Ця елегія написана на початку 19-го століття, коли сам автор – Василь Андрійович був уже зрілою людиною. Жуковський сам представлений тут в образі спостерігача за морем. У перших рядках зазначено, що він закляк, спостерігаючи безодню моря, поет зачарований.

Починається вірш за звернення до моря. Ця фраза до безмовної і блакитною стихії повторюється ще раз, ніби заклинання, в середині. Тут короткі і логічні пропозиції: море дихає; море живе; море відчуває… Прекрасне море не може розповісти, що саме відчуває, тому спостерігач-поет сам здогадується.

Звичайно, у людини виникають до моря важливі питання, які він риторично і звертає до безодні. Що рухає їй? Від чого ж залежить її «дихання»? І поет сам далі відповідає на ці питання, розгадуючи морську таємницю.

Рухає стихією любов, любов до неба. Адже коли небо світло, тоді і море спокійно. Воно відбиває промені сонця, зірки… Коли ж хмари заступають небо від моря, намагаються їх розлучити, то море гарчить, намагається розігнати хмари. Вони здаються ворожої імлою, хоча тільки що хмари були золотими.

Тут багато епітетів, вони так важливі, що їх список постійно ставиться на перше місце. Приклад про небо: далеке, світле. Або ось про море: таємничої і солодкою повне життя. Звичайно, нашим сучасникам багато обертів і форми слів здаються застарілими, наприклад: «сбираешь хмари».

Використовується нагнітання, перерахування з посилення емоційності. Для прикладу – море б’ється, виє, рве і терзає.

Вся справа в тому, що тут не просто любов, а й страждання – страх розлучитися з небом. Після бурі море ще довго злякано здригається. В останньому рядку так і говориться моря (на «ти»), що воно тремтить, тобто боїться за небо.

Це пейзажно-філософська вірш, в якому йдеться і про кохання… Як і будь-глибокий твір, цю елегію неможливо віднести до одного «розділу».

Вчить вірш увазі до природи, замилування її силою.

Можете використовувати цей текст для читацького щоденника