Ранньою весною 1945 року в підмосковне місто Серпухов прибув потяг з пораненими. Закуті в гіпсовий панцир, вони майже всі могли тільки лежати і дивитися у вікно. Так чекати заповітної Перемоги.
Прибули солдати з боліт Балтики, наспіх прооперовані в сосновому гаю втомленим хірургом. Він працював немов машина в конвеєрі, витягуючи кулі, осколки, відрізаючи кінцівки, які вже не можна було врятувати. Після поранених вантажили в поїзд і вивозили в Росію, в нормальні палати.
Незвичне зручність і чистота стали щоденністю, а єдиним порятунком від нудьги для лежачих бійців були нескінченні розмови про війну. Різні люди зібралися тут, волею долі опинившись на лікарняних ліжках. Татарин, молдаван, росіянин, казах. Сапер, сержант, і звичайний солдат Копешкин, який і не воював толком, а виконував нехитру селянську роботу у військовому обозі. Був він увечен сильніше інших і лежав, майже весь укритий в гіпс. Лежав тихо, так, що й не розбереш – чи живий ще. Сусіди по палаті переживали за товариша, намагалися його розважити бесідою, описували вид з вікна.
Незабаром по палаті рознеслася чутка про взяття Берліна. Людям не вірилося, але газетні знімки суперечили їм. Йшли день за днем, а вістки про перемоги все не було. В нестерпному чеканні завмерла палата, розмови спали. Безсонної ночі 8 травня раптово рознеслася звістка: приїхав начальник госпіталю на прізвисько Дід.
Він йшов по нічному госпітальному коридору і розмовляв зі своїм заступником, наказуючи видати чиста білизна, зробити святковий обід, роздобути для хворих трохи червоного вина.
І тоді люди зрозуміли – ось вона, Перемога! Крики пролунали в палатах і ті, хто міг ходити, обіймали лежать, стукали милицями, співали. І навіть медсестри, що прибігли на шум, не могли знайти свою звичну строгість.
Місто теж не спав. Плескали ракети, з світанком люди висипали із хат і провулків, обіймалися, плакали, кидали у вікна госпіталю квіти.
А вдень прийшов фотограф, майстерно прикладаючи на гіпс форму, він робив святкові знімки. В обід подали вино, і палата загомонила голосніше звичайного, залучаючи в свої бесіди і Копешкина. Йому накидали навіть будинок на картинці. Малюнок хворому сподобався своєю схожістю з його рідним домом.
Так він і помер, до самих сутінків стискаючи в руках аркуш паперу.
З решти склянки вина Копешкина солдати зробили по ковтку, поминаючи померлого товариша. Простого селянина, який віддав своє життя заради Перемоги.
Ким би ти не був і чим би не займався, потрібно бути вірним до кінця. Своєї сім’ї, своєї землі, своєї Батьківщини.
Можете використовувати цей текст для читацького щоденника
