Продрозкладка охоплювала село за селом, округ за округом. Армія і центр потребували в зерні, і ніхто не церемонився з тими, хто переховував дорогоцінний хліб, вирощений важкою роботою. Злісних «куркулів» розстрілювали, припаси конфіскували на державні потреби. Всіма цими справами завідував величезний державний апарат продкомиссаров.

Одним з них був Бодягин. Отримавши завдання вилучити зерно у людей з рідного села, він чекав зустрічі з ними після шестирічної розлуки. Ще хлопчиськом вигнав його батько з дому, коли заступився за батрака, побитого за зламаний на вилах зубець. До крові відшмагав старший Бодягин сина, після вирізав вишневий милицю і відправив по світу жебрати, набиратися розуму.

Прибувши в село, продкомиссар запитав про батька. Той був живий, розбагатів ще більше і, овдовівши, нещодавно одружився вдруге.

Нерадісної була зустріч родичів. Старий вперто не бажав визнавати себе винним у власному достатку – працював він однаково з наймитами, не покладаючи рук. Він не розумів нову владу, отбирающую зароблене у людей. Посканадалили вони в підсумку, і відрікся батько сина, пообіцявши своїми руками вбити того, коли прийдуть козаки різати червоноармійців.

Але не дожив старий до того моменту, так і не пробачивши Бодягина.

Незабаром округ охопило повстання, палили виконкоми, вбивали не встигли втекти червоноармійців. Бодягину довелося верхи тікати від переслідування разом з українцем Тесленко. Під час переслідування він побачив замерзаючого в снігу сироту, пошкодував і підібрав хлопчика. Тесленко сердився, кричав, що їх безсумнівно наздоженуть і зайвий вантаж краще кинути. Продкомиссар відмовлявся.

Незабаром шанси втекти зникли. Бодягин прив’язав хлопчика до коня, в надії врятувати хоча б його. А самі червоноармійці залишилися лежати в яру, розрубані, з розкритими животами, повними зерен ячменю.

Людська жалість, як і жорстокість, мають один межа – життя. Її можна віддати за когось і її можна в підсумку.

Можете використовувати цей текст для читацького щоденника