Художник Петров, після евакуації з Москви, потрапив у велике місто, розташоване десь у Середній Азії. Звідти його і призвали на війну.

Жив художник в невеликому будинку на околиці міста. Чоловік, що страждав самотністю, ні друзів, ні близьких тут не було. Його ніхто не пішов проводжати на фронт. Петров відчував себе не потрібною людиною.

Розмістившись у вагоні, художник випадково почув жіночий голос. З розмови стало зрозуміло, дама проводжала бійця на фронт. Цей голос, щось перевернув в душі Петрова, не розуміючи навіщо, він записав номер телефону цієї жінки, яка диктувала його уезжавшему бійцеві.

На війні Петров був серйозно поранений в голову. Після довгого лікування, його відправили на курорт, в той самий місто, де він колись жив, звідки призивався на фронт. Шлях пролягав через столицю нашої Батьківщини. Опинившись у Москві, чоловік набрав заповітний номер телефону.

Олена Петрівна, перебуваючи в своїй квартирі, гинула від туги. Вона була самотня, ні друзів, ні подруг, вона була ще одним непотрібною людиною. Посеред ночі пролунав телефонний дзвінок, це був Петров. Після недовгої бесіди жінка розхвилювалася, і тут дзвінок обірвався. Вона недовго думаючи, поїхала на вокзал. Там вона одразу впізнала офіцера, з яким розмовляла по телефону. Побачивши його, Олена Петрівна зомліла.

Художник благополучно дістався до курорту. Чомусь саме зараз колишній місто змінився, від його смутності не залишилося й сліду, місто блищало яскравими фарбами, все здавалося світлим і приємним.

Через якийсь час Петров отримав телеграму, в ній Олена Петрівна повідомляла про свій швидкий приїзд. Художник був щасливий.

Іноді випадкова зустріч може перерости у кохання всього життя. Не важливо, скільки часу піде для пошуків щастя, рано чи пізно воно саме знайде людини і наповнить його життя радістю.

Можете використовувати цей текст для читацького щоденника