Казка «Коник-Горбоконик», написана Петром Єршовим давно полюбилася читачам, у ній закладений глибокий зміст, що свідчить про те, що жадібність карається. А хтось не дуже гарний зовні може виявитися найкращим і найнадійнішим другом, ніж писаний красень. Не дуже зрадів молодший з братів Іван, почувши наказ батька зловити злодія, вытаптывающего їх пшеничне поле. Любитель поспати і побайдикувати, а тут доведеться всю ніч чатувати злодюжку. Слово батька закон, протестувати безглуздо. Старші брати всю ніч у полі проспали, не помітивши нічого підозрілого…

Текст казки

Сторінок:
1 2 3

Частина перша. Починається казка позначатися…

За горами, за лісами,
За широкими морями,
Проти неба на землі
Жив старий в одному селі.
У старинушки три сина:
Старший розумний був чолов’яга,
Середній був і так і сяк,
Молодший зовсім був дурень.

Брати сіяли пшеницю
Так возили в град-столицю:
Знати, столиця та була
Недалечко від села.
Там пшеницю продавали,
Гроші брали рахунком
І з набитою сумою
Возвращалися додому.

В довгому часі аль незабаром
Приключилося їм горе:
Хтось у поле став ходити
І пшеницю ворушити.
Мужички такий сумі
Отродяся не бачили;
Стали думати та гадати –
Як би злодія соглядать;
Нарешті вони зметикували,
Щоб стояти на варті,
Хліб ночами поберегти,
Злого злодія підстерегти.

От, як стало лише сутеніти,
Почав старший брат сбираться:
Вийняв вила і сокира
І відправився в дозор.

Ніч погана настала,
На нього страх напав,
І зі страхів наш мужик
Закопався під сінник.

Ніч проходить, день приходить;
З сенніка дозорець сходить
І, обливши себе водою,
Став стукати під хатою:
“Гей ви, сонні тетері!
Відчиняйте братові двері,
Під дощем я весь промок
З голови до ніг”.
Брати двері відчинили,
Караульщика впустили,
Стали питати його:
Не бачив він чого?
Караульщик помолився,
Вправо, вліво вклонився
І, прокашлявшись, сказав:
“Я всю ноченьку не спав;
На моє ж притому нещастя,
Було страшне негода:

Дощ ось так ливмя і лив,
Рубашонку всю змочив.
Вже куди як було нудно!..
Втім, все благополучно”.
Похвалив його батько:
“Ти, Данило, молодець!
Ти ось, так би мовити, приблизно,
Співслужив мені службу вірно,
Тобто, будучи при всьому,
Не вдарив обличчям у бруд”.

Стало заново сутеніти;
Середній брат пішов сбираться:
Взяв і вила і сокира
І відправився в дозор.
Ніч настала холодна,
Тремтіння на малого напала,
Зуби почали танцювати;
Він ударився бігти –
І всю ніч ходив дозором
У сусідки під парканом.
Моторошно було молодцю!
Але ось ранок. Він до ганку:
“Гей ви, соні! Що ви спите!
Братові двері відчиніть;
Вночі був страшний мороз,-
До животиків промерз”.
Брати двері відчинили,
Караульщика впустили,
Стали питати його:
Не бачив він чого?
Караульщик помолився,
Вправо, вліво вклонився
І крізь зуби відповідав:
“Я Всю ноченьку не спав,
Так, до моєї долі нещасної,
Вночі холод був жахливий,
До сердцов мене пройняв;
Всю я нічку проскакав;
Занадто було незручно…
Втім, все благополучно”.
І сказав йому батько:
“Ти, Гаврило, молодець!”

Стало втретє сутеніти,
Треба молодшому сбираться;
Він і вусом не веде,
На печі в кутку співає
З усієї дурної сечі:
“Распрекрасние ви очі!”

Брати ну йому нарікати,
Стали в полі поганяти,
Але як довго кричали,
Тільки голос втратили:
Він ні з місця. Нарешті
Підійшов до нього батько,
Каже йому: “Послухай,
Побігай в дозор, Ванюша.
Я куплю тобі лубків,
Дам гороху і бобів”.
Тут Іван з печі злазить,
Малахай свій одягає,

Хліб за пазуху кладе,
Караул тримати йде.
Полі всі Іван обходить,
Озираючись кругом,
І сідає під кущем;
Зірки на небі вважає
Так окраєць наминає.

Раптом про опівночі кінь заіржав…
Караульщик наш підвівся,
Подивився під рукавицю
І побачив кобилицю.
Кобилиця та була
Вся, як зимовий сніг, білого,
Грива в землю, золота,
У крейду кільця завита.
“Ехо-хе! так ось який
Наш воришко!.. Але, стривай,
Я жартувати не вмію,
Разом сяду ті на шию.
Бач, яка сарана!”
І, хвилину улуча,
До кобылице підбігає,
За хвилястий хвіст вистачає
І стрибнув до неї на хребет –
Тільки задом наперед.
Кобилиця молода,
Очью скажено блискаючи,
Змієм голову звила
І кинулася, як стріла.
В’ється колом над полями,
Висне пластью треба ровами,
Мчить скоком по горах,
Ходить дибки по лісах,
Хоче силою аль обманом,
Аби впоратися з Іваном.
Але Іван і сам не простий –
Міцно тримається за хвіст.

Нарешті вона втомилася.
“Ну, Іван, – йому сказала,-
Якщо вмів ти всидіти,
Так тобі мною і володіти.
Дай мені місце для спокою
Та доглядай за мною
Скільки уявляєш. Та дивись:
За три утренни зорі
Выпущай мене на волю
Погуляти по чисту полю.
По виході трьох днів
Двох народжу тобі коней –
Та таких, яких понині
Не було і в помині;
Та ще народжу коника
Зростанням тільки в три вершка,
На спині з двома горбами
Так з аршинними вухами.
Двох коней, коли хочеш, продай,
Але коника не віддавай
Ні за пояс, шапку,
Ні за чорну, слухай, бабцю.
На землі і під землею
Він буде твій товариш:
Він взимку тебе зігріє,
Влітку холодом обвеет,
В голод хлібом пригостить,
У спрагу медом напоїть.
Я ж знову вийду в поле
Сили пробувати на волі”.

“Гаразд”, – думає Іван
І в пастуший балаган
Кобилицю заганяє,
Двері закриває рогожею
І, лише тільки розвиднілось,
Відправляється в село,
Співаючи голосно пісню:
“Ходив легінь на Пресню”.

Ось він сідає на ґанок,
Ось вистачає за кільце,
Що є сили в двері стукає,
Мало що покрівля не валиться,
І кричить на весь базар,
Немов зробився пожежа.
Брати з крамниць поскакали,
Заикаяся закричали:
“Хто стукає сильно так?” –
“Це я, Іван-дурень!”
Брати двері відчинили,
Дурня до хати впустили
І давай його лаяти, –
Як він смів їх так лякати!
А Іван наш, не знімаючи
Ні постолів, ні малахая,
Відправляється на піч
І веде звідти мова
Про нічний похожденье,
Всім вух на диво:

“Я Всю ноченьку не спав,
Зірки на небі рахував;
Місяць, рівне, теж світив, –
Я порядком не примітив.
Раптом приходить диявол сам,
З бородою і з вусами;
Рожа немов як у кішки,
А очі-то-що ті миски!
Ось і став той чорт скакати
І зерно хвостом збивати.
Я жартувати адже не вмію –
І вскочи йому на шию.

Вже тягав ж він, тягав,
Трохи голови мені не зламав,
Але і я сам не промах,
Чуєш, тримав його як в жомах.
Бився, бився мій хитрун
І благав нарешті:
“Не губи мене з світу!
Цілий рік тобі за це
Обещаюсь струнко жити,
Православних не мутити”.
Я, чуєш, слів-то не поміряв,
Так чертенко і повірив”.
Тут оповідач замовк,
Позевнул і задрімав.
Брати, скільки не серчали,
Не змогли – зареготали,
Вхопившись під боки,
Над розповіддю дурня.
Сам старий не міг стриматися,
Щоб до сліз не посміятися,
Хоч сміятися – так воно
Старим уже й грішно.

Багато ль часу аль мало
З цієї ночі пробігло,-
Я про це нічого
Не чув ні від кого.
Ну, та що нам за діло,
Рік, два чи пролетіло, –

Адже за ними не бігти…
Будемо продовжувати казку.

Ну, так от що! Раз Данило
(В свято, пам’ятається, було),
Натянувшись зельно п’яний,
Затащился в балаган.
Що ж він бачить? – Прекрасивых
Двох коней золотогривых
Так іграшку-коника
Зростанням тільки в три вершка,
На спині з двома горбами
Так з аршинними вухами.
“Хм! Тепер-то я дізнався,
Для чого тут дурень спав!” –
Каже собі Данило…
Диво разом хміль посбило;
Ось Данило в будинок біжить
І Гавриле каже:
“Подивися, яких красивих
Двох коней золотогривых
Наш дурень собі дістав:
Ти навіть не чув”.
І Данило та Гаврило,
Що в ногах сечі було,
По кропиві прямо
Так і дмуть босоніж.

Спотыкнувшися три рази,
Починивши обидва ока,
Потираючи тут і там,
Входять брати до двом коням.
Коні іржали і хропли,
Очі яхонтом горіли;
У крейду кільця завитий,
Хвіст струменів золотий,
І алмазні копыты
Великим перлами оббиті.
Любо-дорого дивитися!
Лише царю б на них сидіти!
Брати так на них дивилися,
Що трохи не окривели.
“Де це він їх дістав? –
Старший середньому сказав. –
Але давно вже мова ведеться,
Що лише дурням скарб дається,
Ти ж хоч лоба собі розбий,
Так не виб’єш двох рублів.
Ну, Гаврило, в ту седмицю
Відведемо-ка їх в столицю;
Там боярам продамо,
Гроші рівно поділимо.
А з деньжонками, сам знаєш,
І поп’єш і погуляєш,
Тільки плесни по мішку.
А благого царя
Бракує адже здогадки,
Де гостюють його конячки;
Нехай їх шукає там і сям.
Ну, приятель, по руках!”
Брати разом погодилися,
Обнялися, перехрестилися

І вернулися додому,
Говорячи проміж собою
Про коней і про гулянку
І про дивовижну тваринку.

Час котить чергою,
Годину за годиною, день за днем.
І на першу седмицю
Брати їдуть в град-столицю,
Щоб свій товар продати там
І на пристані дізнатися,
Не прийшли з кораблями
Німці в місто за полотнами
Негаразд чи цар Салтан
Басурманить християн.
Ось іконам помолилися,
У батька благословились,
Взяли двох коней потайки
І вирушили тишком.

Вечір до ночі пробирався;
На нічліг Іван зібрався;
Уздовж по вулиці йде,
Їсть окраєць так співає.
Ось він поля досягає,
Руки в боки підпирає

І з прискочкой, наче пан,
Боком входить в балаган.

Все як і раніше стояло,
Але коней як не бувало;
Лише іграшка-горбунок
Біля його вертівся ніг,
Плескав з радості вухами
Так пританцьовував ногами.
Як завоет тут Іван,
Спершись про балаган:
“Ой ви, коні бури-сиві,
Добрі коні златогривы!
Я ль вас, други, не пестив,
Та який вас чорт украв?
Щоб пропасти йому, собаці!
Щоб здохнути в буераке!
Щоб йому на тому світла
Провалитися на мосту!
Ой ви, коні бури-сиві,
Добрі коні златогривы!”

Тут коник йому заіржав.
“Не сумуй, Іване, – сказав, –
Велика біда, не сперечаюся,
Але можу допомогти я горю.

Ти чорта не клепли:
Брати коніков звели.
Ну, та що балакати пусте,
Будь Іванушка, у спокої.
На мене мерщій сідай,
Тільки знай собі тримайся;
Я хоч невеликого зростання,
Та зміню коня іншого:
Як пущусь так побіжу,
Так і біса настигу”.

Тут коник перед ним лягає;
На коника Іван сідає,
Вуха в загреби бере,
Що є мочушки реве.
Горбоконик-коник стріпнувся,
Став на лапки, стрепенувся,
Ляснув гривкою, захропів
І стрілою полетів;
Тільки запорошеними клубами
Вихор вився під ногами.
І в два миті, коли не в мить,
Наш Іван злодіїв наздогнав.

Брати, тобто, злякалися,
Зачесалися і зам’ялися.

А Іван їм став кричати:
“Соромно, брати, красти!
Хоч Івана ви розумніші,
Так Іван-то вас чесніше:
Він у вас коней не крав”.
Старший, корчачись, сказав:
“Дорогий наш брат Иваша,
Що пертися – справа наша!
Але візьми ж ти в розрахунок
Некорыстный наш живіт.

Скільки пшениці ми сіємо,
Трохи насущний хліб маємо.
А коли неврожай,
Так хоч у петлю лізь!
Ось в такій великій печалі
Ми з Гаврилом тлумачили
Всю намеднишнюю ніч
Чим би горюшку допомогти?
Так і отак ми вершили,
Нарешті ось так вирішили:
Щоб продати твоїх коників
Хоч за тисячу рубльов.
А спасибі, мовити до речі,
Привезти тобі обнову –
Красну шапку з хребцем
Так чобітки з каблучком.
Та до того ж старий неможе,
Працювати вже не може;
А адже треба ж поневіряється століття, –
Сам ти розумна людина!” –
“Ну, коли так, так йдіть, –
Каже Іван, – продайте
Златогривих два коня,
Так візьміть ж і мене”.
Брати боляче покосилися,
Та не можна ж! погодилися.

Стало на небі темніти;
Повітря почав холодеть;
Ось, щоб їм не заблукати,
Вирішено зупинитися.

Під навісами гілок
Прив’язали всіх коней,
Принесли з естным козуб,
Похмелилися трошки
І пішли, що боже дасть,
Хто з них здатний.

Ось Данило раптом помітив,
Що вогонь далеко засвітив.
На Гаврила він глянув,
Лівим оком підморгнув
І прикашлянул легенько,
Вказавши вогонь тихенько;
Тут потилицю почухав,
“Ех, як темно! – він сказав. –
Хоча б місяць десь в жарт
До нас проглянул на хвилинку,
Все б легше. А тепер,
Право, гірше ми тетерь…
Та стривай-но… мені здається,
Що там димок світлий в’ється…
Бачиш, он!.. Так і є!..
От би куриво развесть!
Диво було б!.. А послухай,
Побігай-ка, брат Ванюша!
А, зізнатися, у мене
Ні кресала, ні кременя”.
Сам же думає Данило:
“Щоб тебе там задавило!”
А Гаврило каже:
“Хто-співати знає, що горить!

Якщо станичники пристали
Поминай його, як звали!”

Все дрібниця для дурня.
Він сідає на коника,
Б’є в круті боки ногами,
Смикає його руками,
З усіх горланить сил…
Кінь звився, і слід прохолов.
“Буди з нами крестна сила! –
Закричав тоді Гаврило,
Оградясь хрестом святим. –
Що за біс такий під ним!”

Вогник горить світліше,
Горбоконик біжить швидше.
Ось вже він перед вогнем.
Світить полі наче вдень;
Дивний світ кругом струмує,
Але не гріє, не димить.
Диву дався тут Іван.
“Що, – сказав він, – за шайтан!
Шапок з п’ять знайдеться світла,
А тепла та диму немає;
Еко диво-вогник!”

Каже йому коник:
“Ось вже є чому дивуватися!
Тут лежить перо Жар-птиці,
Але для щастя свого
Не бери собі його.
Багато, багато непокою
Принесе воно з собою”. –
“Говори ти! Як не так!” –
Про себе бурчить дурень;
І, піднявши перо Жар-птиці,
Загорнув його в ганчірки,
Ганчірки в шапку поклав
І коника повернув.
Ось він приїжджає до братів
І попит на їх відповідає:
“Як туди я доскакав,
Горілий Пень побачив;
Вже над ним я бився, бився,
Так що трохи не надсадился;
Роздував його я з годину –
Ні, чорт візьми, згас!”
Брати цілу ніч не спали,
Над Іваном реготали;
А Іван під вооз присів,
Аж до ранку прохрапел.

Тут коней вони впрягали
І в столиці приїжджали,
Ставали в кінний ряд,
Супроти великих палат.

У тій столиці був звичай:
Коль не скаже городничий –
Нічого не купувати,
Нічого не продавати.
Ось настає обідня;
Городничий виїжджає
В туфлях, в шапці хутряний,
З сотнею міської варти.
Поруч їде з ним глашатый,
Довговусий, бородатий;
Він в злату трубу сурмить,
Гучним голосом кричить:
“Гості! Лавки відчиняє,
Купуйте, продавайте.
А надсмотрщикам сидіти
Біля крамниць і дивитися,
Щоб не було содомові,
Ні давежа, ні погрому,
І щоб нікою урод
Не обманював народ!”
Гості лавки відмикають,
Люд хрещений закликают:
“Гей, чесні господа,
До нас завітайте сюди!
Як у нас тари-бари,
Всяки різні товари!”
Покупальщики йдуть,
У гостей товар беруть;

Гості грошики вважають
Так надсмотрщикам блимають.

Між тим градській загін
Приїжджає в кінний ряд;
Дивиться – тиснява від народу.
Немає ні виходу, ні входу;
Так аж ось і кишать,
І сміються, і кричать.
Городничий здивувався,
Що народ розвеселився,
І наказ загону дав,
Щоб прочищав дорогу.

“Гей! ви, чорти босоноги!
Геть з дороги! геть з дороги!”
Закричали вусані
І вдарили в бичі.
Тут народ заворушився,
Шапки зняв і розступився.

Перед очима кінний ряд;
Два коня в ряді стоять,
Молоді, вороные,
В’ються гриви золоті,
У крейду кільця завитий,
Хвіст струмує золотий…

Наш старий, хоч не був палкий,
Довго тер собі потилицю.
“Чуден, – мовив, – божий світ,
Вже якихось чудес в ньому немає!”
Весь загін тут вклонився,
Мудрої мови здивувався.
Городничий між тим
Покарав престрого всім,
Щоб коней не купували,
Не позіхали, не кричали;
Що він їде до двору
Доповісти про все цареві.
І, залишивши частину загону,
Він поїхав для доповіді.

Приїжджає в палац.
“Ти помилуй, цар-батько!-
Городничий вигукує
І всім тілом занепадає. –
Не вели мене стратити,
Накажи мені говорити!”
Цар зволив мовити: “Гаразд,
Говори, та тільки складно”. –
“Як умію, розповім:
Городничим я служу;
Вірою-правдою виправляю
Цю посаду…” – “Знаю, знаю!” –
“Ось сьогодні, взявши загін,
Я поїхав в кінний ряд.
Приїжджаю – тьма народу!
Ну, ні виходу, ні входу.

Що тут робити?.. Наказав
Гнати народ, щоб не заважав.
Так і сталося, цар-надія!
І я поїхав – і що ж?
Переді мною кінний ряд;
Два коня в ряді стоять,
Молоді, вороные,
В’ються гриви золоті,
У крейду кільця завитий,
Хвіст струмує золотий,
І алмазні копыты
Великим перлами оббиті”.

Цар не міг тут всидіти.
“Треба коней подивитися, –
Каже він, – так не зле
І завесть таке диво.
Гей, карету мені!” І ось
Вже візок біля воріт.
Цар вмився, вбрався
І на ринок покотився;
За царем загін стрільців.

Ось він в’їхав в кінний ряд.
На коліна всі полягли тут
І “ура” царю кричали.
Цар розкланявся і вмить

Молодцем з воза стриб…
Очей своїх коней не зводить,
Праворуч, ліворуч до них заходить,
Словом ласкавим кличе,
По спині їх тихо б’є,
Тріпає шию їх круту,
Гладить гриву золоту,
І, досить засмотрясь,
Він запитав, обернувшись
До людей: “Гей, хлопці!
Чиї такі лошата?
Хто господар?” Тут Іван,
Руки в боки, наче пан,
З-за братів виступає
І, надувшись, відповідає:
“Ця пара, цар, моя,
І господар – теж я”. –
“Ну, я купую пару!
Продаєш ти?” – “Ні, міняю”. –
“Що в промен береш добра?” –
“Два-п’ять шапок срібла”. –
“Тобто, це буде десять”.
Цар негайно велів відважити
І, по милості своїй,
Дав в надбавок п’ять рублів.
Цар був великодушний!

Повели коней у стайні
Десять конюхов сєдих,
Все в нашивках золотих,

Всі з кольоровими пасками
І з сафьянными бичами.
Але дорогий, як на сміх,
Коні їх збили з ніг усіх,
Всі вуздечки розірвали
І до Івана прибігли.

Цар вирушив назад,
Каже йому: “Ну, брат,
Пара нашим не дається;
Робити нема чого, доведеться
У палаці тобі служити.
Будеш у золоті ходити,
У червоно плаття плаття,
Немов в маслі сир кататися,
Всю мою конюшенну
Я тобі даю наказ,
Царсько слово в тім порука.
Що, згоден?” – “Ото штука!
У палаці я буду жити,
Буду у золоті ходити,
У червоно плаття плаття,
Немов в маслі сир кататися,
Весь стаєнний завод
Цар наказ мені віддає;
Тобто, я з городу
Стану царський воєвода.
Чудно справу! Так і бути,
Буду, царю, тобі служити.

Тільки, цур, не битися зі мною
І давати мені висипатися,
А то я був такий!”

Тут він кликнув скакунів
І пішов вздовж по столиці,
Сам махаючи рукавицею,
І під пісню дурня
Коні скачуть тропака;
А його коник – горбатко –
Так і ломиться навприсядки,
До удивленью людям усім.

Два брата між тим
Гроші царськи отримали,
У опояски їх зашили,
Постукали розжолобка
І вирушили додому.
Будинки дружно поділилися,
Обидва враз вони одружилися,
Стали жити та поживати
Так Івана поминати.

Але тепер ми їх залишимо,
Знову казкою позабавим
Православних християн,
Що наробив наш Іван,

Перебуваючи на службі царській,
При конюшні государской;
Як в суседки він потрапив,
Як перо своє проспав,
Як хитро піймав Жар-птицю,
Як викрав Цар-дівицю,
Як він їздив за кільцем,
Був на небі послом,
Як він солнцевом селенье
Кіту випросив прощення;
Як, до числа інших витівок,
Врятував він тридцять кораблів;
Як в котлах він не зварився,
Як красенем учинился;
Словом: наша мова про те,
Як він став царем.
Сторінок:
1 2 3