Розповідь про собаку. У неї не було імені, не було і господаря. Ніхто не знав, де вона жила і чим харчувалася в цю довгу морозну зиму. Вона не могла притулитися у теплих сільських хат, оскільки звідти її проганяли дворові собаки і вуличні хлопчаки.

Вона не довіряла людям, від яких отримувала тільки стусани та побої. Вона мстилася людям, намагаючись вкусити будь-кого, але найчастіше була побита камінням і палицями.

Одного разу взимку вона знайшла притулок під терасою порожньої і неохоронюваної дачі і до самої весни сторожила її, відчуваючи приховану гордість від власної значущості.

А навесні з міста приїхали дачники, добрі й веселі люди. Собака залишилася доглядати їх, і навіть отримала своє ім’я – Кусака, за те що вкусила за сукню доньку господині – красуні Лелю.

Господарі були добрими людьми, і поступово звикли і полюбили Кусаку, а вона, вперше в житті, почала відповідати людям ласкою і любов’ю. Вперше в житті безродна собака стала потрібною і коханою. Гарне звернення і регулярне харчування змінило пса до невпізнання. Шерсть знайшла блиск і чистоту, боки округлилися, і нікому в голову не могло прийти жбурнути в неї каменем або вдарити палицею.

Але настала осінь, почалися дощі, і дачники почали збиратися в місто. В місто, де для Кусака не було місця. Не було для Кусака місця і в серці красивою, але трохи легковажною Лелі, яка виїхала, так і не попрощавшись з собакою.
А Кусака залишилася одна в спорожнілій дачі, яку з такою гордістю охороняла все літо.

Почався довгий, осінній дощ. А разом з дощем прийшла та ніч. І вночі собака почала вити. Кусака стояла на задніх лапах перед безнадійно замкненими дверима і вила. І здавалося, що виє сама ніч.

Самотність і безнадія. Самотність, як променем зігріта теплотою жіночого серця, а потім знову цим серцем віддане і кинуте, й від того ще більш гіркий. І неважливо, про кого йде мова, про собаку чи людині.