Слово о полку Ігоревім короткий зміст, аналіз повісті, сюжет

«Слово о полку Ігоревім» – унікальний пам’ятник давньоруської літератури, короткий зміст якого викладено в статті, – створений невідомим автором приблизно в XIII столітті.

Судячи з усього, сказання було призначено насамперед для виконання перед слухачами: адже грамотних людей у часи створення епосу було дуже мало, а слухати «Слово…» міг навіть той, хто не вмів читати.

Середньовічна рукопис, що представляє собою список, зроблений з оригіналу близько XVI століття, була виявлена через два століття в одному з російських монастирів відомим колекціонером старожитностей графом Олексієм Мусіним-Пушкіним.

Стародавня копія зберігалася у графській бібліотеці і згоріла під час московського пожежі 1812 р., однак вціліли копії, завдяки чому ця повість (або поема) стала відома широкому колу людей і увійшла в скарбницю російської і світової літератури. Твір вивчають не тільки фахівці, але й школярі.

Оригінальний мова «Слова…» доступний лише людям, досконало володіє старослов’янською мовою. Дослівний переклад оповіді на сучасний російську мову також досить важкий для сприйняття. Тому при вивченні твору в шкільній програмі зазвичай використовуються адаптовані тексти.

Історія створення «Слова о полку Ігоревім» в перекладі Заболоцького

Існує кілька варіантів перекладу цього давньоруського героїчного епосу — як прозових, так і віршованих.

Найчастіше для вивчення твори в 9 класі середньої школи за основу береться віршований виклад в інтерпретації Миколи Олексійовича Заболоцького (1903 — 1958) – відомого російського радянського поета і перекладача.

Микола Олексійович Заболоцький (1903 — 1958) — російський радянський поет, перекладач; член Спілки письменників СРСР.

Працювати над «Словом…» він почав у 1937 році, але закінчити роботу завадив арешт: у березні 1938 року Заболоцький був заарештований і засуджений за звинуваченням в антирадянській пропаганді. Після звільнення в 1944 році поет жив на засланні в Караганді, де і завершив нарешті свою працю.

Робота вийшла настільки вражаючою, що її публікація допомогла автору повернутися із заслання назад у Москву і відновити членство в Спілці письменників.

Головні герої повісті

Більшість персонажів «Слова…» – реальні історичні особистості, пам’ять про яких збереглася в офіційних документах того часу – літописах.

Головними героями твору є:

  • Ігор – князь Новгород-Сіверський. Події, опис яких послужила сюжетом для твори, що сталися під час його походу на половців у 1185 році;
  • Всеволод – князь Курський, рідний брат Ігоря, разом з ним брав участь у цьому поході, так само, як і головний герой, що потрапив в полон;
  • Святослав – князь Київський. В оповіді називається батьком, але насправді є двоюрідним братом головного героя. Батьком його називають в силу вікового, так і ієрархічного старшинства: князі, які займали престол у Києві – головному місті давньоруської держави, вважалися верховними правителями;
  • Ярославна – дружина головного героя, Єфросинія Ярославна, дочка галицького князя Ярослава.

В оповіді часто згадується Боян – напівміфічна особа, славетний давньоруський поет, співак і оповідач, що володіє здатністю передбачати майбутнє: «Боян бо віщий…»

Невідомий автор «Слова…», також дуже обдарована й освічена людина, судячи з усього, належить до вищого або середнього класу, схиляється перед поетичним даром Бояна і чудово орієнтується в історичних і політичних реаліях того часу.

Своєрідним головною дійовою особою «Слова…» можна назвати російську природу, активно бере участь в розвитку сюжету. У повісті вона позиціонується як живу істоту, чинне на стороні русичів: відгукується на емоційний стан героїв, намагається застерегти Ігоря від невірного кроку, допомагає втекти з полону.

Другорядні персонажі

До другого ряду персонажів цього епосу слід віднести половців.

Сюди входять:

  • Кончак – половецький хан, хитрий і досвідчений лідер степовиків, жертвою якої став князь Ігор. Він вміло користувався міжусобними чварами руських князів, здійснюючи набіги на міста древньої Русі. Бажаючи стравити князів між собою, по черзі приходив на допомогу то одному, то іншому в їх боротьбі один проти одного. У той же час Кончак розумів, що у нього недостатньо сил для самостійної боротьби з князями. Прагнучи встановити міцний мир між половцями і русичами, використовував прийоми «мирної дипломатії»: влаштував шлюб своєї дочки з сином князя Ігоря – Володимиром, що потрапили в полон разом з батьком;
  • Гзак – ще один хан половців, очолював клан бурчевичей. В літописах його називають Козою Бурновичем. В битві з військом князя Ігоря Гзак і Кончак виступили союзниками. Син Гзака, Кзич, взяв у полон брата Ігоря – Всеволода;
  • Овлур – половець, мати якого була російською (судячи з усього, полонянкою). Він співчуває Ігореві, організовуючи для нього втечу з полону, і сам біжить разом з ним. Овлур – єдиний з людей – персонажів епосу, реальне існування якої не підтверджено літописними відомостями. Однак це цілком пояснюється його малозначимостью з точки зору укладачів літописів.

Короткий переказ «Слова о полку Ігоревім»

Коротко переказати зміст цього давньоруського епосу допоможе конспект, який можна скласти за таким планом:

  1. Вступ.
  2. Невдалий похід і полон.
  3. Сон Святослава і його звернення до князів.
  4. Плач Ярославни.
  5. Втеча з полону.
  6. Гонитва і розмова Кончака із Гзаком.
  7. Повернення додому.

Пропонуючи твір у скороченні, потрібно приділяти головну увагу центральної лінії сюжету. Таким чином можна вмістити весь зміст в дуже короткий виклад.

У вступі до «Слова…» невідомий автор згадує славетного Бояна, пальці якого били по струнах псалтиря, як десять соколів, що полюють за лебедями, і від їх дотиків струни рокотали, оспівуючи подвиги героїв далекого минулого. Але він – не Боян, і хотів би розповісти про події, що сталися не так давно: похід князя Ігоря на половців.

Похід почався з недобрих ознак – сама природа намагалася застерегти воєначальника. Напередодні виступу війська сталося сонячне затемнення, але, охоплений жагою військової слави, полководець не звертає уваги на це грізне природне явище і не скасовує походу.

Він звертається з промовою до своєї дружині, закликаючи воїнів переламати списи в битві з половцями і «випити шеломом (шоломом) з Дону», або загинути, і ратники вирушають в дорогу.

Погані знаки зустрічає військо на всьому своєму шляху: чується завивання вовків, птиці з жалібними криками носяться над головами людей, лисиці обгавкують їх, степові орли клекочут, немов передчуваючи, що скоро наситяться трупами полеглих…

Але воїни йдуть вперед, не звертаючи уваги на ці застереження. Нарешті вони перейшли кордон і вступили на територію половців. «О, русская земля! Ти вже за пагорбом», – вигукує автор.

Спочатку ратникам супроводжує удача: вони розбили половців і захопили багату здобич. Але князь вирішив дати своїй дружині відпочити і зупинитися на нічліг, замість того, щоб повернутися додому, і ця фатальна помилка зумовила трагічний результат походу: на світанку на табір напали хани Кончак і Гзак з великим військом.

Битва тривала три дні, і русичі зазнали в ній поразку, а поранений Ігор, його син Володимир і брат Всеволод потрапили в полон.

В цей час князю Святославу в Києві сниться важкий сон: немов його, лежачого на ліжку, покривали чорним полотном, обсипали перлами з половецьких колчанів і поїли отруєним синім вином. На даху княжого терема замість коника (фігурки коня, що вважалася оберегом у слов’ян), сидів чорний ворон, який потім з гучним карканням полетів до синього моря. Бояри князя, до яких Святослав звернувся за тлумаченням сну, пояснили сновидіння тривогою за родичів, які вирушили в похід.

Незабаром Святослав дізнається про те, що військо Ігоря розбите, а сам він разом з братом і сином потрапив у полон. Горю старого князя немає меж: він дорікає Ігоря і Всеволода в безглузді, каже, що вони своїм необдуманим походом загубили не лише власні життя і життя воїнів, а й накликали біду на всю руську землю.

Тепер сміливці половці без страху приходять на Русь, грабують і вбивають її жителів, і ніхто їм не перешкоджає. Святослав звертається до руських князів, закликаючи об’єднатися і дати відсіч ворогові. Але заклик залишається без відповіді…

Російські люди, страждаючи від набігів половців, звинувачують Ігоря в тому, що він накликав на них цю біду своїм нерозумним і погано підготовленим походом. І лише Ярославна, віддана і любляча дружина князя, ні в чому його не звинувачує. Вона сумує і плаче на стінах фортеці в Путивлі, звертаючись то до сонця, до вітру, до річки, дорікаючи сили природи в тому, що вони не вберегли її коханого, і благаючи їх допомогти йому повернутися додому.

І хоча Ігор далеко, його серце чує поклик Ярославни. Пізно вночі полонений князь не може заснути в шатрі: всі його думки – про рідну землю, про те, як туди повернутися. Йому на допомогу приходить Овлур: він уже осідлав коней, і свистом викликає князя з шатра. Князь разом із Овлуром поспішають до річки – шлях по воді допоможе їм сховатися від погоні, яку послали слідом за втікачами Гзак і Кончак.

Зрозумівши, що повернути втікачів вже не вдасться, Кончак говорить Гзаку, що, хоча і полетів сокіл, у них залишився соколя – юний Володимир, син Ігоря. Потрібно вполювати його золотою стрілою, тобто одружити на половецької дівчині, і він залишиться з ними і стане їхнім союзником. Гзак заперечує, що молодий сокіл все одно буде намагатися повернутися у рідне гніздо, і не тільки сам полетить, але візьме з собою й дружину.

Нарешті Ігор повертається на рідну землю, яка зустрічає його з радістю. «Слово о полку Ігоревім» закінчується славослів’ям князям і їх дружині. Таке дуже короткий зміст цієї давньоруської саги.

Аналіз твору

Головною ідеєю «Слова…», яка червоною ниткою проходить через весь твір, є думка про необхідність об’єднання руських земель і подолання міжусобних воєн. Не тільки князь Святослав, але і автор «Слова…» дорікає князів, що за чварами вони забули про головне: про рідну землю.

В той час, як вони сваряться і б’ються між собою, кажучи про мале, що це – велике, і з’ясовуючи, хто з них головніший, вороги топчуть руську землю. І так буде до тих пір, поки міжусобиці не припиняться і вони не зрозуміють, що є єдиним народом і повинні захищати землю не один від одного, а від зовнішнього ворога.

Любов до Батьківщини, Русі, необхідність ставити на перше місце її благо, а не власну гордість – ось про що говорить епос.

Крім ідеї патріотизму, у творі оспівуються героїзм і сміливість князя і його дружини, віддана і вірна любов російських жінок до своїм чоловікам-воїнам, яку уособлює Ярославна.

Важливе місце відводиться тому, яка відповідальність лежить на князів і воєначальників, як важливий їхній досвід, розумна обережність, уміння передбачати наслідки своїх вчинків, здійснюючи які, треба думати не тільки про власну славу, але і про користь для людей.

Висновок

«Слово о полку Ігоревім» є найвідомішим у Росії і в світі пам’ятником давньоруської літератури. Своїм існуванням вона доводить високий культурний рівень Давньої Русі, що наша країна мала задовго до того, як на її території поширилася європейська культура.

З-за того, що середньовічний список цієї оповіді не зберігся, деякі критики, як зарубіжні, так і вітчизняні, досі сумніваються в його автентичності, приписуючи авторство різних людей, починаючи з самого графа Мусіна-Пушкіна, який став його першовідкривачем.

Проте варто зауважити, що якщо б це було правдою, слід було б визнати, що в такому разі він мав не тільки літературний талант, межує з геніальністю, але і широкі пізнання в історії Стародавньої Русі, унікальні для представника більш пізнього часу.

Дивно, що людина, що володіє настільки унікальними здібностями, задовольнився роллю невідомого містифікатора, зупинившись на одному-єдиному творінні і не маючи можливості оголосити про своє авторство. Набагато більш правдоподібною виглядає версія, що автор особисто брав участь у поході Ігоря, або чув про нього від справжнього учасника.

Роблячи аналіз «Слова…», потрібно пам’ятати, що це не документ, а художній твір, тому не варто бачити в ньому літопис і вимагати історичної точності у викладі фактів.