Ще з XIV століття опричниной (в перекладі з давньоруської мови «особливий») називали доля — територію з військами й установами, що виділяється для членів великокнязівської династії. Розібратися з тим, що таке опричнина, допоможе детальне вивчення комплексу надзвичайних заходів, проведених Іваном IV Грозним для утворення централізованої держави.

Початок опричнини

Передумовами виникнення опричнини з’явилася ланцюг трагічних подій в життя царя: смерть першої дружини і потім митрополита. Нескладно припустити, що це не могло не позначитися на особистості правителя і призвело до ще більшого посилення на навколишній світ.

Поєднання високого розуму і начитаності з недовірливістю і жорстокістю призвело Івана IV до скоєння необдуманих перетворень.

Цілі

В період ведення Лівонської війни, спрямованої на зміцнення авторитету Росії на міжнародній арені, розширення територій та пошуку виходу до Балтійського моря, Іван IV засумнівався у вірності своїх підданих. Остаточно погіршило ситуацію зрада князя Андрія Курбського. Після зради цар озлобився, став підозрювати своє оточення в підготовці змови боярських сімей з метою становлення у влади двоюрідного брата правлячого глави Росії Володимира Старицького.

Важливо звернути увагу на те, що історики виділяють наступні основні цілі опричнини:

1. Зміцнення влади Івана IV.
2. Ослаблення самостійності боярських родів і боярської влади.
3. Централізація держави, боротьба із залишками роздробленості.

Причини

Сліпа віра царя в божественне походження своєї влади відправила його з шляху реформування державної системи до необмеженої монархії. Перешкодами на цьому шляху були слабкий центральний апарат влади, значний вплив церкви у всіх сферах, пережитки питомої системи.

Іван IV надавав подіям релігійний характер. Не в силах втілити ідеали Святої Русі, зневажаючи простий народ, він створив організацію з опричників, виконуючих всі його накази, караючі винних, у тому числі і публічно.

Опричне військо стало надійною охороною для самодержця, але для бояр і простого народу його наближені стали ненависні. Для самодержця власна захист була набагато важливіше народних стогонів, а тим більше невдоволення боярських сімей. Правитель Росії у всіх суперечках виступав на стороні близького кола.

Програшна зовнішня політика, пов’язана з веденням Лівонської війни, знищувала хитку стабільність в країні збільшенням податкового тягаря. Звичні методи мобілізації ресурсів на потреби війни вже не могли забезпечити сприятливий її хід. Саме на зраду боярських сімей влада змальовувала невдачі у війні.