Народна казка «Ілля-Муромець і Соловей-Розбійник», або по-іншому – билина, в захоплюючій формі розповідає про реальні події, що відбулися на землі Руській століття тому. Жив був в староруському містечку, Ілля Муромець. Всім був хороший Іллюшка: і розумний, і красивий, і душею чистий, але не міг Ілля ходити, тому був змушений цілими днями лежати на печі, складати пісні та казки, і кручиниться, що його старенький батько працює в полі. Ще сильніше стало Іллі, коли на землю Руську напав злий Соловей на прізвисько \”Розбійник\”. Але одного разу його життя повернулося як у казці, і немічну людину Іван перетворився у легендарного богатиря. В годину абсолютного відчаю, раптом прийшли до дому нашого героя старці знахарі і зцілили його. Тепер, піднявшись з печі, богатир готувався воювати з нахабним, безсовісним Солов’єм-розбійником.

Текст казки

Скаче Ілля Муромець на всю кінську спритність. Його кінь, Бурушка-Косматушка з гори на гору перескакує, річки-озера перестрибує, пагорби перелітає. Вони Доскакали до Brynskih лісів, далі Бурушке скакати не можна: розляглися хиткі болота, кінь по черево у воді тоне. Зіскочив Ілля з коня. Він лівою рукою Бурушку підтримує, а правою рукою дуби з корінням рве, настилає через болото настили дубові. Тридцять верст Ілля настилів настелил – досі за ним люди добрі їздять.

Так дійшов Ілля до річки Смородиною. Тече річка широка, бурлива, з каменя на камінь перекочується. Заіржав кінь Бурушка, піднявся вище темного лісу і одним стрибком перескочив річку. А за річкою сидить Соловей-розбійник на трьох дубах, на дев’яти суках. Повз тих дубів ні сокіл не пролетить, ні звір не пробіжить, ні змій не проповзе. Всі бояться Солов’я-розбійника, нікому вмирати не хочеться… Почув Соловей кінський скок, підвівся на дубах, закричав страшним голосом:

– Що це за невіглас проїжджає тут, повз моїх заповідних дубів? Спати не дає Солов’ю-розбійнику!

Так як засвищет він соловьиному, заричить по-звіриному, засичить по-зміїному, так вся земля здригнулася, столітні дуби похитнулися, квіти обсипалися, трава полягла. Бурушка-Косматушка на коліна впав. А Ілля в сідлі сидить, не ворухнеться, русяві кучері на голові не здригнуться. Взяв він батіг шовкову, вдарив коня по крутих боках.

– Трав’яний ти мішок, не богатирський кінь. Не чув ти хіба писку пташиного, шипіння гадючу. Вставай на ноги, підвези мене ближче до Соловьиному гнізда, не вовкам тебе кину на поживу.

Тут підхопився Бурушка на ноги, під’їхав до Соловьиному гнізда. Здивувався Соловей-розбійник

– Це що таке?

З гнізда висунувся. А Ілля, ні хвилиночки не зволікаючи, натягнув тугий лук, спустив каленую стрілу, невелику стрілу, на цілий пуд вагою. Завила тятива, полетіла стріла, що влучила Солов’ю в праве око, вилетіла через ліве вухо. Покотився Соловей з гнізда, немов вівсяного снопа. Підхопив його Ілля на руки, міцно зв’язав ременями сыромятными, підв’язав до лівого стремена.

Дивиться Соловей на Іллю, слово вимовити боїться.

– Що дивишся на мене, розбійник або російських богатирів не бачив?

– Ох, я потрапив у міцні руки, видно не бувати мені більше на волюшке!

Поскакав Ілля далі по прямій дорозі та прискакав на подвір’ї Солов’я-розбійника. У нього двір на семи верстах, на семи стовпах, у нього навколо залізний тин, на кожній тичинки по маківці, на кожній маківці голова богатиря вбитого. А на дворі стоять палати білокам’яні, як жар горять дашки золочені.

Побачила дочка Солов’я богатирського коня, кричала на весь двір:

– Їде, їде наш батюшка Соловей Рахманович, щастить у стремена мужичишку-селюка.

Виглянула у вікно дружина Солов’я-розбійника, руками сплеснула:

– Що ти говориш, нерозумна! Це їде мужик-селюк і у стремена щастить нашого батюшку – Солов’я Рахмановича!

Вибігла старша донька Солов’я – Пелька – у двір, вхопила залізну дошку, вагою в дев’яносто пудів і кинула її в Іллю Муромця. Але Ілля спритний та увертлив був, відмахнувся він від дошки богатирською рукою, полетіла дошка назад, потрапила в Пельку і вбила її до смерті. Кинулася дружина Солов’я Іллі в ноги:

– Ти візьми у нас, богатир, срібла, золота, безцінного перлів, скільки може забрати твій богатирський кінь, відпусти тільки нашого батюшку, Солов’я-розбійника.

Каже їй Ілля у відповідь:

– Мені подарунків неправедних не треба. Вони здобуті дитячими сльозами, вони политі кров’ю русскою, нажиті злиднями крестьянскою. Як в руках розбійник – він завжди тобі друг, а відпустиш – знову з ним наплачешся. Я свезу Солов’я в Київ-місто, там на квас проп’ю, на калачі отвір.

Повернув Ілля коня і поскакав до Києва. Приумолк Соловей, не ворухнеться. Їде Ілля по Києву, під’їжджає до палатам княжим. Прив’язав він коня до стовпчика точеному, залишив на ньому Солов’я-розбійника, а сам пішов у світлу світлицю. Там у князя Володимира бенкет іде, за столами сидять російські богатирі. Увійшов Ілля, вклонився, став біля порога:

– Здрастуй, князь Володимир з княгинею Апраксією, приймаєш до себе заїжджого молодця?

Питає його Володимир Червоне Сонечко:

– Ти звідки, добрий молодець, як тебе звати? Якого ти роду-племені?

– Звуть мене Іллею. Я з-під Мурома. Селянський син з села Карачарова. Їхав я з Чернігова дорогою прямою, широкою. Я привіз тобі, князь, Солов’я-розбійника, він на твоєму дворі біля коня мого прив’язаний. Ти не хочеш подивитися на нього?

Зірвалися з місць князь з княгинею і всі богатирі, поспішили за Іллею на княжий двір. Підбігли до Бурушке-Косматушке. А розбійник висить у стремені, трав’яним мішком висить, по руках-ногах ременями пов’язаний. Лівим оком він дивиться на Київ і на князя Володимира.

Каже йому князь Володимир:

– Ну-ка засвищи по-соловьиному, зарычи по-звірячому!

Не дивиться на нього Соловей-розбійник, не слухає:

– Не ти мене з бою брав, не тобі мені наказувати.

Просить тоді Володимир-князь Іллю Муромця:

– Накажи ти йому, Ілля Іванович.

– Добре, тільки ти на мене, князь, не гнівайся, я закрию тебе з княгинею статями мого каптана селянського, не те, як би біди не було. А ти, Соловей Рахманович, роби, що тобі наказано.

– Не можу я свистіти, у мене в роті запеклось.

– Дайте Солов’ю солодкого чару вина в півтора відра, та іншу пива горького, та третю хмільного меду, закусити дайте калачем житнім, тоді він засвищет, потішить нас…

Напоїли Солов’я, нагодували, приготувався Соловей свистати.

– Ти дивись, Соловей, – каже Ілля, – ти не смій свистати на весь голос, а свисни ти полусвистом, зарычи полурыком, а то буде погано тобі.

Не послухав Соловей наказу Іллі Муромця, захотів він розорити Київ-місто, захотів убити князя з княгинею і всіх російських богатирів. Засвистів він на весь солов’їний свист, заревів на всю мочь, зашипів на весь зміїний шип.

Що тут зробилося! Башточки на теремах покривилися, дашки від стін відвалилися, скла в світлицях полопалися, коні розбіглися зі стаєнь, всі богатирі на землю впали, на четвереньках по двору розповзлися. Сам князь Володимир ледве живий стоїть, хитається, в Іллі під каптаном ховається.

Розсердився Ілля на розбійника:

– Я велів тобі князя з княгинею потішити, а ти скільки лиха накоїв. Ну, тепер я з тобою за всі розрахуюся. Повно тобі ображати батьків-матерів, повно вдовить молодиць, сиротить дітей, повно грабувати. Узяв Ілля шаблю гостру і відрубав Солов’ю голову. Тут і кінець Соловейка настала.

– Спасибі тобі, Ілля Муромець, – каже Володимир-князь. – Залишайся в моїй дружині, будеш старшим богатирем, над іншими богатирями начальником. І живи ти у нас в Києві, вік живи, відтепер і до смерті.