Вічної тязі всього живого до досягнення якомога більшої присвячена казка «Жаба» Р. Х. Андерсена. На дні старого колодязя оселилося кілька жаб. З них тільки найстаріша один раз піднімалася разом з відром наверх, але встигла стрибнути назад. Наймолодша і найбільш огидна з сімейства хотіла вибратися нагору. Їй вдалося повторити подвиг. Гидка істота стала подорожувати, віддаляючись від дому все далі. Казкову героїню постійно тягнуло до чогось кращого. Вона випадково уникла небезпеки від людей, але догодила на обід лелеки…

Текст казки

Колодязь був глибокий, мотузка довга, і коли витягали повне відро, воріт ходив туго. Як не прозора була кринична вода, ніколи не грали в ній сонячні промені — вони просто не досягали її поверхні. А куди сонце заглядало, пробивалася між каменями травичка. Тут-то і проживало велике сімейство жаб. Вони були прийшлі, і, власне кажучи, першої, причому догори дригом, переселилася сюди сама стара жаба — вона здравствовала і понині. Зелені жаби, споконвіку мешкали в колодязі, визнали жаб за рідню і охрестили їх “курортниками”. Але жаби замислили залишитися тут і обжилися на “суші”, як вони називали мокре каміння.

Старій жабі довелося разок здійснити подорож у відрі, коли його піднімали наверх. Але там їй здалося надто яскраво — у неї навіть очі заломило. Її щастя, що зуміла вистрибнути з відра. Вона з такою силою шубовснула про воду, що потім захворіла на три дні з болем у спині.

Багато про світ нагорі вона розповісти, звичайно, не могла, але, у всякому разі, і вона, і всі інші знали, що колодязь-це ще не весь світ. Ось стара жаба, та могла б дещо розповісти, але вона ніколи не відповідала на питання, ну її і питати перестали.

— Стара товстуха, бородавчатое черево! — говорили про жабу молоденькі зелені жаби. — І діти всі в неї.

— Дуже може бути, — відгукувалася жаба. — Зате у кого-небудь з них, а то й у мене самої захований в голові дорогоцінний камінь.

Зелені жаби слухали, витріщали очі і з досади передразнивали жабу, а потім бухались на дно колодязя. А молоді жаби гордо витягували задні лапки. Кожна уявляла, що дорогоцінний камінь захований саме у неї. Вони сиділи смирнехонько, боячись навіть голову повернути, але врешті-решт запитали, чому ж їм, власне, пишатися і що це за дорогоцінний камінь.

— Він такий дорогий і такий гарний, що й не описати, — відповідала стара жаба. — А носять його для власного задоволення, іншим на заздрість. Більше ні про що не питайте, не буду відповідати.

— Ну, в мене його немає, — сказала наймолодша з жаб, така потворна, що далі нікуди. — Та й звідки б йому взятися у мене? А якщо інші заздрять, мені це зовсім не доставляє радості. Ні, чого б мені хотілося, так це дістатися коли-небудь до краю колодязя і визирнути на світ. То-то, мабуть, краса!

— Добре там, де нас немає, — сказала стара жаба. — Ти все тут знаєш, все тобі знайоме. Бережись відра, воно може тебе розчавити. А вже якщо потрапиш у нього, так швидше выскакивай. Правда, не всім вдається впасти так вдало, як мені, — і шкіра та кістки цілі.

— Ква! — сказала молодша жаба, а це все одно що “Ах!” по-нашому. Вже дуже їй хотілося побувати нагорі, подивитися на білий світ, на зелень.

І ось на ранок, коли повне відро проходило повз каменю, на якому сиділа молода жаба, все всередині у неї так і затріпотіло. Вона стрибнула у відро і впала на його дно. Відро витягли нагору і тут же виплеснули.

— Ах ти, щоб тебе!.. — вигукнув працівник, побачивши жабу. — Зроду не бачив такої гадини! — І він штовхнув її носком дерев’яного черевика, що ледь не понівечила, але вона все-таки встигла забитися в високу кропиву і стала озиратися навколо. Кропива була густа — стебло до стебла, і ось жаба подивилася наверх. Сонце просвічувало крізь листя кропиви, і для неї ці зарості були все одно що для нас лісова гущавина з блискучим між листям і гілками сонцем.

— Тут набагато красивіше, ніж в колодязі! Право, я готова залишитися тут на все життя! — сказала жаба.

Минула година, інший.

— Цікаво, а що навколо? Вже якщо я забралася так далеко, треба подивитися і що далі.

І вона поповзла що було сил і виповзла на дорозі. Сонце світило на жабу, пил припудривала, а вона знай собі повзла так повзла через дорогу.

— Ось де суша-то! — сказала вона. — Мабуть, тут навіть занадто сухо. У мене дере в горлі.

Так добралася вона до канави. Тут голубели незабудки, цвіла таволга. Уздовж канави тяглася живопліт з бузини і глоду. Немов ліани, вився білий берізка. Замилуватися можна було усієї цієї строкатістю. А ще пурхала тут метелик. Жаба вирішила, що це теж квітка, тільки він відірвався від стебла і хоче політати по світлу — чого ж тут незрозумілого!

— От би і мені так політати! — зітхнула жаба. — Ква! Ах, яка краса!

Вісім днів і вісім ночей провела жаба в канаві, благо їжі було вдосталь. А на дев’ятий день сказала собі: “Вперед!” Що ж вабило її? Хіба могла вона знайти що-небудь краще? Може бути, маленьку жабу або зелених жаб? Сьогодні вночі вітер доніс звуки, які говорили про те, що десь неподалік були її родичі.

“Життя прекрасне!!! Вибратися з колодязя, полежати в кропиві, проповзти по курній дорозі, відпочити в сирій канаві-до чого ж добре! Але тепер

— вперед! Пошукати жаб або молоденьку жабу! Без суспільства все-таки не обійтися, однієї природи мало!”

І жаба знову пустилася в дорогу.

Вона перебралася через поле, допрыгала до великого ставка, оточеного очеретом, і зазирнула у хащі.

— Вам тут не дуже сиро? — запитали її жаби. — А втім, милості просимо. Ви кавалер або дама? Ну та це все одно. Ласкаво просимо!

Ввечері її запросили на концерт — домашній концерт. Відома річ: багато завзяття, рідкі голосу. Частування ніякого, зате пиття — цілий ставок, стало б полювання.

— Тепер двинусь далі! — сказала молода жаба. Прагнення до кращого не покидало її.

Вона бачила зірки, такі великі і ясні, бачила серп молодого місяця, бачила, як сонце піднімається все вище і вище.

“Мабуть, я все ще в колодязі, тільки у великому. Треба піднятися ще вище! Мені так неспокійно, така туга на душі! — А коли місяць округлилася і стала повною, бідолаха жаба подумала: — Не відро чи це спускається? Не стрибнути до нього, щоб забратися вище? А може, й сонце — відро, тільки побільше? Яке воно величезне, яскраве! Ми всі в ньому помістимося. Треба ловити випадок. Ах, як світло у мене в голові! Напевно, навіть той дорогоцінний камінь не горить так яскраво. Ну да такого каменю у мене немає, і я про це не сумую. Ні, вище, до світла і радості! Я вже зважилася, але мені якось страшно. Чи жарт зробити такий крок! Але раз треба, так треба! Вперед! Вперед на дорогу!”

І вона пішла, вірніше, поповзла, як їй і було покладено, і вибралася на проїжджу дорогу. Тут жили люди і було багато квіткових садів і городів, де росла капуста. Жаба зупинилася відпочити перед городом.

— Скільки ж на світі різних тварюк! Я навіть і не підозрювала! Ах, як великий і прекрасний світ! Ось і треба в ньому озирнутися, а не сидіти на одному місці. — Та вона стрибнула в город. — Яка тут зелень! Яка благодать!

— Ще б! — відгукнувся капустяний черв’як, що сидів на листку. — У мене тут найбільший листок закриває півсвіту. Ну так мені вистачає.

— Кудах-тах-тах! — почулося біля них.

Це завітали в город кури і засеменили між грядок. У курки, що йшла першою, було дуже гострий зір. Вона помітила черв’яка на капустяному листі і клюнула. Черв’як впав на землю і ну крутитися та звиватися. Курка, не знаючи, що це має означати, глянула на черв’яка одним оком, потім іншим і вирішила: “Це він неспроста”.

В кінці кінців вона націлилася склювати черв’яка. Жаба так злякалася, що пішла прямо на курку.

— Еге, та він висуває резерви! — сказала курка. — Дивіться, який повзун. — І курка відвернулася від черв’яка. — Дуже мені потрібен такий зелений замірок! Від нього тільки запершит в горлі.

Інші кури погодилися з нею, і всі пішли.

— Відкрутився-таки! — сказав черв’як. — Ось як важливо зберігати присутність духу. Але найважче попереду — як повернутися на мій капустяний лист. Де він?

А маленька жаба підскочила до нього висловити своє співчуття: мовляв, вона так рада, що своєю потворністю сполошив курку.

— Про що це ви? — запитав черв’як. — Я відкрутився від неї без чужої допомоги. Не завгодно вам залишити мене в спокої? А, ось і пахне капустою. Ось і мій лист. Що може бути краще власного господарства? Треба тільки піднятися вище.

“Так! — сказала собі жаба. — Все вище і вище! Ось і черв’як теж так думає. Тільки він зараз не в дусі зі страху. Всі ми повинні прагнути вгору”. І вона задерла голову, як тільки могла.

На даху одного селянського будинку сидів у гнізді лелека і клацав дзьобом. Поруч сиділа аистиха і теж клацала.

“Як високо вони живуть! — подумала жаба. — От би потрапити туди!”

У будинку селянина жили два молодих студента. Один — поет, інший — натураліст. Один радісно оспівував природу, як вона відбивалася в його серце, — оспівував короткими, виразними і звучними віршами. Інший вникав в саму суть речей, так би мовити, потрошив їх. Обидва були веселими, добрими людьми.

— Дивись-но, жаба, та який славний екземпляр! — вигукнув натураліст. — Так і проситься в банку зі спиртом.

— Так у тебе вже дві сидять, — заперечив поет. — Облиш цю в спокої. Хай собі радіє життю.

— Аж надто вона потворна! Просто прелесть! — сказав натураліст.

— От якщо б ми могли знайти у неї в голові дорогоцінний камінь, я б сам допоміг тобі розпотрошити її.

— Дорогоцінний камінь! — усміхнувся натураліст. — Сильний ти в природознавстві.

— А хіба не чудово це народне повір’я, ніби жаба, безобразнейшая з тварюк, нерідко таїть в голові дорогоцінний камінь? І хіба не буває того ж з людьми? Адже які чудові думки носив у голові Езоп або, скажімо, Сократ…

Більше жаба нічого не почула, та все одно вона і половини розмови не зрозуміла. Студенти пішли своєю дорогою, а жаба пішла від біди — від банки зі спиртом.

— І ці теж тлумачили про дорогоцінний камінь, — сказала жаба. — Добре, що в мене його немає, а то б мені не минути лиха.

На даху будинку знову заклацало. Це лелека-батько читав лекцію свого сімейства, а сімейство скоса поглядало на двох студентів, расхаживавших по городу.

— Немає на землі тварини заносчивей людини! — говорив лелека. — Чуєте, як вони тараторять? А по-справжньому-то у них все одно не виходить. Вони чванятся даром мови, своєю людською мовою. Хороший мову, нічого сказати. Чим далі хто їде, тим менше його розуміють. А ось ми з нашою мовою розуміємо один одного по всьому світу, і в Данії, і в Єгипті. А вони навіть літати не вміють! Правда, вони вміють їздити “залізниці” — так вони назвали цю свою вигадку, — зате і шиї собі ламають частенько. Мороз по дзьобу подирает, як подумаєш. Світло простояв би і без людей. У всякому разі, ми чудово проживемо і без них. Були б тільки жаби та дощові черв’яки.

“Ось це мова! — подумала молода жаба. — Який же він великий і як високо забрався! Я ще нікого на такій висоті не бачила”.

— А плаває! — вигукнула жаба, коли лелека полетів, широко змахуючи крилами.

Аистиха, залишившись в гнізді, продовжувала базікати. Вона розповідала пташенятам про Єгипет, про води Нілу і про те, який чудовий іл у чужому країні. І для жаби все це було ново і цікаво.

“Я неодмінно повинна побувати в Єгипті! — сказала вона собі. — Ах, якщо б лелека або хто-небудь з його пташенят взяв мене з собою. Вже я б служила їм у день їхнього весілля. Так, я побуваю в Єгипті — адже мені завжди так щастить. Право, моя туга, мої пориви краще всякого дорогоцінного каменю в голові”.

А адже це був її дорогоцінний камінь — її вічна туга, її пориви вгору, весь час вгору! Вона ніби світилася зсередини, сяяла щастям, випромінювала радість.

Тут з’явився лелека. Він зауважив жабу в траві, спустився і схопив її не надто делікатно. Дзьоб стиснувся, засвистів вітер. Неприємно це було, зате жаба летіла вгору, вгору, до Єгипту! Очі її сяяли, з них начебто вилетіла іскра.

— Ква-ах…

Тіло її померло, жаби не стало. Ну, а іскра з її очей — куди поділася вона?

Її підхопив сонячний промінь, сонячний промінь забрав дорогоцінний камінь з голови жаби. Куди?

Не питай про це натураліста, спитай краще поета. Він відповість тобі казкою. У цій казці будуть і капустяний черв’як, і родина лелек. І уяви собі! Черв’як перетвориться на красиву метелика! Сім’я лелек полетить над горами і морями в далеку Африку, а потім знайде найкоротший шлях назад у датську землю, на те ж місце, у той самий день! Так, це схоже на казку, але це так! Спитай хоч у натураліста, він підтвердить. Та ти й сам це знаєш, сам бачив.

Ну, а дорогоцінний камінь з голови жаби?

Шукай його на сонце, подивись на сонце, якщо можеш!

Блиск його занадто яскравий. Не пристосовані ще наші очі, щоб розгледіти всю красу світобудови, але коли-небудь ми цього досягнемо. І це буде всім казкам казка, тому що вона про нас самих.