Про те, як дурні жаби просили в царя небес, і отримали гідну відповідь на свої молитви, повідає байка «Жаби просять царя» Крилова.

Текст байки

Жабам стало не завгодно
Правління народно,
І здалося їм зовсім не благородно
Без служби і на волі жити.
Щоб горю пособити,
Стали у Царя богів вони просити.
Хоч слухати всякий дурниця богам б і не споріднено.

Цього, проте ж, раз послухав їх Зевс:
Дав їм Царя. Летить до них з шумом Цар з небес,
І так щільно він тріснувся на царство,
Що ходенем пішло трясинно держава:
З усіх Жаби ніг
У переляку пометались,
Хто встиг, куди хто міг,
І пошепки Цареві по келіях дивовались.

І справді, що Цар на диво був їм дано:
Не метушиться, не вертопрашек,
Степенен, мовчазний і важливий;
Дородством, ростом велетень,
Ну, подивитися, так це диво!
Одне в Царя було лише худо:
Цар цей був осиковий чурбан.

Спочатку, шануючи його особу превысоку,
Не сміє підступити з підданих ніхто:
З острахом на нього дивляться вони, і то
Крадькома, здалека, крізь аїр і осоку;
Але так як у світлі дива немає,
До якого б не придивився світло,
То й вони спершу від страху відпочили,
Потім до Царя подползть з відданістю осмілилися:
Спершу перед Царем ниць;
А там, хто посмелей, дай сісти до нього боком,
Дай спробувати сісти з ним поруч;
А там, які ще поудалей,
До Царя сідають вже й задом.
Цар терпить все по милості своїй.
Трохи згодом, подивишся, хто захоче,
Той на нього і вскочить.

В три дні набридло з таким Царем життя.
Жаби нове челобитье,
Щоб їм Юпітер в їх болотну державу
Дав справді Царя на славу!
Молитвами теплим їх внемля,
Послав Юпітер до них на царство Журавля,
Цар цей не колода, зовсім іншого вподоби:
Не любить балувати свого народу;
Він винних їсть: а на суді його
Немає правих нікого;
Зате вже у нього,
Що сніданок, обід, вечеря, то розправа.

На мешканців боліт
Приходить чорний рік.
У Жаб кожен день великий недолік.
З ранку до вечора їх Цар ходить по царству
І всякого, кого не зустріне він,
Негайно засудить і – проковтне.
Ось дужче і квакання і стогін,
Щоб їм знову Юпітер
Завітав Царя інова;
Що нинішній їхній Цар ковтає їх, як мух;
Що навіть їм не можна (як це жахливо!)
Ні носа виставити, ні квакнуть безпечно;
Що, нарешті, їх Цар тошнее їм посух.

«За що ж ви перш жити щасливо не вміли?
Не мені ль, божевільні, – мовив їм з неба грім, –
Спокою не було від вас?
Не ви чи про Царя мені вуха прошуміли?
Вам дано був Цар? – так той був занадто тихий:
Ви збунтувалися вашої калюжі,
Інший вам дано – так це дуже ліх:
Живіть ж з ним, щоб не було гірше!»