Талановитий татарський автор Габдулла Тукай, якому на віку довелося пережити немало прикростей, писав свої казки у формі, що легко запам’ятовуються, яскравих мелодійних віршів. У кожній казці обов’язково присутнє щось дивне, незвичне, чого хочеться дочитати історію до кінця.

Так в своїй поемі «Шурале», Габдулла Тукай розповідає про те, як простий сільський дроворуб одного разу відправився в ліс по дрова. І так він захопився роботою, що не відразу помітив, як до нього підкрався хитрий, підлий джин Шурале…

Текст казок

ШУРАЛЕ

Показати / Приховати текст
Є аул поблизу Казані, за назвою Кирлай.
Навіть кури в тому Кырлае співати вміють… Чудовий край!
Хоч я родом не звідти, але любов до нього зберігав,
На землі його працював — сіяв, жав і боронив.
Він вважається великим аулом? Ні, навпаки, невеликий,
А річка, гордість народу,— просто маленький струмок.
Ця сторона лісова вічно в пам’яті жива.
Оксамитовим ковдрою стелеться трава.
Там ні холоду, ні спеки ніколи не знав народ:
У свій черга подме вітер, у свою черга і дощ піде.
Від малини, суниці все в лісі строкатим-строкато,
Набираєш в мить єдиний ягід повне відро,
Часто на траві я лежав і дивився на небо.
Загрозливою є раттю мені здавалися безмежні ліси,
Точно воїни, що стояли сосни, липи і дуби,
Під сосною — щавель і м’ята, під березою — гриби.
Скільки синіх, жовтих, червоних там квітів переплелося,
І від них пахощі в солодкому повітрі лилося,
Відлітали, прилітали і метелики сідали,
Ніби з ними вступали в суперечку і мирилися пелюстки.
Пташиний щебет, дзвінкий лепет лунали в тиші
І пронизливим веселощами наповнювали душу мені.
Тут і музика, і танці, і співаки, і циркачі,
Тут бульвари, і театри, і борці, і скрипалі!
Цей ліс благоуханний ширше моря, вище хмар,
Наче військо Чингіз-хана, многошумен і могутній.
І поставала переді мною слава дідівських імен,
І жорстокість, і насилье, і усобица племен.
Літній ліс зобразив я,- не оспівав ще мій вірш
Нашу осінь, нашу зиму і молодих красунь,
І веселощі наших свят, і весняний сабантуй…
Про мій вірш, спогадів ти мені душу не хвилюй!
Але стривай, я замріявся… Ось папір на столі…
Адже Я зібрався розповісти про витівки шурале.
Я зараз почну, читач, на мене ти не нарікай:
Всякий розум я втрачаю, тільки згадаю я Кирлай.
Зрозуміло, що в цьому дивовижному лісі
Зустрінеш вовка і ведмедя, і підступну лисицю.
Тут мисливцям нерідко бачити білок привелося,
То промчить сірий заєць, то промайне рогата лось.
Багато тут таємних стежок і скарбів, кажуть.
Багато тут жахливих звірів і чудовиськ, кажуть.
Багато казок і повір’їв ходить по рідній землі
І про джинів, і про пері, і про страшні шурале.
Правда ль? Нескінченний, наче небо, древній ліс,
І не менше, ніж на небі, може бути в лісі чудес.
Про один з них я почну повість коротку свою,
І — такий вже мій звичай — я віршами заспіваю.
Якось в ніч, коли, сяючи, у хмарах місяць ковзає,
З аулу за дровами в ліс відправився джигіт.
На гарбі доїхав швидко, відразу взявся за сокиру,
Тук та тук, рубає дерева, а кругом — дрімучий бір.
Як часто буває влітку, ніч була свіжа, волога,
Тому, що птахи спали, наростала тиша.
Дроворуб зайнятий роботою, знай стукає собі, стукає,
На мить забувся зачарований джигіт.
Чу! Якийсь жахливий крик лунає далеко.
І сокиру зупинився в замахнувшись руці.
І застиг від изумленья наш моторний дроворуб.
Дивиться — і очам не вірить. Хто ж це? Людина?
Джинн, розбійник або привид цей скорчений урод?
До чого він безобразен, мимоволі страх бере.
Іос зігнутий наподобье риболовного гачка,
Руки, ноги — точно сучки, налякають і сміливця.
Злобно спалахують очі, в чорних западинах горять.
Навіть вдень, не те що вночі, злякає цей погляд.
Він схожий на людину, дуже тонкий і нагий,
Вузький лоб прикрашений рогом в палець наш величиною.
У нього ж на пів-аршина пальці на руках кривих,-
Десять пальців потворних, гострих, довгих і прямих.
І в очі виродкові дивлячись, що засяяли, як два вогню,
Дроворуб запитав відважно: «Що ти хочеш від мене?»
«Молодий джигіт, не бійся, не тягне мене розбій,
Але хоча я не розбійник — я не святий праведник.
Чому, тебе побачивши, я видав веселий крик?
Тому, що я щекоткой вбивати людей звик.
Кожен палець пристосований, щоб зліші лоскотати,
Вбиваю людини, змушуючи реготати.
Ну-ка пальцями своїми, братику мій, поворуши,
Пограй зі мною в лоскіт і мене развесели!»
«Добре, я пограю,- дроворуб йому у відповідь.-
Тільки при одному условье… Ти згоден чи ні?»
«Кажи ж, чоловічок, будь, ласка, сміливіше,
Всі умови прийму я, але давай грати швидше!»
«Якщо так — мене послухай, як вирішити —
мені все одно. Бачиш товсте, велике і важке колоду?
Дух лісовий! Давай спочатку попрацюємо удвох,
На гарбу з тобою разом ми колода перенесемо.
Щілина більшу ти помітив на іншому кінці колоди?
Там тримай колода міцніше, сила вся потрібна твоя!..»
На вказане місце покосився шурале.
І, джигиту не переча, погодився шурале.
Пальці довгі, прямі поклав ом в пащу колоди…
Мудреці! Проста хитрість дроворуба вам видно?
Клин, заздалегідь заткнутый, вибиває сокирою,
Вибиваючи, виконує спритний задум потайки. —
Шурале не ворухнеться, не поворухне рукою,
Він стоїть, не розуміючи розумної людської вигадки.
Ось і вилетів зі свистом товстий клин, зник в імлі…
Прищемились і залишилися в щілини пальці шурале.
Щурале обман .побачив, шурале волає, кричить.
Він кличе на допомогу братів, він кличе лісовий народ.
З покаянною благанням він джигиту каже: ,
«Зглянься, зглянься наді мною! Відпусти мене, джигіт!
Ні тебе, джигіт, ні сина не ображу я довіку.
Весь твій рід не буду чіпати ніколи, про людей!
Нікому не дам в образу! Хочеш, клятву принесу?
Всім скажу: «Я — один джигіта. Нехай гуляє він у лісі!»
Пальцях боляче! Дай мені волю! Дай мені пожити
на землі! Що тобі, джигіт, за прибуток від мук шурале?»
Плаче, метається бідолаха, скиглить, виє, сам не свій. ;
Дроворуб його не чує, збирається додому.
«Невже крик страждальця цю душу не пом’якшить?
Хто ти, хто ти, безсердечний? Як звуть тебе, джигіт?
Завтра, якщо я до зустрічі з нашої братьей доживу,
На питання: «Хто твій кривдник?» — чий я ім’я назву?»
«Так і бути, скажу я, братику. Це ім’я не забудь:
Прозваний я «Вгодуминувшем»… А тепер — пора мені в путь».
Шурале кричить і виє, хоче показати силу,
Хоче вирватися з полону, дроворуба покарати.
«Я помру. Лісові духи, допоможіть мені швидше!
Прищемив Вгодуминувшем, погубив мене лиходій!»
А на ранок прибігли шурале з усіх боків.
«Що з тобою? Ти з’їхав з глузду? Чим ти, дурень, засмучений?
Заспокойся! Помовч-ка! Нам від крику несила.
Прищемлен в році минулому, що ж ти в нинішньому ревеш?«

ВОДЯНА

Показати / Приховати текст
Літо. Спекотна погода. Стрибнеш у річку — благодать!
Любо мені пірнати і плавати, воду головою будується!
Так граю, так пірнаю годину, а то й півтора.
Ну, тепер я освежился, одягатися мені пора.
Вийшов на берег, вдягнувся. Всюди тихо, ані душі.
Проймає страх мимовільний в цій сонячній глушині.
На містки, навіщо — не знаю, оглянувся я в тузі…
Відьма, відьма водяна з’явилася на дошці!
Растрепавшиеся коси чеше відьма над водою,
І в її руці виблискує яскравий золотий гребінь.
Я стою, тремтячи від страху, причаївшись і верболозі,
І стежу за дивним гребенем, що горить у її руці,
Водяна зачесала коси свої вологі,
В річку стрибнула, пірнула, зникла в глибині струменя.
Тихо на містки всхожу я, вийшовши з листя густий.
Що це? Забула відьма чудовий золотий гребінь!
Озирнувся: пусто, глухо на річці, на березі.
Гребінь — хвать і прямо до дому я прожогом тікаю.
Ну лечу я, ніг не відчуваючи, ну і мчу, як швидкий кінь.
Я покритий холодним потом, я пылаю як вогонь.
Подивився через плече я… Аі біда, рятунку немає:
Відьма, відьма водяна женеться за мною вслід!
— Не біжи! — кричить бесовка.— Постривай, злодюжка! Стій!
Ти навіщо вкрав мій гребінь, дивний золотий гребінь?
Я — бігом, а відьма — слідом. Відьма — слідом, я — бігом.
Людину б на допомогу!.. Тихо, глухо все кругом.
Через ями, байраки до села ми дісталися.
Тут на відьму всі собаки піднялися і залилися.
Гав! Гав! Гав! — не втомлюючись, гавкають собаки, щенята верещать,
Злякалася водяна, мерщій біжить назад.
Віддихався я, подумав: «От і минула біда!
Водяна відьма, гребеня ти втратила назавжди!»
В хату увійшов я: — Мати, я знайшов чудовий золотий гребінь.
Дай попити, біг швидко, я поспішав додому.
Золотий чарівний гребінь приймає мовчки мати,
Але сама тремтить, боїться, а чого — не можна зрозуміти.
Сонце зайшло. Гаразд, спати лягаю я.
День згас.
І в хату увійшов прохолодний і сінної вечірній дух.
Я лежу під ковдрою, мені приємно, мені тепло.
Стук та стук. Хто стукає до нас у віконне скло.
Лінь мені скинути ковдру, лінь дістатися до вікна.
Мати, почувши, затремтіла, прокинулась від сну.
— Хто стукає в таку темінь! Забирайся, проходь!
Що тобі наспів вночі? Пропадом пропади ти!
— Хто я? Відьма водяна! Де мій золотий гребінь?
Нещодавно стягнув мій гребінь твій синок, злодюжка твій!
Ковдра відкрив я. Місячний промінь блищить у вікні.
Ах, що станеться зі мною! Ах, куди податися мені!
Стук та стук. Піди, бесовка, щоб чорт тебе забрав!
А вода — я чую — ллється з довгих і сивого волосся.
Видно, славною здобиччю мені володіти не судилося:
Мати кинула гребінь відьмі і закрила вікно.
Ми позбулися від відьми, а не в силах були спати.
Ох, лаяла ж, лаяла, ох, мене сварила мати!
Згадуючи зловісний стукіт, я згораю від сорому.
І чіпати чужі речі я перестав назавжди.

КАЗКА ПРО КОЗУ Й БАРАНЕ

Показати / Приховати текст
Жив у старовину мужик, і з ним жила дружина.
Їх життя селянська завжди була бідна.
Ось все господарство їх: один баран з козою.
Баран був дуже тощ, коза була худою.
Одного разу каже мужик: «Дивись, дружина,
На сіно піднялася базарна ціна.
Баран з козою як раз і нас з тобою з’їдять,
Нехай собі йдуть куди очі дивляться».
Відповіла дружина: «не Згодна я, мужик,
А від худоби прок давно вже невеликий.
Нехай баран з козою йдуть з двору,
Годувати нероб не колишня пора».
Що зробить баран? Що зробить коза?
Перечити можна господареві в очі?
Зшивають для двох один мішок великий
І мандрувати в поля йдуть баран з козою.
Пішли. Йдуть в полях. Йдуть собі, йдуть.
Ні біла, ні чорне не бачиться їм тут.
Ось довго, коротко ль пришлося їм йти,—
Раптом вовчу голову зустрічають на шляху.
При тому вигляді друзі перелякалися раптом.
Тут важко вгадати, чий більше був переляк.
Тремтячи, у голови стоять вони удвох
І шепочуться: «Тримай, в мішок її візьмемо».
Коза сказала: «Бий, баран! Ти сильнішою».
Баран у відповідь: «Вдар, ти, борода, сміливіше».
Хоч з місця зрушили, бояться в руки взяти,
Звідки сміливості обом їм зайняти?
Чимало часу стоять баран з козою,
Але не доторкнуться до голови рукою.
Потім, узявши голову за кінчики вух,
Її засунули у великий мішок скоріше.
Йдуть, йдуть, йдуть, і шлях у них далекий,
Раптом бачать: вдалині мерехтить вогник.
Баран каже: «Нам пора відпочити.
Аїда, коза, за мною, проспимся до ранку!:
На цей вогник до нас вовки не прийдуть,
Не здогадаються, що ми заснули тут».
Так согласилися друзі між собою.
Коза промовила: «Аїда, баран, за мною!»
Але тільки до вогнику ближче підійшли
Волоцюги бідні, ось що поблизу знайшли:
П’ять-шість великих волков чинно розсілися в ряд
І кашу на багатті старанно варять.
Ні живі, ні мертві стоять тепер друзі,
Перелякані вони, за них переляканий я.
Всі ж кажуть вовкам: «Здорово, панове!»
(Ніби боязкості в них немає і сліду.)
А вовки ради їм, знахідка хоч куди —
Вовкам баран з козою — превкусная їжа.
«З’їмо їх, кажуть, коли самі до нас прийшли..
Ось до каші м’ясо ми випадково знайшли!»
Коза і каже:«3ачем ж сумувати?
Тепер ми вдосталь вам готові м’яса дати.
Чого, баран, дивитися? Не пожалій шматка
І вовчу голову тягни-но з мішка!»
Точнісінько виконав всі баран без далеких слів
І відразу острах нагнав на всіх вовків:
Так вовчої голови вовкам жахливий вигляд!
Коза ж сердиться, копитами стукає.
Коза кричить: «Мікі-ке-ке, мікі-ке-ке!
Дванадцять заховане у нас голів у мішку.
Як не лаяти тебе, нечему-дурня,
Побільше голову тягни-но з мішка!»
Вмить козячу вигадку баран мій визнає
І ту ж голову вдруге подає.
Тепер п’ять-шість волков перелякані зовсім,
Очі уставили, не поворухнуть нічим.
Про каші ль думати їм, п’яти-шести вовкам?
Полювання всякому бігти до інших місць.
Але як їм втекти? І вихід тут який?
Ось думають про що тепер п’ять-шість волков.
Встає і каже їм найстарший вовк,
Досвідчений і сивий, видавашй різний толк:
«Ненадовго сходжу за ключовою водою,
Боюся, щоб каша не стала сухою».
Вовк по воду пішов. Ні вовка. Немає води.
Вже не трапилося якогось лиха?
Від вовка старшого ні духу, ні сліду.
Марно вовки чекають: він пропав назавжди.
Тепер серед вовків ще сильніше страх:
Їх найстарший вовк зник у густих кущах.
За ним інший встає, йде за водою:
«Старшого знайду і приведу з собою!»
Зрозуміло, що і він, як колишній, втече
Недарма у нього такий боягузливий вигляд.
Чотири вовка чекають, за годиною годину йде.
А з волков ніхто хвостом не ворухне.
Потім, зірвавшись з місць, біжать один одному слідом,
І біля багаття волков анітрохи немає.
Так вигнали волков тямущі друзі.
Всі веселі тепер: коза, баран я.
Тепер баран з козою присунулися до вогню
І кашу їдять, превкусную куховарство.
На м’яку траву потім лягають спати.
Ніхто не чіпатиме їх: в лісі і тиша та гладь.
А на зорі друзі, трохи з’явилося світло,
З мішком і головою знову пустилися в світ.
Коза була сміла, баран був молодець,
Все вийшло добре, тут і казці кінець.

ТАТАРСЬКА МОЛОДЬ

Показати / Приховати текст
Гордий я нашої молоді: як сміла і як розумна!
Просвітою і знаньем немов світиться вона.
Усією душею прагнучи до прогресу, нової мудрості повні,
Водолази дна морського, — нам і потрібні!
Хай похмурі над нами хмари,— гряне грім, дощі підуть,
І мріяння молоді до нас на землю впадуть.
По вершинах, по долинах зашумлять потоки вод.
Потиснуть битви за свободу! стрясаючи небосхил.
Нехай народ наш твердо вірить всій змученою душею:
Заблищать кинджали скоро,близький день боротьби святий.
І з оправою пустою нехай не носить він кільця:
Справжні алмази — наші вірні серця!

СВІДОМІСТЬ

Показати / Приховати текст
Одного разу ми в п’ятому році прокинулися, зустрічаючи світанок,
І хтось закликав нас: працюй, виконуючи святий завіт!
Побачивши, як низько горить на ранковому небі зірка,
Ми зрозуміли: скінчилася ніч, настала денна страда.
Душею ми були чисті, була наша віра світла,
Але сліпі ми були ще, з лиця ще бруд не зійшла.
Тому ми відрізнити друзів від ворогів не могли,
Нам часто здавався шайтан найдостойнішим сином землі.
Без умислу кожен з нас іноді погане творив,
Нехай до зводу восьмого небес відкриє нам шлях
Джабраїл. Друзі, як би не було там навіки розвіялася
тьма. За справу! Нам потрібна ясність: око чіткість і ясність розуму.

СХІД СОНЦЯ З ЗАХОДУ

Показати / Приховати текст
Якщо з Заходу сонце зійде, нам настане кінець —
Так пророкував у священних книгах мудрець.
Сонце ясною науки на Заході нині зійшло.
Що ж зволікає Схід, що в сумніві хмурить чоло?

НА РОСІЙСЬКІЙ ЗЕМЛІ

Показати / Приховати текст
(З вірша «Надії народу у зв’язку з великим ювілеєм»)
На руській землі ми проклали слід,
Ми — чисте дзеркало прожитих років.
З народом Росії ми пісні співали,
Є загальне в нашому побуті і моралі,
Один за одним проходили року,—
Жартували, працювали ми разом завжди.

Навіки нашу дружбу не можна розбити,
Нанизані ми на єдину нитку.
Як тигри, воюємо, нам тягар не тягар,
Як коні, працюємо в мирний час.
Ми вірні діти єдиної країни,
Невже безправними ми повинні бути?

В ПАМ’ЯТЬ ПРО «БАКЫРГАНЕ»

Показати / Приховати текст
Ось міська чайхана,
Синками байськими вона
Повним-повна, повним-повна.
Кому ж, як не мені, страждати?
Вони гуляють широко,
П’ють пиво, ріжуться в очко,—
За рахунок батьків гуляти легко!
Кому ж, як не мені, страждати?
Тут цигарками «Дюшес»
Димить компанія гульвіс,
Вселився в них розпусти біс-
Кому ж, як не мені, страждати?
Неуцтву їх краю немає,
Журналів їм невідомий світ,
Обгорнув їх сон у кольорі років.
Кому ж, як не мені, страждати?
Пішов я.
Але мені і зараз його шкода,
Шкода сто разів, і тисячу разів його шкода.
І йшов я в завірюху по шляху своєму,
Лише добре слово залишивши йому…

ПРО ПЕРО!

Показати / Приховати текст
Про перо!
Нехай горе згине, світлом радості світи!
Допоможи, підемо з тобою ми на вірному шляху!
Нас у невігластві загрузли, нас, ледарів з давніх пір,
Поведи до розумної мети— тяжек довгий наша ганьба!
Ти підняло Європу до небесної висоти,
Чому ж нас, злощасних, низько опустив ти?
Невже бути такими ми навіки приречені
І в постылом униженье життя своє повинні тягнути?
Поклич народ до навчання, нехай промені твої горять!
Поясни дурнів, як шкідливий беспросветья чорний отрута!
Зроби так, щоб вважали чорним чорне у нас!
Щоб біле визнали тільки білим — без прикрас!
Нехтуй образи дурних, нехтуй прокляття їх!
Думай про народне благо, думай про друзів своїх!
Слава наших днів прийдешніх, про перо,— подарунок твій.
І, подвоївши силу зренья, ми вперед підем з тобою.
Нехай не тривають наші роки в царстві відсталості і темряви!
Нехай з мороку пекла в царство світла вийдемо ми!
Всіх країв магометани охають з року в рік,—
О, за що долею чорної був покараний наш народ?
Про перо, опорою нашої і величчю нашим будь!
Хай зникне безповоротно злиднів і горя шлях!

ТАТАРСЬКИМ ДІВЧАТАМ

Показати / Приховати текст
Мені до вподоби вигин ваших тонких брів,
Неслухняні Завитки темних кучерів.
Наші тихі промови, що серце тягнуть,
Ваші очі, прозорі, як смарагд.
Ваші губи, що солодше, ніж райський кавсар,
Чия посмішка — живуть як солодкий дар.
Я люблю вашу стрункість, красу рухів,-
Без корсета будь-яка тонка в поясу.
А особливо грудей — вони такі ніжні,
Як два сонця весняних, дві світлих місяця.
Вас за білі шиї люблю обіймати,
У ваших юних обіймах люблю завмирати.
О, як зворушливо цей «джим», цей «мім»
У вашому белькоті солодкому: «дустым» і «джаным»!
У вас люб’язні не менше мені, ніж краса,
Цнотливість горда і чистота.
І настільки мені милий ваш калфак парчевой,
Лише гляну на нього — і ходжу сам не свій.
Так що якщо ішан іль блаженний хазрет
Прямо в рай мені коли-небудь видасть квиток,
Але коль, гурія, вийшовши назустріч, як ви,
Не прикрасить калфаком своєї голови
І не скаже мені: «Здрастуй, джаным!» — не ввійду
В цей рай, нехай я в пекельну безодню паду!
Лише невігластво ваше не подобається мені,
Що вас тримає в затворі, в темряві, в тиші.
Дружини мулл мені не подобаються теж нітрохи,
Вас так вправно вміють обдурити.
Люблять вас, якщо нянчите ви їх дітей,
Ну, а мийте підлоги — полюблять сильніше.
У невігластва всі ви берете урок.
Життя у темряві — ось вчення нашого зиск!
Ваша школа — з телятами поруч, в кутку.
Ви сидите, «иджек» бурмочучи, на підлозі.
Від природи ви — золото, вам немає ціни.
Але загрузнути в невігластві приречені.
У сліпоті ви проводите життя, і — на жаль! —
Ваші дочки так само нещасні, як ви.
Ви ніби продажний товар на землі,
Ви бредете, як стадо, покірні муллі,
Але ж ви ж не вівці! Повірте, я прав,
Що ви гідні всіх людських прав!
Не пора ль відмовитися від цих кайданів!
Чи Не пора піти вам з цих лещат!
І не вірте Сайдашу, він злобою п’яний,
Він — невіглас, над усіма невігласами хан.

ТЕАТР

Показати / Приховати текст
Театр — і видовище і школа для народу,
Будити серця людей — ось в чому його природа!
На шлях праведний він не дає згорнути,
Він до світла нас веде, відкривши нам правий шлях.
Хвилюючи і смеша, він змушує знову
Обміркувати минуле і сенс пережитого.
На сцені побачивши правдивий образ свій,
Сміятися будеш ти й плакати над собою.
Пізнаєш: життя твоє світла іль непроглядна,
Ось це вірно в ній, а це в неї негаразд.
Розвинути захочеш ти гідні риси,—
Так новою мудрістю збагатитися ти.
І якщо ти хороший — то тільки краще станеш,
А якщо ти дикун — з темряви воспрянешь.
У театрі рангів немає, в ньому так заведено:
Ти пан іль раб — театру все одно!
Він чистий і величавий, тягне він до світлих высям.
Вільний і широкий, він святий і незалежний.
Він — благонрав’я храм, він — знання палац,
Наставник для умів, цілитель для сердець.
Але варто йому дотримуватися одне условье:
Рідний народ вчити з терпеньем і з любов’ю,
І з дерева мудрості зривати тоді лише плід,
Коли він красу і зрілість знайде.

ДВІ ДОРОГИ

Показати / Приховати текст
У цьому світі дві дороги:
якщо першою ти підеш —
Будеш щасливий, а другою —
тільки знання знайдеш.
Все в твоїх руках: будь мудрим, але живи,
пригнічений злом,
А коли ти хочеш щастя —
будь невігласом, будь ослом!

РІДНА МОВА

Показати / Приховати текст
Рідна мова — святий мову, батька і матері мову,
Як ти прекрасний! Цілий світ у твоєму багатстві я збагнув!
Гойдаючи колиску, тебе мені в пісні відкривала мати,
А казки бабусі потім я навчився розуміти.
Рідна мова, рідна мова, з тобою сміливо йшов я в далечінь,
ти радість піднімав мою, ти просветлял мою печаль.
Рідна мова, з тобою вдвох я в перший раз благав творця:
— О боже, матір мою прости, прости мене,прости батька.

ВСТУПАЄ В ЖИТТЯ

Показати / Приховати текст
Діти! Вам, напевно, нудно в школі?
Може бути, ви томітесь в неволі?
Сам, дитиною, я нудьгував, бувало,
Думка моя свободу закликала.
Виріс я. Мрії збулися: дивись-но,
Ось я дорослий, сам собі владика!
Вийду на шлях я — без кінця, без краю
Легкої життям весело граючи.
Буду я жартувати, пустувати, сміятися:
Я — великий, мені нема кого боятися!
Так вирішивши, я в життя вступив з надією.
Опинився я, на жаль, невігласом.
Немає волі на моїй дорозі,
Щастя немає, ходити втомилися ноги.
Довго брів я в пошуках веселощів,
Лише тепер побачив мета життя я.
Життя мета — наполеглива праця високий.
Лінь, неробство — найгірші вади.
Перед народом борг свій виконуючи,
Сій добро — ось мета життя свята!
Якщо раптом я відчуваю втому,
Бачачи — багато мені залишилося пройти,
Я в мечтаньях повертаюся до школи,
Я тужу за своєю «неволі»;
Кажу: «Навіщо я дорослий нині
І від шкільної відійшов святині?
Чому ніким я не пестимо?
Не зовусь Апушем, а Тукаем?»

ДИТИНА, ЩО ОТРИМАВ ПОХВАЛЬНУ ГРАМОТУ

Показати / Приховати текст
Дитина так любив читати, так жадібно все хотів він знати,
Що важко було оцінити успіх простою позначкою «п’ять»,
Все, що звеліли, написав, прочитав вірші з різних книг,
Похвальною грамотою був відзначений цей учень.
А якщо з дитинства хлопчина навчання радий і книг радий,
Ще заслужить в житті він чимало усіляких нагород.