з правої руки рукавички. Звичайно, шостий палець — дрібниці, можна жити і з шістьма пальцями, а біда в тому, що завдяки цьому шостого пальця царя Гороху всього було мало. Він сам зізнавався своїй цариці Луковне:

— Здається, взяв би все на світі одному собі. Хіба я винен, що у мене так рука влаштована?

— Що ж, бери, поки дають,- втішала його цариця Луковна.- Ти не винен. А якщо добром не віддають, так можна і силоміць відняти.

Цариця Луковна у всьому і завжди погоджувалася з своїм славетним царем Горохом. Воєводи теж не сперечалися і вірили, що воюють для слави, відбираючи чужу кашу і масло. Ніхто і не підозрював, що у славного царя Гороха шість пальців на руці і що він з жадібності готовий був забрати навіть бороду у царя Пантелея, теж славного і хороброго царя.

Друге горе славного царя Гороха було, мабуть, гірше. Справа в тому, що першим у славного царя Гороха народився син, славний і хоробрий царевич Орлик, потім народилася прекрасна царівна Кутафья неописаної краси, а третій народилася маленька-маленька царівна Горошинка, така маленька, що жила в коробочці, в якій славна цариця Луковна ховала свої сережки. Маленькій царівни Горошинки рішуче ніхто не бачив, крім батька з матір’ю.

Навіть царевич Орлик і прекрасна царівна Кутафья не знали, що у них є сестра Горошинка. А мати любила свою Горошинку більше, ніж інших дітей,- тих та інші полюблять, а ця мила тільки батька з матір’ю.

Царівна Горошинка зросла зростанням в горошинку і була так само весела, як батько. Її важко було утримати в коробочці. Царівні хотілось і побігати, і пограти і пустувати, як і іншим дітям. Цариця Луковна закривалася у своїй кімнаті, сідала до столу і відкривала коробочку. Царівна Горошинка вискакувала і починала веселитися. Стіл їй здавався цілим полем, по якому вона бігала, як інші діти бігають по цьому полю. Мати протягне руку, і царівна Горошинка ледь вскарабкается на неї. Вона любила скрізь ховатися, і мати, бувало, ледь її знайде, а сама боїться поворухнутися, щоб не розчавити рідного дітища. Приходив і славний цар Горох помилуватися на свою дочку, і вона ховалася у нього в бороді, як у лісі.

— Ах, яка вона смішна! — дивувався цар Горох, хитаючи головою.

Маленька царівна Горошинка теж дивувалась. Яке все велике кругом — і батько з матір’ю, і кімнати, і меблі! Раз вона вилізла на вікно і мало не померла від страху, коли побачила яка втекла з вулиці собаку. Царівна жалібно запищала і сховалася в наперсток, так що цар Горох ледь її знайшов.

Всього гірше було те, що як царівна Горошинка стала підростати,- їй хотілося все бачити і все знати. І то покажи їй, і інше, і третє. Поки була маленькою, любила грати з мухами і тарганами. Іграшки їй робив сам цар Горох — нічого робити, хоч і цар, а мастери для дочки іграшки. Він так вивчився цій справі, що ніхто в державі не зумів би зробити таку візок для царівни Горошинки або інші іграшки. Все дивніше було те, що мухи і таргани теж любили маленьку царівну, і вона навіть каталася на них, як великі люди катаються на конях. Були, звичайно, і свої неприємності. Раз царівна Горошинка впросила матір взяти її з собою в сад.

— Тільки одним оком поглянути, матінка, які сади бувають,- просила царівна Горошинка.- Я нічого не розберу і не зіпсую.

— Ах, що я з нею буду робити? — сказала цариця Луковна.

Однак пішли в сад. Цар Горох стояв на сторожі, щоб хто-небудь не побачив царівни Горошинки, а цариця вийшла на доріжку і випустила з коробочки свою доньку. Страшенно зраділа царівна Горошинка і довго гуляла на пісочку і навіть сховалася в дзвіночку. Але ця гра трохи не скінчилася бідою. Царівна Горошинка забралася в траву, а там сиділа товста, стара жаба — вона побачила маленьку царівну, розкрила пащу і ледь не проковтнула її, як муху. Добре, що вчасно прибіг сам славний цар Горох і розчавив жабу ногою.

Так жив та поживав славний цар Горох. Всі думали, що він залишиться завжди веселим, а вийшло не так. Коли народилася царівна Горошинка, він вже був не молодий, а потім почав швидко старіти. На очах у всіх старився славний цар Горох. Обличчя змарніло, пожовтіло, очі запали, руки почали трястися, а старого веселощів як не бувало. Сильно змінився цар Горох, а з ним разом приуныло і все горохове царство. Та й було чого зажуритися: постарілий цар Горох став підозрілим, усюди бачив зраду і нікому не вірив, навіть самим улюбленим боярам і воєводам.

— Нікому не вірю! — говорив цар Горох їм в очі.- Всі ви готові змінити мені при першому зручному випадку, а за спиною, напевно, смієтеся наді мною. Все знаю! Краще і не виправдовуйтеся.

— Помилуй, славний цар Горох! — заблагали бояри і воєводи.- Так як ми посміємо що-небудь погане навіть подумати. Всі тебе люблять, славний цар Горох, і всі готові життя своє віддати за тебе.

— Знаю, знаю. Праві люди не будуть виправдовуватися. Ви тільки те і робите, що чекаєте моєї смерті.

Всі почали боятися славного царя Гороха. Такий був веселий цар, а тут раптом з печі впав — і довідатися не можна. І зробився скупий цар Горох, як Кащей. Сидить і вираховує, скільки добра в нього з’їли і випили гості та, крім того, скільки ще різних подарунків отримали. І прикро старому, що стільки добра пущено на вітер, шкода своєї царської казни. Почав цар Горох всіх гнобити, кожну грошики вираховувати і навіть вранці сидів у кухні, дивився, як варять йому щі, щоб кухарі не розтягнули провіанту.

— Злодії ви всі! — картає цар Горох своїх кухарів.- Тільки відвернись, ви всю яловичину з горщика повытаскаете, а мені одну рідину залишите.

— Змилуйся, цар-государ! — волали кухаря і валялися у царя Гороху в ногах.- Так як ми посміємо тягати твою яловичину з горщиків.

— Знаю, знаю. У мене все царство злодій на злодієві — злодієм поганяє.

Справа дійшла до того, що славний цар Горох велів при собі і хліб різати, і сам вважав шматки, і навіть корів доїти став, щоб не випили царського молока невірні слуги. Всім довелося погано, навіть цариця Луковна — і та голодувала. Плаче, а попросити шматка хліба не сміє у царя. Схудла, бідна, і тільки одному раділа, що рівно нічого не варто було прогодувати улюблену дочку Горошинку. Царівна Горошинка була сита крихтами.

«Зіпсували царя! — думали всі.- Якийсь чаклун зіпсував, не інакше справа. Довго чи зіпсувати кожної людини. А який був у нас славний та веселий цар!»

А славний цар Горох з кожним днем робився все гірше і зліше. Почав він людей по тюрмах садити, а інших просто стратив. Ходять по всьому гороховому царства немилостивые царські пристави, ловлять людей і страчують. Щоб прислужити царя Гороху, вони вибирали найбільш багатих, щоб їх маєток пішло в царську скарбницю.

— Однак скільки в мене розвелося зрадників! — дивується славний цар Горох.- Це вони у мене стільки всякого добра накрали. А я-то по простоті і нічого не помічаю. Ще б трохи, так я б сам з голоду помер.

З кожним днем славний цар Горох робився все гірше і гірше, а народ все шукав, хто його зіпсував. Шукали-шукали і нарешті знайшли. Виявилося, що царя зіпсувала його рідна дочка, прекрасна Кутафья. Так, вона сама. Знайшлися люди, які запевняли, що своїми очима бачили, ніби вона вилітала з палацу, обернувшись сорокою, а то ще гірше — бігала по місту мишею і підслуховувала, хто і що базікає про царя. Від неї, мовляв, і все зло по гороховому Царства пішло. Докази були всі в наявності: славний Цар Горох любив лише одну прекрасну царівну Кутафью. Він навіть прогнав усіх своїх кухарів, а головного повісив перед кухнею, і тепер царське страву готувала одна прекрасна царівна Кутафья. Їй тільки однієї вірив тепер цар Горох і нікому більше.

— Що нам робити тепер? — скаржилися всі один одного.- Домашній ворог сильніше всіх. Погубить царівна Кутафья все царство.

Втім, залишалася ще одна, остання надія. Про красу царівни Кутафьи пройшла слава по всім землям, і до царя Гороху наїжджали женихи з усіх боків. Лиха біда в тому, що вона всім відмовляла. Всі негарні женихи. Але ж набридне ж коли-небудь їй в дівках сидіти, чи вийде вона заміж, і тоді всі зітхнуть вільно. Думали, судили, рядили, передумували, а прекрасна царівна Кутафья і думати нічого не хотіла про нареченого. Останнім наїхав до царя Гороху молодий король Косар, красень і богатир, яких пошукати, але і він отримав відмову, тобто відмовив йому сам цар Горох.

— Королівство у тебе обмаль, король Косар,- заявив йому славний цар Горох, погладжуючи борідку.- Ледве-ледве сам ситий, а ніж жінку будеш годувати?

Образився король Косар, сів на свого коня і сказав на прощання царя Гороху:

— З маленького королівства може вирости велике, а з великого царства нічого не залишиться. Відгадай, що це означає?

Славний цар Горох тільки посміявся над хвастощами короля Косаря: молодий-де ще на губах молоко не обсохло!

Царівни, прекрасною Кутафьи, батько навіть не запитав, чи подобається їй наречений або не подобається. Не дівоче це справа женихів розбирати — батько з матір’ю краще знають, кому віддати рідне дітище.

Прекрасна царівна Кутафья бачила з свого терема, як їхав додому король Косар, і гірко плакала. Припав їй до самого серця красень король, та, видно, нічого проти волі батьківського не поробиш. Поплакала і цариця Луковна, жаліючи дочка, а сама і писнути не сміла перед царем.

Не встиг славний цар Горох озирнутися, як король Косар почав розгадувати свою загадку. Першим ділом він пішов війною на царя Пантелея, почав брати міста і побив незліченну кількість народу. Злякався цар Пантелей і став просити допомоги у царя Гороха. Раніше вони сварилися, а інший раз і воювали, але в біді колись розбирати старих рахунків. Проте славний цар Горох знову погордился і відмовив.

— Управляйся, як знаєш,- сказав він через послів царя Пантелея.- Кожному своя сорочка ближче до тіла.

Не минуло й півроку, як прибіг і сам цар Пантелей. У нього нічого не залишилося, крім бороди, а його царством заволодів король Косар.

— Даремно ти мені не допоміг,- докоряв він царя Гороха.- Разом-то ми його перемогли б, а тепер він мене розбив і розіб’є тебе.

— Це ми ще побачимо, а твій Косар — молокосос.

Завоювавши царство Пантелея, король Косар послав до славного царя Гороху своїх послів, які й сказали:

— Віддай нашому хороброму королю Косареві свою дочку, прекрасну царівну Кутафью, а то тобі буде те ж, що цареві Пантелея.

Розсердився цар Горох і велів стратити Косаревых послів, а самому королю Косареві послав собаку з відрубаним хвостом. Ось, мовляв, тобі найкраща наречена.

Розсердився і король Косар і пішов війною на горохове царство, йде — і народ, наче косою, косить. Скільки сіл розорив, скільки міст випалив, скільки народу погубив, а воєвод, яких вислав проти нього цар Горох, в полон узяв. Довго чи коротко казка позначається, а тільки король Косар підступив вже до самої столиці, обклав її кругом, так що нікому ні проходу, ні проїзду немає, і знову шле послів до славного царя Гороху.

— Віддай заміж свою дочку, прекрасну царівну Кутафью, нашому королю Косареві,- говорять посли.- Ти перших послів стратив і нас можеш стратити. Ми люди підневільні.

— Краще я сам помру, а дочки не віддам вашому королю! — відповів цар Горох.- Нехай сам бере, якщо зуміє тільки взяти. Адже Я не цар Пантелей.

Хотів славний цар Горох і цих послів стратити, та за них вчасно заступилася сама прекрасна царівна Кутафья. Кинулася вона до ноги грізного батька і почала гірко плакати:

— Краще мене вели стратити, батько, а ці люди не винні. Зніми з мене голову, тільки не губи інших. З-за мене, нещасної, марно ллється кров і гинуть люди.

— Ось як? Чудово,- відповів славний цар Горох.- Ти батька рідного проміняла на якихось послів? Спасибі, доню. Може бути, тобі хочеться заміж за короля Косаря? Ну, цього ти не дочекаєшся! Все царство загублю, а тобі не бувати за Косарем.

Страшно розсердився цар Горох на улюблену дочку і велів посадити її на високу-високу вежу, де перебували й інші ув’язнені, а у підвал були посаджені Косаревы посли. Народ дізнався про це і натовпами приходив до вежі, щоб лаяти опальну царівну.

— Віддай нам наші міста, взяті королем Косарем! — кричали їй знизу втратили від горя голову люди.- Віддай усіх, яких убив король Косар! З-за тебе ми і самі перемрем всі голодною смертю. Ти зіпсувала і свого батька, який раніше не був таким.

Страшно робилося прекрасної царівни Кутафье, коли вона чула такі слова. Адже її розірвали б на дрібні частини, якщо б вона вийшла з вежі. А чим вона винна? Кому вона зробила яке зло? Ось і рідний батько її зненавидів ні за що. Гірко і прикро робиться царівну, і гірко-гірко вона плаче день і ніч плаче.

— І для чого я тільки вродила красунею? — причитывала вона, ламаючи руки.- Краще б мені народитися якимось виродком, кульгавий і горбатою. А тепер всі проти мене. Ох, краще б мене стратив батько!

А в столиці вже починався голод. Голодні люди приходили до вежі і кричали:

— Прекрасна царівна Кутафья, дай нам хліба! Ми вмираємо з голоду. Якщо нас не жалієш, то пожалій наших дітей.

Шкодувала прекрасну царівну Кутафью одна мати. Вона Знала, що донька ні в чому не винна. Всі очі виплакала стара цариця Луковна, а чоловікові нічого не сміла сказати. І плакала вона потихеньку від усіх, щоб хто-небудь не доніс цареві. Материнське горе бачила одна царівна Горошинка і плакала разом з нею, хоча й не знала, про що плаче. Дуже їй було шкода матері — така велика жінка і так плаче.

— Мамо, скажи, про що ти плачеш? — питала вона.- Ти тільки скажи, а я попрошу батька. Він все влаштує.

— Ах, ти нічого не розумієш, Горошинка!

Цариця Луковна і не підозрювала, що Горошинка знала набагато більше, ніж вона думала. Адже це був незвичайний дитина. Горошинке посміхалися квіти, вона розуміла, про що говорять мухи, а коли виріс великий, тобто їй виповнилося сімнадцять років, з Горошинкой сталося щось зовсім незвичайне, про що вона нікому не розповідала. Варто було їй захотіти — і Горошинка перетворювалася на муху, у пахву, у маленьку пташку. Це було дуже цікаво. Горошинка користувалася тим часом, коли мати міцно спала, і вилітала у вікно мухою. Вона облетіла всю столицю і все розглянула. Коли батько уклав прекрасну Кутафью у вежу, вона пролетіла і до неї. Царівна Кутафья сиділа біля вікна і гірко-гірко плакала. Муха-Горошинка політала біля неї, пожужжала і нарешті промовила:

— Не убивайся, сестрице. Ранок вечора мудріший.

Царівна Кутафья страшно перелякалася. До неї нікого не допускали, а тут раптом людський голос.

— Це я, твоя сестричка Горошинка.

— У мене немає ніякої сестриці.

— А я-те — на що?

Горошинка розповіла про себе все, і сестри поцілувалися. Тепер обидві плакали від радості і не могли наговоритися. Прекрасна царівна Кутафья ніяковіла тільки одним: саме, що маленька сестричка Горошинка вміє перетворюватися в муху. Значить, вона чаклунка, а всі злі чаклунки.

— Ні, я не чаклунка,- пояснювала ображена Горошинка.- А тільки зачаклована кимось, і на мене покладено якийсь зарік, а який зарік — ніхто не знає. Що я повинна зробити, щоб перетворитися в звичайну дівчину, а що — не знаю.

Прекрасна царівна Кутафья розповіла про всі свої пригоди: як вона шкодувала батька, який став злим, а потім скільки горя через неї терпить тепер все горохове царство. А чим вона винна, що король Косар неодмінно хоче одружитися з нею? Він навіть і не бачив її ні разу.

— А тобі він подобається, сестрице?- лукаво запитала Горошинка.

Прекрасна царівна Кутафья тільки опустила очі й почервоніла.

— Раніше подобався,- пояснила вона зі збентеженням.- А тепер я його не люблю. Він — злий.

— Добре. Розумію. Ну, ранок вечора мудріший.

Всі горохове царство було стривожене. По-перше, Царевич Орлик попався в полон злого короля Косареві, а по-друге, зникла з вежі прекрасна царівна Кутафья. Відчинили вранці тюремники двері в кімнату царівни Кутафьи, а її і слід прохолов. Ще більше вони здивувалися, коли побачили, що біля віконця сидить інша дівчина, сидить і не ворухнеться.

— Ти як сюди потрапила? — здивувалися тюремники.

— А так. Ось прийшла і сиджу.

І дівчина якась особлива- горбата так ряба, а на самій надіто платьишко худеньке, все в латках. Прийшли тюремники в жах:

— Що ти наробила, розумниця? Адже расказнит нас славний цар Горох, що не вберегли ми прекрасної царівни Кутафьи.

Побігли в палац і оголосили все. Прибіг у вежу сам славний цар Горох — так біг, що і шапку дорогий втратив.

— Всіх страчу! — кричав він.

— Царю-государю, змилуйся! — волали тюремники, валяючись у нього в ногах.- Що хочеш роби, а ми не винні. Видно, посміялася над нами, бідними, прекрасна царівна Кутафья.

Подивився славний цар Горох на рябую дівчину, яка як ні в чому не бувало сиділа біля віконця, і здивувався не менше тюремників.

— Та ти звідки взялася, краса писана? — строго запитав він.

— А так. Де була, там нічого не залишилося.

Дивується славний цар Горох, що так сміливо відповідає йому ряба дівка і анітрохи його не боїться.

— Ану, повернись,- сказав він, дивуючись.

Як піднялася дівчина, всі побачили, що вона кульгаючи, а платьишко на ній ледве тримається — латка на латці.

«Таку собі ворону і страчувати навіть не стоїть»,- подумав славний цар Горох.

Зібралися тюремники, теж дивляться і теж дивуются.

— Як тебе звати, красуне? — запитав цар Горох.

— А як подобається, так і клич. Перш звали Босоніжками.

— А ти мене не боїшся?

— Чого мені тебе боятися, коли ти добрий. Так і всі кажуть: який у нас добрий цар Горох!

Багато всяких чудес надивився цар Горох, а такого дива не бачив. Прямо в очі сміється над ним химерна дівчина. Задумався славний цар Горох і навіть не пішов додому обідати, а сам залишився чатувати в башті. Тюремників закували в кайдани й відвели в іншу в’язницю. Не вміли зберігати царської дочки, то нехай самі сидять.

— Скажіть цариці Луковне, щоб послала мене сюди щів і каші,- наказав цар Горох.- А я сам буду вартувати. Справа не чисто.

А цариця Луковна вбивалася у себе в палаці. Плаче, як річка ллється. Сина в полон узяв злий король Косар, прекрасна дочка Кутафья зникла, а тут ще пропала царівна Горошинка. Шукала-шукала її цариця по всіх кімнатах — нема ніде Горошинки.

«Видно, її миша загризла або воробей заклевал»,- думала цариця Луковна і ще більше плакала.

У столиці славного царя Гороху і стогін, і плач, і горе, а злий король Косар веселиться в своєму стані. Чим гірше славного царя Гороху, тим веселіше злого короля Косареві. Щоранку злий король Косар пише лист, прив’язує його до стріли і пускає в місто. Його останній лист було таке:

«Гей ти, славний цар Горох, трохи в тебе закуски залишилося,- приходь до мене, я тебе нагодую. Царю Пантелея я хоч бороду залишив, а у тебе і цього немає — у тебе не борода, а мочалка».

Сидить славний цар Горох у вежі, читає королівські листи і навіть плаче від злості.

Весь народ, сбежавшийся до столиці, страшенно голодував. Люди вмирали від голоду прямо на вулиці. Тепер вже ніхто не боявся славного царя Гороху — все одно помирати. Голодні люди приходили прямо до вежі, в якій зачинився цар Горох, і лаяли його:

— Ось, старий чаклун чатує відьму-дочка. Спалити їх треба, а попіл пустити за вітром. Гей, Горох, виходь краще добром!

Слухає всі ці слова цар Горох і плаче. Навіщо він злився і мучив всіх? Поки був добрий — все було добре. Набагато вигідніше бути добрим. Здогадався цар Горох, як слід жити, та пізно. А тут ще ряба дівка сидить у віконечка і співає:

Жив та поживав славний цар Горох, Перемогти його ніхто не міг. А вся сила в тому була, Що він бажав усім добра.

— Правда, правда,- шепотів цар Горох, обливаючись сльозами.

Потім химерна дівчина сказала йому:

— Ось що, славний цар Горох. Не ти мене тримаєш у вежі, а я тебе тримаю. Зрозумів? Ну, так досить. Нема чого тобі тут більше робити. Іди-но додому — цариця Луковна дуже скучила про тебе. Як прийдеш додому — збирайся в дорогу. Зрозумів? А я прийду за вами.

— Як же я піду — мене вб’ють дорогою.

— Ніхто не вб’є. Ось я тобі дам пропуск.

Відірвала дівиця одну латку від своєї сукні і подала цареві. І дійсно, дійшов цар Горох до самого палацу, і ніхто його не впізнав, навіть свої палацові слуги. Вони навіть не хотіли пускати в палац. Славний цар Горох хотів розсердитися і тут же всіх їх стратити, та вчасно пригадав, що добрим бути куди вигідніше. Стримався цар Горох і сказав слугам:

— Мені б тільки побачити царицю Луковну. Всього одне слівце сказати.

Слуги змилувалися і допустили старого до цариці. Коли він ішов у царські покої, вони сказали йому одне:

— Цариця у нас добра, дивись не здумай просити у неї хліба. Вона і сама через день тепер їсть. А все через проклятого царя Гороха.

Цариця Луковна відразу впізнала чоловіка і хотіла кинутися до нього на шию, але він зробив їй знак і шепнув:

— Біжімо швидше. Після все розповім.

Збори були короткі — що можна забрали в руках. Цариця Луковна взяла тільки одну порожню коробочку, в якій жила Горошинка. Скоро прийшла і Босоніжка і повела царя з царицею. На вулиці наздогнав їх цар Пантелей і зі сльозами заговорив:

— Що ж це ви мене залишаєте?

— Ну ходімо з нами,- сказала Босоніжка.- Веселіше разом йти.

Король стояв Косар під столицею царя Гороха вже другий рік і не хотів брати місто приступом, щоб не знищувати марно своїх королівських військ. Все одно самі здадуться, коли «досхочу наголодаются».

Від нічого робити веселиться злий король Косар у своїй королівській наметі. Веселиться і вдень, веселиться і вночі. Горять вогні, грає музика, співають пісні. Всім весело, тільки сумують одні полонені, яких охороняє міцна королівська варта. А серед всіх цих бранців більше всіх горює царевич Орлик, красень Орлик, про який сумували всі дівчата, що бачили його хоча б здалеку. Це був орлятко, що випав з рідного гнізда. Але приставлена до царевича варта стала помічати, що щоранку прилітає звідкись белобокая сорока і щось довго стрекоче по-своєму, по-сорочьему, а сама так і в’ється над землянкою, в якій сидів полонений царевич. Пробували стріляти в неї, але ніхто потрапити не міг.

— Це якась клята птиця! — вирішили всі.

Як не веселився король Косар, а йому набридло чекати покірності. Послав він в обложене місто стрілу з листом, а в листі написав царя Гороху, що якщо міста йому не здадуть, то завтра царевич Орлик буде страчений. Чекав король Косар відповіді до самого вечора, та так і не отримав його. І в столиці не знав ще ніхто, що славний цар Горох втік.

— Завтра стратити царевича Орлика! — наказав король Косар.- Набридло мені чекати. Всіх буду стратити, хто тільки попадеться мені в руки. Нехай пам’ятають, який був король Косар!

До ранку все було готове для страти. Зібралося все королівське військо дивитися, як будуть страчувати царевича Орлика. Ось вже загули похмуро труби, і сторожа вивели царевича. Молодий красень не боявся, а тільки з тугою дивився на рідну столицю, стіни якої були всипані народом. Там вже було відомо про страту царевича.

Король Косар вийшов з намету і махнув хусткою — це означало, що прощення не буде. Але як раз в цей час налетіла сорока, злетіла над землянкою полоненого царевича і страшенно затріщала. Вона вилася над самою головою короля Косаря.

— Що це за птах? — розсердився король Косар.

Придворні кинулися відганяти птицю, а вона так і лізе — кого в голову клюне, кого в руку, а кому прямо в око норовить потрапити. І придворні розсердилися. А сорока сіла на золоту маківку королівської намети і точно всіх дратує. Почали в неї стріляти, і ніхто потрапити не може.

— Убийте її! — кричить король Косар.- Та ні, куди вам. Давайте мені мій лук і стріли. Я покажу вам, як треба стріляти.

Натягнув король Косар могутньою рукою тугий лук, заспівала оперена лебединим пір’ям стріла, і звалилася з маківки сорока. Тут у всіх на очах сталося велике чудо. Коли підбігли підняти вбиту сороку, на землі лежала з закритими очима дівчина неописаної краси. Усі одразу впізнали в ній прекрасну царівну Кутафью. Стріла потрапила їй прямо в ліву руку, в самий мізинець. Підбіг сам король Косар, припав на коліна і в жаху промовив:

— Дівчино-краса, що ти зі мною зробила? Розкрилися чудові дівочі очі, і прекрасна царівна Кутафья відповіла:

— Не вели стратити брата Орлика.

Король Косар махнув хусткою, а варта, навколишнє царевича, розступилася.

Веде Босоніжка двох царів та царицю Луковну, а вони йдуть так сваряться. Всі задирає цар Пантелей.

— Ах, яке у мене відмінне царство було! — хвалиться він.- Такого іншого царства і немає.

— От і брешеш, цар Пантелей! — сперечається Горох.- Моє було не в приклад краще.

— Ні, моє!

— Ні, моє!

Як не намагається цар Горох стати добрим, а ніяк не може. Як тут будеш добрим, коли цар Пантелей каже, що його царство було краще?

Знову йдуть.

— А скільки у мене всякого добра було! — каже цар Пантелей.- Однією скарбниці не перелічиш. Ні в кого стільки не було.

— Знову брешеш! — каже цар Горох.- У мене і добра і скарбниці було більше.

Йдуть царі і сваряться. Цариця кілька раз смикала царя Гороху за рукав і шепотіла:

— Перестань, старий. Адже ти ж хотів бути добрим?

— А якщо цар Пантелей заважає мені бути добрим? — сердиться славний цар Горох.

Кожен думає про своє, а цариця Луковна — все про дітей. Десь красень царевич Орлик? Де-то прекрасна царівна Кутафья? Де-то царівна Горошинка? Молодшої доньки було їй найбільше шкода. Мабуть, і кісточок не залишилося від Горошинки. Йде цариця і потихеньку витирає материнські сльози рукавом.

А царі відпочинуть і знову сперечаються. Сперечалися-сперечалися, мало не побилися. Ледь цариця Луковна їх розняла.

— Перестаньте ви грішити,- вмовляла вона їх.- Обидва краще. Нічого не залишилося, так і хвалитися нічим.

— У мене щось залишилося! — озлился славний цар Горох.- Так, залишилося. Я і зараз багатшими царя Пантелея.

Розсердився цар Горох, зірвав рукавичку з правої руки, показав цареві Пантелея свої шість пальців і каже:

— Що, бачив? У тебе п’ять пальців, а у мене цілих шість — от і вийшло, що я тебе багатшим.

— Ех ти, знайшов чим хвалитися! — засміявся цар Пантелей.- Вже якщо на те пішло, так у мене одна борода чого вартий.

Довго сперечалися царі, знову мало не побилися, але цар Пантелей знемігся, сів на купину і заплакав. Царя Гороху раптом зробилося соромно. Навіщо він хвалився своїми шістьма пальцями і довів людину до сліз?

— Послухай, цар Пантелей,- заговорив він.- Послухай, кинь!

— Ніяк не можу кинути, цар Горох.

— Та ти про що!

— А я їсти хочу. Краще вже було залишитися в столиці або йти до злого короля Косареві. Все одно помирати голодним смертю.

Підійшла Босоніжка і подала цареві Пантелея шматок хліба. З’їв його цар Пантелей та як закричить:

— А що ж ти, така-сяка, щей мені не даєш?! По-твоєму, царі всухом’ятку повинні їсти? Та я тебе зараз изничтожу.

— Перестань, недобре,- умовляв цар Горох.- Добре, коли і шматок хлібця знайдеться.

Довго чи коротко вздорили царі між собою, потім мирилися, потім знову вздорили, а Босоніжка йде собі попереду, перевалюється на кривих ногах та черемхового костуром підпирається.

Цариця Луковна мовчала — боялася, щоб не було гонитви, щоб не вбили царя Гороха, а коли пішли подалі і небезпека минула, вона стала думати інше. І звідки взялася ця сама Босоніжка? І платьишко на ній рване, і сама вона якась кострубата та ще до того ж кульгавий. Не знайшов цар Горох дівиці гірше. Такий-то потвори і близько б до царського палацу не пустили. Початку цариця Луковна посерживаться і питає:

— Ей ти, Босоніжка, куди ти нас ведеш?

Царі теж перестали сперечатися і теж накинулися на Босоножку:

— Ей ти, крива нога, куди нас ведеш?

Босоніжка зупинилася, подивилася на них і тільки посміхнулася. А царі так до неї і підступають: сказывай, куди завела?

— А в гості веду,- відповіла Босоніжка і ще додала: — Як раз до самої весіллі поспеем.

Тут вже на неї накинулася сама цариця Луковна і почала її лаяти. І така, і сяка — до весілля чи тепер, коли у всякого свого горя не расхлебаешь. В очі сміється Босоніжка над усіма.

— Ти у мене дивись! — погрожувала цариця Луковна.- Я жартувати не люблю.

Нічого не сказала Босоніжка, а тільки показала рукою вперед. Тепер усі побачили, що стоїть попереду величезний місто, з кам’яними стінами, вежами й дивовижними хоромами. Перед містом розкинутий стан і незчисленне військо. Трохи злякалися царі і навіть позадкували назад, а потім цар Пантелей сказав:

— Е, однаково, цар Горох! Підемо. Чому бути — того не минути, а може, там і погодують. Дуже вже я про щах стосковался.

Цар Горох теж не проти закусити, так і цариця Луковна зголодніла.

Нічого робити, пішли. Ніхто і не думає навіть, який це місто і чий стан розкинутий. Цар Горох йде і картає себе, навіщо він хвалився перед царем Пантелеем своїми шістьма пальцями,- балакучий цар Пантелей і все розповість. А цариця Луковна почала чепуритися і сказала Босоніжці:

— Іди-но ти, чумичка, позаду нас, а то ще осрамишь перед добрими людьми.

Йдуть далі. А їх вже помітили на стану. Валить назустріч народ, попереду скачуть вершники. Приосанились обидва царя, а цар Пантелей сказав:

— Ну, тепер справа не одними пахне щами, а і кашею з киселем. Дуже вже я люблю кисіль!

Дивиться цариця Луковна і своїм очам не вірить. Їде попереду на баскому коні сам красень царевич Орлик і махає своєю шапкою. А за ним їде, теж на коні, прекрасна царівна Кутафья, а поруч з нею їде злий король Косар.

— Ну, тепер, здається, вийшла каша з маслом,- забурмотів переляканий цар Пантелей і хотів втекти, але його втримала Босоніжка.

Під’їхали всі, і дізнався славний цар Горох рідних дітей.

— Так адже це моя столиця! — зойкнув він, озираючись на місто.

Спішилися царевич Орлик і царівна Кутафья і кинулися в ноги батькові і матері. Підійшов і король Косар.

— Ну, що ж ти пнем стоїш? — сказав йому славний цар Горох,- Від поклону голова не відвалиться.

Вклонився злий король Косар і сказав:

— Б’ю чолом тобі, славний цар Горох! Віддай за мене прекрасну царівну Кутафью.

— Ну, це ще побачимо! — гордо відповів цар Горох.

З великим торжеством повели гостей в королівську намет. Всі їх зустрічали з пошаною. Навіть цар Пантелей набув поважного вигляду.

Тільки коли підходили до намету, цариця Луковна кинулася Босоніжки, а її і слід прохолов. Шукали-шукали, нічого не знайшли.

— Це була Горошинка, мамо,- прошепотіла цариці Луковне прекрасна царівна Кутафья.- Це вона все влаштувала.

Через три дні було весілля — прекрасна царівна Кутафья виходила за короля Косаря. Облога з міста була знята. Всі їли, пили й веселилися. Славний цар Горох до того розвеселився, що сказав цареві Пантелея:

— Давай поцілуємося, цар Пантелей. І із-за чого ми сварилися? Адже, якщо розібрати, і король Косар зовсім не злий.

Коли цар Горох з царицею Луковной повернувся до себе додому з весілля, Босоніжка сиділа в царицинської кімнаті і пришивала на свої лахміття нову латку. Цариця Луковна так і ахнула.

— Та звідки ти взялася, потвора? — розсердилася баба.

— Ви на весіллі у сестриці Кутафьи веселилися, а я тут свої латки чинила.

— Сестриці?! Та як ти смієш такі слова вимовляти, старий! Так я звелю зараз тебе в три мітли звідси вигнати — тоді і дізнаєшся сестрицю Кутафью.

— Мамо, але ж я твоя дочка — Горошинка!

У цариці Луковны навіть руки опустилися. Стара сіла до столу і гірко заплакала. Вона тільки тепер пригадала, що сама Кутафья їй говорила про Горошинке. Весело було на весіллі, та про Горошинку з радості всі і забули.

— Ох, я забула про тебе, доню! — плакалася цариця Луковна.- Зовсім з пам’яті геть. А ще Кутафья про тебе мені шепнула. Ось гріх який вийшов!

Але, подивившись на Босоножку, цариця Луковна раптом знову розсердилася і сказала:

— Ні, матінко, не схожа ти на мою Горошинку. Ні-ні! Просто взяла та прикинулась і назвалася Горошинкой. І Кутафью обдурила. Не така в мене Горошинка була.

— Право, мама, я Горошинка,- запевняла Босоніжка зі сльозами.

— Ні, ні, ні. І не кажи краще. Ще цар Горох впізнає мене зараз велить стратити.

— Батько в мене добрий!

— Батько?! Та як ти смієш такі слова говорити? Та я тебе у прикомірок посаджу, чумазую!

Горошинка заплакала. Вона ж про всіх дбала, а її і на весілля забули покликати, та ще рідна мати хоче у прикомірок посадити. Цариця Луковна ще дужче розсердилася і навіть ногами затупотіла.

— Ось ще горюшко навязалось! — кричала вона.- Ну, куди я дінусь з тобою? Прийде вже цар Горох, побачить тебе — що я йому скажу? Йди зараз же з очей моїх.

— Нікуди мені йти, мама.

— Яка я тобі мама! Ах ти, опудало горохове, буде прикидатися! Теж, придумає: дочка!

Цариця Луковна і сердилась, і плакала, і рішуче не знала, що їй робити. А тут ще, борони боже, цар Горох як-небудь дізнається. Оце біда!

Думала-думала старенька і вирішила послати за дочкою Кутафьей: «молодші, може, що і придумає, а я вже стара, і взяти з мене нічого.»

Через три тижні приїхала і Кутафья, та ще й разом зі своїм чоловіком, королем Косарем. Все царство обрадовалось, а у палаці зчинився такий бенкет, що цариця Луковна зовсім забула про Босоніжці, тобто не зовсім забула, а все відкладала розмова з Кутафьей.

«Нехай молоді-то повеселяться та порадіють,- думала цариця Луковна.- Покажи їм таку опудалу, так, всі гості, мабуть, розбіжаться.»

І гості веселилися відчайдушно, а більше всіх цар Пантелей — танцює старий, тільки борода трясеться. Король Косар віддав йому всі царства назад, і цар Пантелей радів, точно вчора народився. Він обіймав і ліз цілуватися так, що цар Горох навіть трохи розсердився:

— Що ти лижешь, Пантелей, точно теля!

— Голубчику, цар Горохушко, не сердься! — повторював цар Пантелей, обіймаючи старого друга.- Ах, який ти. Тепер я знову нікого не боюся і хоч зараз знову готовий воювати.

— Ну, це справа ти кинь. Раніше я теж любив повоювати, а тепер ні-ні! І так проживемо.

Щоб як-небудь гості не побачили Босоніжки, цариця Луковна замкнула її в своїй кімнаті на ключ, і бідна дівчина могла милуватися тільки у вікно, як веселилися інші. Гостей наїхало з усіх боків видимо-невидимо, і було на що подивитися. Коли набридало веселитися в світлицях, всі гості виходили в сад, де грала весела музика, а вечорами горіли різнокольорові вогні. Цар Горох походжав серед гостей, разглаживал свою бороду і весело примовляв:

— Не нудно кому? Не скривдив я кого? Вистачає всім вина та їжі? Хто вміє веселитися, той добрий чоловік.

Босоніжка бачила з вікна, як цар Пантелей з радості підбирав поли свого каптана і навприсядки пускався. Він так розмахував довгими руками, що скидався на млин або на кажана. Не стерпіла і цариця Луковна — труснула старовиною. Подбоченясь, змахнула шовковою хусточкою і попливла павою, відбиваючи срібними каблучками.

— Ех-ех-ех! — примовляла вона, помахуючи хусточкою.

— Ай да баба! — хвалив цар Горох.- Коли я був молодий, так ось як вмів танцювати, а тепер черево не дозволяє.

Босоніжка дивилася на чуже веселощі і плакала: дуже вже їй було прикро чуже веселощі.

Сидячи коло свого віконечка, Босоніжка багато разів бачила сестру, красуню Кутафью, яка ще більше покращала, як вийшла заміж. Раз Кутафья гуляла одна, і Босоніжка їй крикнула:

— Сестрице Кутафья, підійдіть сюди!

У перший раз Кутафья зробила вигляд, що не чула, вдруге — вона глянула на Босоножку і вдала, що не впізнала її.

— Люба сестрице, та це ж я, Горошинка!

Красуня Кутафья пішла і поскаржилася матері. Цариця Луковна страшенно розсердилася, прибігла, висварила Босоножку і закрила вікно віконницями.

— Ти у мене дивись! — бурчала вона.- От вже, дай тільки гостям виїхати. Пристало тобі, опудалі, з красунею Кутафьей розмовляти? Тільки мене марно срамишь.

Сидить Босоніжка в темниці, і знову плаче. Світла тільки й залишилося, що щілина між віконницями. Нічого робити, від нудьги і в щілинку надивишся. По цілих годинах Босоніжка сиділа біля вікна і дивилася в свою шпаринку, як інші веселяться. Дивилася-дивилася і побачила красеня витязя, який приїхав на бенкет випадково. Добрий витязь — обличчя біле, очі соколині, русяві кучері з кільця в кільце. І молодий, і добрий, і сміливий. Всі милуються, а інші витязі тільки заздрять. Нічого сказати, хороший був король Косар, а цей трохи краще буде. Навіть горда красуня Кутафья не один раз потихеньку глянула на писаного красеня і зітхнула.

А у бідної Босоніжки серце так і б’ється, точно спіймана пташка. Дуже вже їй сподобався невідомий витязь. Ось за кого вона заміж пішла! Та вся біда в тому, що Босоніжка не знала, як витязя звати, а то якось вирвалася б зі своєї в’язниці й пішла б до нього. Все б йому до крапельки розповіла, а він, напевно, пошкодував би її. Адже вона хороша, хоч і потвора.

Скільки гості ні бенкетували, а довелося роз’їжджатися по домівках. Царя Пантелея відвезли зовсім п’яного. На прощання з донькою цариця Луковна згадала про свою Босоножку і розплакалася:

— Ах, що я з нею робити буду, Кутафья! І царя Гороха боюся, і добрих людей буде соромно, коли дізнаються.

Красуня Кутафья насупила свої соболині брови і каже:

— Про що ти плачеш, голубонько? Пішли її в кухню, на саму чорну роботу — от і все. Ніхто не посміє думати, що це твоя дочка.

— Так адже шкода її, дурну!

— Всіх виродків не пережалеешь. Та я й не вірю їй, що вона твоя дочка. Зовсім не в нашу сім’ю: мене добрі люди називають красунею, і брат Орлик теж красень. Звідки ж такий-то уродине взятися?

— Каже, що моя.

— Мало що вона скаже. А ти її пішли на кухню, та ще до найзлішому кухареві.

Сказано — зроблено. Босоніжка опинилася на кухні. Всі кухарі і кухарки хостингу реготали, дивлячись на неї:

— Де це наша цариця Луковна відшукала таку красу? Ось так красуня! Гірше-то у всьому гороховому царстві не знайти.

— І одежонка на ній теж хороша! — дивувалася кухарка, розглядаючи Босоножку.- Ворон лякати. Ну й красуня!

А Босоніжка була навіть рада, що звільнилася з свого ув’язнення, хоча її і змушували робити найбруднішу роботу — вона мила брудний посуд, тягала помиї, мила підлоги. Все так нею попихали, а особливо кухарки. Тільки й знають, що покрикивают:

— Ей ти, кульгава нога, тільки даром царський хліб їж! А користі від тебе ніякої немає.

Особливо дошкуляла її старша кухарка, злюча стара баба, у якої в роті наче був не один, а цілих десять. Траплялося не раз, що зла баба і приб’є Босоножку: то кулаком в бік суне, то за косу смикне. Босоніжка все переносила. Що можна було вимагати від чужих людей, коли від неї відмовилися рідна мати та сестра! Сховається куди-небудь у куток і потихеньку плаче — тільки і всього. І поскаржитися нікому. Правда, цариця Луковна заглядала кілька разів на кухню і справлялася про неї, але кухарки і кухаря кричали в один голос:

— Лінива-преленивая ця потвора, цариця! Нічого робити не хоче, а тільки задарма царський хліб їсть.

— А ви її карайте, щоб не лінувалась,- казала цариця.

Стали Босоножку карати: то без обіду залишать, то замкнуть в темний комору, то відгамселять.

Найбільше обурювало те, що вона переносила всі мовчки, а якщо плакала, то потихеньку.

— Це якась відчайдушна! — обурювалися все.- Її нічим не проймеш. Вона ще що-небудь зробить з нами. Візьме та палац підпалить — чого з неї взяти, з колченогой!

Нарешті вся челядь вийшла з терпіння, і всі юрбою пішли скаржитися цариці Луковне:

— Візьми ти від нас, цариця Луковна, свою потвору. Життя нам не стало з нею. Ось як замаялись з нею все — і не розповісти!

Подумала-подумала цариця Луковна, похитала головою і каже:

— А що я з нею буду робити? Набридло мені слухати про неї.

— Зійшли ти її, цариця-матінка, на задній двір. Нехай гусей чатує. Саме це відповідний їй справу.

— Справді, послати її в гусятниці! — зраділа цариця Луковна.- Так і зробимо. Принаймні, з очей геть.

Зовсім зраділа Босоніжка, як зробили її гусятницей. Правда, годували погано — на задній двір посилали з царського столу одні недоїдки, але зате з раннього ранку вона викрадала своїх гусей у поле і там проводила цілі дні. Заверне скоринку хліба в хустку — ось і весь обід. А як добре влітку в полі — і зелена травичка, і квіточки, і струмочки, і сонечко дивиться з неба так лагідно-лагідно. Босоніжка забувала про своє горе і веселилася, як уміла. З нею розмовляли і польова травичка, і квіточки, і жваві струмочки, і маленькі пташки. Для них Босоніжка зовсім не була виродком, а такою ж людиною, як і всі інші.

— Ти у нас будеш царицею,- шепотіли їй квіти.

— Я й то царська дочка,- запевняла Босоніжка.

Засмучувало Босоножку тільки одне: щоранку на задній двір приходив царський кухар, вибирав самого жирного гусака і ніс. Дуже вже любив цар Горох поїсти жирної гусятині. Гуси жахливо нарікали на царя Гороху і довго реготали:

— Го-го-го. Їв би цар Горох всяку іншу яловичину, а нас би краще не чіпав. І що ми йому сподобалися так, нещасні гуси!

Босоніжка нічим не могла втішити бідних гусей і навіть не сміла сказати, що цар Горох зовсім добра людина і нікому не бажає робити зла. Гуси все одно б їй не повірили. Найгірше було, коли наїжджали в палац гості. Цар Пантелей один з’їдав цілого гусака. Любив старий поїсти, хоч і худий був, немов Кашею. Інші гості теж їли та царя Гороха похваливали. Ось який добрий та гостинний цар. Не те, що король Косар, у якого багато не разгостишься. Красуня Кутафья, як вийшла заміж, стала така скупа — всього їй було шкода. Ну, гості поплескають очима і поїдуть ні з чим до царя Гороху.

Як-то наїхало гостей з різних сторін видимо-невидимо, і захотів цар Горох потішити їх молодецкою соколиною полюванням. Розбили в чистому полі царську намет з золотим верхом, наставили столів, навезли і пива і браги, і всякого вина, розклали по столах всяку їжу. Приїхали й гості — жінки колимагах, а чоловіки верхи. Гарцюють на лихих аргамаках, і кожен показує свою молодечу завзятість. Був серед гостей і той молодий витязь, який так сподобався Босоніжці. Звали його Красиков-богатир. Все добре їздять, всі добре показують свою завзятість, а Красиков-богатир — краще всіх. Інші витязі і богатирі тільки заздрять.

— Веселіться, дорогі гості,- примовляє цар Горох,- так мене, старого, не згадуйте лихом. Якби не моє товсте черево, так я показав вам, як треба веселитися. Застарів я трохи, щоб відвагу свою показувати. Ось, запитайте царицю Луковну, який я був молодець. Бувало, ніхто краще мене на коні не проїде. А як стріляв з лука — як раз пустив стрілу в ведмедя і прямо в ліве око потрапив, а вона в праву задню ногу вийшла.

Цариця Луковна вчасно смикнула за рукав расхваставшегося чоловіка, і цар Горох додав:

— Тобто це не ведмідь був, а заєць.

Тут цариця Луковна знову смикнула його за рукав, і цар Горох ще раз поправився:

— Чи То пак і не заєць, а качка, і потрапив я їй не до очей, а прямо-прямо в хвіст. Так, Луковна?

— Так, так, цар Горох,- каже цариця.- Ось який був удалый.

Расхвастались та інші витязі і богатирі, хто як умів. А найбільше хвалився цар Пантелей.

— Коли я був молодий — тепер мені борода заважає,- так я одною стрілою вбив оленя, яструба і щуку,- розповідав старий, погладжуючи бороду.- Справа минуле, тепер можна і похвалитися.

Довелося цариці Луковне смикнути за рукав і брата Пантелея, бо дуже вже він почав хвалитися. Зніяковів цар Пантелей, заїкатися став:

— Так я. Я оце як був легкий на ногу: побіжу і зайця за хвіст зловлю. Ось хоч царя Гороха запитайте.

— Брешеш ти все, Пантелей,- відповідає цар Горох.- Дуже вже любиш похвалитися. Так. І перш хвалився завжди, і тепер хвастаешь. Ось зі мною дійсно був один випадок. Так. Я верхи на вовку цілу ніч їздив. Вхопився за вуха і сиджу. Це всі знають. Так, Луковна? Адже ти пам’ятаєш?

— Та буде вам, горе-богатирі! — вмовляла розходилися старих цариця.- Мало що було. Не всі ж розповідати. Мабуть, і не повірять. Може бути, і зі мною які випадки бували, а я мовчу. Їдьте-ка краще на полювання.

Загриміли мідні труби, і царське полювання виступила зі стоянки. Цар Горох і цар Пантелей не могли їхати верхи і тяглися за мисливцями в колимагах.

— Як я раніше їздив верхи! — зітхнувши говорив цар Горох.

— І я теж,- говорив цар Пантелей.

— Краще за мене ніхто не вмів проїхати.

— І я теж.

— Ну, це ти хвастаешь, Пантелей!

— І не думав. Запитай кого завгодно.

— І все-таки хвастаешь. Ну, зізнайся, Пантелеюшка: вихваляється малим справою?

Цар Пантелей озирнувся і пошепки запитав:

— А ти, Горохушко?

Цар Горох теж озирнувся і теж пошепки відповів:

— Трохи додав, Пантелеюшка. Так, на горобиний ніс.

— І великий, має бути, твій горобець!

Цар Горох трохи не розсердився, але вчасно згадав, що потрібно бути добрим, і розцілував Пантелея.

— Які ми з тобою богатирі, Пантелеюшка! Навіть всім це дивно! Куди їм, молодим, до нас.

Босоніжка пасла своїх гусей і бачила, як тішиться цар Горох своєю охотою. Чула вона веселі звуки мисливських рогів, гавкіт собак і веселі вигуки могутніх богатирів, так красиво скакавших на своїх дорогих аргамаках. Бачила Босоніжка, як царські сокольничьи кидали своїх соколів на різну болотну птицю, яка піднімалася з озера або річки, на якій вона пасла своїх гусей. Злетить сокіл догори і каменем упаде на якусь нещасну качку, тільки пір’ячко посиплються. А тут відокремився один витязь від царської полювання і мчить прямо на неї. Перелякалася Босоніжка, що його сокіл переб’є її гусей, і загородив йому дорогу.

— Витязь, не чіпай моїх гусей! — сміливо крикнула вона і навіть замахнулася хворостиною.

Зупинився витязь з подивом, а Босоніжка впізнала в ньому того самого, який сподобався їй більше всіх.

— Та ти хто така будеш? — запитав він.

— Я царська дочка.

Засміявся витязь, оглядаючи обірвану Босоножку з ніг до голови. Ні дати ні взяти справжня царська дочка. А головне, сміла і навіть хворостиною замахнулася на нього.

— Ось що, царська дочка, дай-но мені напитися води,- сказав він.- Разжарился я дуже, а злазити з коня не хочеться.

Пішла Босоніжка до річки, зачерпнула води в дерев’яний ківш і подала витязю. Той випив, витер вуса і каже:

— Спасибі, красуня. Багато я на світі бачив, а таку царську дочку бачу в перший раз.

Повернувся богатир на царську ставку і розповідає всім про чудо, на яке наїхав. Сміються всі лицарі і могутні богатирі, а у цариці Луковны душа в п’яти пішла. Чого вона боялася, то і сталося.

— Приведіть його сюди — і подивимося,- каже підпилий цар Пантелей.- Навіть дуже цікаво. Потішимося досхочу.

— І що вам за полювання на потвору дивитися? — заступилася було цариця Луковна.

— А навіщо вона себе царською дочкою величає?

Послали зараз же послів за Босоніжками і привели перед царський намет. Цар Горох так і покотився зо сміху, як побачив її. Та горбата, і шкутильгаючи, і вся в латках.

— Точно десь я тебе, розумниця, бачив? — запитує він, розгладжуючи бороду.- Чия ти дочка?

Босоніжка сміливо подивилася йому в очі і відповідає:

— Твоя, царю Горох.

Всі так і охнули, і цар Пантелей мало не задихнувся від сміху. Ах, яка смішна Босоніжка і як осрамила Царя Гороха!

— Це я знаю,- відповів цар Горох.- Всі мої піддані мої діти.

— Ні, я твоя рідна донька Горошинка,- сміливо відповіла Босоніжка.

Тут вже не стерпіла красуня Кутафья, вискочила і хотіла виштовхати Босоножку в шию. Цар Горох теж хотів розсердитися, але вчасно згадав, що він добрий цар, і тільки зареготав. І всі стали сміятися над Босоніжками, а Кутафья так і підступає до неї з кулаками. Всі завмерли, чекаючи, що буде, як раптом виступив з натовпу витязь Красиков. Молодий і гордий був Красиков, і йому стало соромно, що це він підвів бідну дівчину, виставив її на спільну забаву, так і прикро притому, що здорові люди сміються й глузують над потворою. Виступив витязь Красиков і промовив:

— Царі, королі, лицарі і славні богатирі, дайте слово вимовити. Дівчина не винна, що вона такою народилася, адже вона така ж людина, як і ми. Це я її привів на загальне посміховисько і одружуся з нею.

Підійшов витязь Красиков до Босоніжці, обійняв її і міцно поцілував.

Тут у всіх на очах сталося велике чудо: Босоніжка перетворилася на дівчину неописаної краси.

— Так, це моя дочка! — крикнув цар Горох.- Вона сама!

Спало чаклунство з Босоніжки, тому що полюбив її перший богатир, полюбив такою, якою вона була.

Я там був, мед-пиво пив, по вусах текло — в рот не попало.