Айтматов у своїй повісті розповідає про те, як страшно воювати і на що йдуть люди, щоб вижити. Ісмаїл (головний герой твору) та його дружина Саїді тільки закінчили будівництво будинку, як почалася війна і всіх чоловіків, його, в тому числі, забрали на фронт.

Через час, Ісмаїл, вчинивши втечу, повернувся додому. Гніт догорав, думки Саїді були десь далеко від реальності, як раптом жінка почула, що хтось постукав у вікно. Тремтячою рукою вона відкрила двері і ледве розгледіла в темряві свого чоловіка, кинулася до нього зі сльозами на шию. Спочатку Саїді зраділа, що син її свекрухи поруч, живий і здоровий, але потім зрозуміла, що його треба ховати. Дні він проводив у печері, а вночі жінки завішували вікна, замикали двері і Ісмаїл приходив додому. В глибині душі Саїді сподівалася, що своєю працею вона спокутує вчинок чоловіка.

Жителі оплакували загиблих, а дружині Ісмаїла було за нього соромно. Як то раз опер НКВС викликав її в сільраду і влаштував допит, але вона не видала чоловіка. Перед смертю мати Ісмаїла відправляла їх до родичів, але Саїді не кинула свекруха. Син здалеку спостерігав похорон матері, а вночі підкрався до могили і благав про прощення.

Одного разу Саїді все-таки здала чоловіка, він убив корову сусідів і приніс додому м’ясо. Тоді жінка розлютилася і з рішучістю віддала Ісмаїла солдатам. Незважаючи на свою скорботу, вона велично стояла перед ним з немовлям на руках. Ісмаїл відчув себе жалюгідним і здався солдатам.

Даний розповідь вчить нас моральності, навіть жінка з дитиною на руках не зважилася йти проти закону і людей, не через острах влади, а тому що їй було соромно. А В образі Ісмаїла автор наводить приклад боягузтва.

Можете використовувати цей текст для читацького щоденника